Яким дивовижним і химерним постає перед
нами Світ Слова!
 |
понеділок, 8 лютого 2016 р.
неділя, 7 лютого 2016 р.
Цікавинка: козак Іван Сірко
Козак Іван Сірко. Людина-легенда
Легенда про кошового отамана Сірка: Іван Сірко прожив 210 років – тричі по 70. Коли приходив час смерті, отаман кликав козака-джуру, свого помічника, і давав йому три пляшки з настоями трав. Після смерті отамана той закопував його тіло. На третій день джура розгрібав землю та окроплював тіло отамана настоєм із першої пляшки – Сірко починав дихати. Після настою з другої пляшки в Сірка відкривалися очі, ну а після третього кроплення отаман починав рухатися та говорити. Коли смерть прийшла за Іваном утретє, він наказав себе спалити та розвіяти попіл за вітром. Але перед тим – відрубати йому руку та носити її в походи козацького війська 7 років і лише потім – покласти в могилу.
Отамана Івана Сірка чи не кожен українець бачив хоча б раз у житті. Живописець Ілля Рєпін зобразив його в центрі своєї картини "Запорожці пишуть листа турецькому султанові".
В Івана Сірка дійсно були дуже правильні риси обличчя. Але Рєпін не
знав однієї деталі: отаман мав на нижній губі з правого боку родиму
пляму червоного кольору. Сучасники вважали її Божим знаком, який
відрізняв Сірка від звичайних людей…
Козак Половець мав клопіт із хлопцем від самого народження. Коли жінка народила дитя, одразу ж втратила свідомість. Молока не стало за тиждень – довелося годувати дитину хлібом. Немовля спокійно гризло окраєць, бо народилося одразу із зубами. Дяк, який зайшов охрестити немовля, відмовився брати дитину на руки, перехрестив здалеку й утік. А налякані сусіди радили батькам позбутися сина, бо, за повір’ями, поява дитини з зубами означала, що народився майбутній вбивця.
Малюк ріс хворобливим і мовчазним. Серед однолітків почувався чужим, тому часто блукав лісом на самоті. У ніч на Івана Купала його збив з ніг сильний поштовх. Хлопець закричав, навмання вчепився в нападника, а коли отямився, побачив, що голими руками задушив вовка…
Після того випадку Іван перестав хворіти, але в селі його почали побоюватись. Легенду про вовка записали на Харківщині. Вважається, що саме там народився отаман. Дійсно, у тамтешній козацькій слободі Мерефі довгий час жила дружина та діти отамана. У хроніках це місце навіть називали Сірківкою. Але ж Сірко народився задовго до заснування слободи – на 53 роки раніше…
1618-й рік. Брацславське воєводство. Обійстя дрібного шляхтича Сірка. Рід скромний, але навіть такий дрібний дворянин, як Сірко, міг стати сенатором. Тому батько не шкодує ані сил, ані грошей, аби його син ріс освіченим: змушує хлопця займатися латиною, адже всі закони в Речі Посполитій видавалися саме цією мовою, не менше уваги приділялося й мистецтву володіння шаблею, бо найперший обов’язок шляхтича – військова служба королю.
Сірко був дійсно освіченою людиною. В архівах зберігаються його листи московським царям Олексію та Федору, королю Речі Посполитої Яну ІІІ Собеському та кримському ханові. Але поки не зрозуміло, як хлопець зі шляхетної родини потрапив до запорожців.
У тих краях козаків можна було побачити нечасто, але, виступаючи в похід проти турків, одного дня через село таки проходили козаки. Іван не міг втриматися, аби не побігти подивитися на славних вояків. Останню крапку у виборі хлопця поставив випадок, який визначив його долю на багато років вперед: вражений умінням козака зупиняти кров, хлопець наважився попроситися з ними на Січ. Іванові не відмовили, але попередили, що на нього чекають справжні випробування.
Козаки вирішили приставити Івана джурою до старого козака. Сірко
здивувався: чого його може навчити старий дід? А почалося навчання з
того, що Іванові зав’язували очі й примушували ходити так цілий день. До
побутових незручностей він швидко звикає. Має лише сорочку, виварену в
риб’ячій юшці, аби в ній воші не заводилися. І в цій сорочці ходить
незалежно від того, дощ надворі чи спека. Він виконує все, що йому
говорять. Наступного дня малому затулили вуха, ще й до кисті прив’язали
шаблю. Іванові ця вправа подобалася. Шабля швидко стала продовженням
руки.
Але найбільше часу треба витрачати на, здавалося б, просте завдання:
потрібно було стати спиною до сонця перед стіною та торкнутися поверхні
стіни рукою швидше, аніж там з’явиться власна тінь. Після того, як
опанує це, старий козак обіцяв, що Іван ловитиме кулі на льоту.
Цікаву науку проходить Іван у старого козака, але найважче йому – вчитися помирати.
Вправа начебто й не складна, але замість того, щоб впадати в анабіоз,
Іван постійно засинає… Потрібно було лягти на спину та дивитися на
сокола, який літав у небі. Птах рухався дуже повільно, часто завмираючи.
Споглядаючи за ним, учень намагався уповільнити ритм серця, аби воно
майже зупинилося. Дід казав, що якщо навчитися так робити, то ляже отак
козак у канаві біля ворожого табору, а на нього й не звертатимуть уваги,
бо подумають, що неживий. Через рік невтомних тренувань Іван вже міг
під час такої вправи бачити все довкола очима того сокола, що кружляв у
небі.
В історії не так багато знаменитих воєначальників, про яких говорять: він не програв жодного бою. Серед найвідоміших – Олександр Македонський, Ганнібал, Олександр Невський та Олександр Суворов.
У цей перелік чомусь вкрай рідко потрапляє ім’я кошового отамана Сірка,
на рахунку якого теж немає програних битв. Його перемоги багатьма не
сприймаються, тому що отримані за допомогою магії характерників… Але якщо 55 виграних битв отамана Сірка – це не ворожба, тоді потрібно шукати витоки формування Сірка як стратега.
Опанування воєнних навиків за книжками в 17 столітті - справа зайва,
адже українське військо постійно бере участь у війнах. Аби протистояти
агресії Стамбула, у Європі в 1617 році створюють Лігу християнської міліції.
Нещодавно на півдні Франції, де містився центр Ліги, знайдено рукописні
матеріали, які підтверджують контакти старшини з представниками
запорізького війська…
Під час 30-літньої війни французькі війська 10 років не могли оволодіти фортецею Дюнкерк. Гинули тисячі людей, та фортеця все одно залишалася у руках ворога.
Тоді до протоки Ла-Манш прибувають козацькі війська під командуванням
Івана Сірка. Сірко висуває французам умову: не втручатися в його план.
Піддані Людовика ніяк не можуть зрозуміти, чому козаки зволікають з
атакою.
Українці декілька днів витрачають на вивчення мурів. Із настанням ночі
запорожці починають штурм цитаделі. Іспанські патрульні кораблі це
виявляють і атакують січовиків. Тоді Сірко наказує підняти білі прапори,
а козакам – зачаїтися у трюмах. Іспанці припинили стрілянину й підійшли
до українських кораблів, висадилися на безлюдні палуби. Допитливість
іспанців і погубила. Козаки вирвалися у темряві із трюмів та кинулися врукопашну. Вони стрімко подолали іспанців і заволоділи їхніми кораблями.
Сірко миттєво визначив, що серед полонених є комендант іспанського
форту. Тоді іспанських матросів запорожці вишикували на палубі, а
коменданту наказали піднятися на капітанський місток. Підопічні Сірка
пройшли без єдиного пострілу. Вони висадилися й без проблем атакували
Дюнкерк. Незабаром 5-тисячний іспанський гарнізон склав зброю.
Козаки взяли цитадель за лічені години. Зрозуміло, що цю перемогу
січовики отримали без застосування магії. Феноменальна військова удача
Сірка базувалася на інших уміннях полководця. Він ефективно
використовував особливості рельєфу, користувався даними розвідки, а у
бою відзначався високою маневреністю. Але чому здобутки Сірка замовчують
військові історики? Подальші події у французькому періоді життя Сірка
усе пояснюють.
Кардинал Мазаріні затягує з виплатою грошей за
козацьким контрактом, але ніяк не знаходить приводу позбавитися
присутності січовиків у Франції. А вони тим часом не збираються
полишати країни без своїх грошей. Кардинал наказує знищити документи,
які б засвідчували участь козаків у штурмі Дюнкерку. Мазаріні отримує
чергове повідомлення: виявляється, Сірко доволі впевнено почувається в
Парижі. Він читає латиною лекції з історії Польщі та Русі-України в Сорбонні. І навіть влаштовує дуелі на
вулицях міста. Але ж дуелі заборонені законом…Якщо вдасться зловити
Сірка на гарячому, з’явиться привід запроторити впертого українця до Бастилії,
тоді вся ця козацька ватага, позбавлена свого ватажка, нарешті
подасться до себе додому без жодної копійки. Кардинал призначає
гвардійців для стеження за Сірком.
Привід ув’язнити полковника Сірка з’являється чи не наступного дня.
Гвардійці провокують Сірка на збройне зіткнення, дорікнувши полковнику,
що французи воюють за честь і славу, а козаки – за гроші. Відповідь
прозвучала миттєво – кожен воює за те, чого йому бракує.
Але за правилами честі, французькому шевальє за образу доведеться відповісти. Гвардієць на це тільки й чекав, але незабаром не міг второпати, що відбувається. Здавалося, він не міг наблизитися до свого противника, через декілька хвилин гвардієць втратив орієнтацію, йому здавалося, що противників навколо нього декілька, що відбиватися потрібно з усіх боків. Знесилений шевальє впав без тями. Його секунданти визнали свою поразку, але при цьому не зафіксували жодної подряпини на тілі гвардійця.
У такий безкровний спосіб Сірко виграв 17 боїв. Містом поповзли чутки, мовляв, загадковий українець-дуелянт знає магічні замовляння. А гвардійці тим часом безуспішно намагалися розсекретити тактику бою, яка призводить до перемоги без пролиття крові. Париж такого ще не бачив.
Провокація кардиналу Мазаріні не вдалася. Тому він вирішив уникнути розрахунку більш дипломатичним способом. Він запросив до себе Сірка й почав пояснювати запорожцю, що не може визнати його перемогу під Дюнкерком, адже Сірко взяв фортецю не за правилами ведення війни, а за допомогою магії та підступності. Сірко переконує кардинала визнати перемогу запорожців, інакше козаки перейдуть на бік іспанців, і Дюнкерк французам доведеться відбивати знову. Мазаріні з козаками розрахувався, а Сірка почали звинувачувати в меркантильності.
Після закінчення 30-річної війни Сірко вже старий і досвідчений воїн. Середня тривалість козацького віку тоді не перевищувала 35-ти років, а Сіркові на той час уже 43. Проте власний рахунок його переможних битв невеликий. Поки що він діє в упорядкуванні Богдана Хмельницького, але після підписання Переяславської угоди Сірко не погодився з промосковською політикою гетьмана й вирішив податися до низового козацтва на Запорізьку Січ. Там Сірко, воюючи з турецько-татарськими нападниками, визволяє з неволі десятки тисяч бранців-християн. Запорожці швидко оцінили воєнні вміння Сірка. Відданий традиціям, непереможний у бою, він швидко набуває авторитету. І от коли Сіркові виповнилося 57 років, низове козацтво просить його стати кошовим отаманом.
Тоді посланець польського короля в супроводі охорони прямує на Чортомлицьку Січ. Бути обережним примушує таємний вантаж, який він везе для кошового отамана. Мандрівка триває вже третю добу. Посол хоче швидше завершити відповідальну місію й одразу прямує до новообраного отамана. Але як тільки він його бачить, то одразу розуміє: місія провалилася. король хотів багатими подарунками привернути нового запорозького ватажка на свій бік, але цього золотом не спокусити…
Шляхтич не помиляється. Кошовий отаман подарунки не приймає. Та ще й жартує, що справжнього вовка посадити на золотий ланцюг неможливо. Хіба що на залізний. Посланець польського короля був вражений, що начальник знаного в усій Європі війська живе в простому курені, харчується із козаками з одного казана, носить, як і всі, простий одяг. Це разюче відрізнялося від того, до чого звик поляк. У нього на Батьківщині воєводи – забезпечені люди. Запорожці ж найбільшою цінністю вважали не золото, а волю та побратимство…
Сірко ніколи й нікому не пояснював, чому приймає те чи інше рішення. За відсутності будь-яких свідчень розгадати, яка ж насправді воєнна хитрість криється за легендами, майже неможливо.
субота, 6 лютого 2016 р.
Пам'ятаймо! Борис Мозолевський
Борис Мозолевський, видатний український археолог, поет, публіцист і науковець, народився 4 лютого 1936 року на Миколаївщині. Згодом він, уже зрілий дослідник Скіфії, зробить "знахідку століття" - славнозвісну скіфську Пектораль.
Дитинство Бориса Мозолевського припало на тяжкі післявоєнні роки. Можливо, тому хлопець, а згодом – молодий юнак, не відрізнявся особливим здоров’ям. Але мав він інше – жагу до життя й любов до всього рідного, привиту ще в селянській хатині небагатими батьками. Хоча, досить довго ця любов була більш підсвідомою, ніж явною. Уже в майже дорослому віці Борис приймає її, як єдино правильне почуття, не лише підсвідомістю, а й розумом. Про це свідчать його пошуки історичної правди впродовж усього подальшого життя.
Певно, за часів панування тоталітарного комуністичного режиму вже один сумнів у проголошуваних владою сентенціях був подвигом для юного українця, оточеного пропагандою "совєтів".
Юний Борис відрізнявся великою силою волі і вмінням самоорганізуватися. Інакше як би йому пережити всі ті химерні шляхи-поневіряння власної долі?
Мріяв бути військовим льотчиком – і обірвалася мрія скороченням "совєцької" армії. Замість польотів – чорна діра кочегарки. Кочегарив майже 10 років. В той же час невпинно шукав себе, осмислював сталінські репресії, які прокотилися Україною, і щоразу набував рішучості дістатися правди. Розумів, що для цього слід віддатися історії, справі її донесення до загалу. Цілеспрямовано закінчив заочне відділення історико-філософського факультету Київського університету (1964), брав участь в археологічних експедиціях скіфологів Олексія Тереножкіна та Варвари Іллінської, влаштувався на роботу в часопис "Наукова думка".
Була у Бориса ще одна пристрасть – поезія. Саме за "антирадянські" вірші у 1968 році, за чіткою вказівкою КДБ, Мозолевського звільняють з роботи. Поезії Бориса Мозолевського і справді дихають волелюбним духом давніх предків, у них він ніби виривається за межі свого тіла. Якщо польоти душі "совєцька" влада й вибачала, то польоти думки за межі радянських мурів – ні. Штучно створений образ комуняцького вихованця значно втрачає у творах молодого поета: "Вже вам нічого не болить, хіба сусідове корито, що в нього, бачте, більш налито, тож як би ще й собі підлить чи хоч сусіду дозолить".
Борис один за одним розвінчує міфи про "суперустрій" "совєтів" - називає теорію комунізму "утопією", докоряє Марксу і Енгельсу в надзвичайно тернистому для народів шляху до цієї утопії.
Після звільнення з редакції "Наукової думки" Борис довгий час перебував у невизначеності – він розумів, що знаходиться на межі між кочегаркою, до якої знов змушений був повернутися, і "брежнєвськими таборами". Мозолевський відчув, що його повноцінне життя може врятувати лише архівеличне відкриття. З усією своєю затятістю він крок за кроком просувається до мети.
Своє "зухвале", як жартував сам Мозолевський, відкриття він робить у 1971 році на Товстій Могилі. Скіфський курган, заввишки 9 м, розміщений на території міста Орджонікідзе (Дніпропетровщина), став кінцевою точкою пошуків сенсу життя, тією вистражданою мрією, яка таки підняла його з кочегарки до археолога світового рівня. Незбагненна одержимість, тонке поетичне натхнення навіть у справі археологічній, воля до життя під час найважчих випробувань усе ж подарували Борису Мозолевському його "зухвале" відкриття – скіфську Пектораль.
Але Борис не зупиняється після свого досягнення. Знову пише вірші, сповнені щирого захоплення тим знанням, що земля Українська таки тримає дух сивих доісторичних епох, що вона справжня мати своєму народові, вона завжди була і буде. Захоплення археологією, сама історія і, здавалося б, нескінченність вічності стали підтвердженням його юнацьких сумнівів у догмах "совєтів".
Після свого відкриття на Товстій Могилі видатний українець прожив ще 22 роки, невпинно працюючи над науковим викладенням своїх археологічних теорій та відкриттів. Читає лекції для студентів-істориків, бере участь у різноманітних літературних заходах, де продовжує сповнювати серця своїх слухачів гордістю за Батьківщину.
Обірвалося життя Бориса Мозолевського досить невчасно: він не встиг завершити докторську дисертацію на тему "Етнічна географія Скіфії". Але, навіть попри припинення фізичного існування Мозолевського у 1993 році, його дух невтомного дослідника, люблячого сина землі та науковця залишиться жити поміж усіх прийдешніх поколінь не лише українців, а й істориків усього світу.
Пектораль з Товстої Могили на марці
Борис Мозолевський - поет
Балада про рідну пісню (Яничари)
То не лебеді кричали, не сполохані зигзиці
То ловили яничари українок білолицих.
Степовими кураями налетіли ніби круки.
Рвали тіло нагаями, ще й ламали білі руки.
Потішались до світанку, все спалили до билинки.
Йшли при конях полонянки, цибеніла кров на литки.
А коли дорога дальня відняла останні сили,
Забриніла раптом пісня та й знялася в небо синє.
Зацвітала буйним цвітом, билась в горі о причали.
То чиї ж, скажіть, ви діти, яничари, яничари?
Яничари, яничари, чи не так співали мами?
Яничари йшли й мовчали, тільки плямкали губами.
Ніби вчувши голос мамин, притулилися до циці.
Першим кинувся отаман, заволав без тями: цитьте!
Та мелодія широка залила ревіння кляте,
забивали кляпом рота, виривалося з-під кляпу.
Чи не кобзи і цимбали вам озвуться над світами?
Пісню шаблями рубали, плюндрували копитами.
Вже від бранок тільки шмаття,
а вона все лине й лине.
Ніби кара і прокляття, біла туга України.
Не туман стояв із зілля, не сичі в гаю кричали.
Серед степу з божевілля землю їли яничари.
Розляглися степи
Розляглися степи
на всі сторони,
Відкричали в степу
чорні ворони.
Подніпровські сади
стали білими.
І летять журавлі
над могилами.
Де шукати мені
долі кращої,
Крім землі, де лежать
мої пращури?
Земле рідна моя,
краю зоряний!
Твої щедрі поля
серцем зорані.
а
А ТУТ БОРИС МОЗОЛЕВСЬКИЙ ЧИТАЄ СВОЇ ВІРШІ:
https://www.youtube.com/watch?v=m-t43Dd7FdY
пʼятниця, 5 лютого 2016 р.
Подорожуймо!
Об’єкти світової спадщини ЮНЕСКО в Україні
Найцінніші зразки культурної та історичної спадщини перебувають під охороною ЮНЕСКО. Список цієї організації складають понад тисячу найменувань. Це – храми, парки, заповідники та навіть цілі історичні центри міст. Шедеври людського генія чи природні феномени занесені до списку ЮНЕСКО, щоб вберегти їх для нащадків. В Україні є 7 таких об’єктів.
Київ: собор Святої Софії та прилеглі чернечі будівлі, Києво-Печерська лавра
Собор Святої Софії до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО занесено у 1990 році. Історичний ансамбль створювали і відточували впродовж тисячі років. У стінах Святої Софії коронували київських князів – Ярослава Мудрого, Володимира ІІ Мономаха. У 20 столітті тут на гетьманство благословили Петра Скоропадського.У Києво-Печерській лаврі написав "Повість минулих літ" Нестор Літописець. Монастир став оплотом християнства в 11 столітті на теренах Русі. У 1941 році Свято-Успенський собор на території монастиря підірвали! Відбудували його тільки у 2000 році.
Цінністю церкви Спаса на Берестові є фрески, зроблені в 11, 12 та 17 століттях. Найдревніші розписи вважали втраченими до 1970 року. Як не парадоксально, але вони збереглися краще, ніж ті, які зроблені пізніше. Останні створили живописці з Афону. Частина фресок потребує реставрації.
Де знаходиться:
Софійський собор: вул. Володимирська, 24. Києво-Печерська лавра: вул. Лаврська, 15.
Церква Спаса на Берестов:, вул. Мазепи, 15.
Ансамбль історичного центру Львова
До списку світової спадщини ЮНЕСКО входить з 1998 року. Об’єднання художніх та архітектурних традицій Східної Європи, Італії та Німеччини стало причиною внесення його до когорти найцінніших пам’яток. Центр є найдревнішою частиною міста. Тут перше поселення з’явилося у 12 столітті. Саме навколо старої площі Ринок і розбудовувалося місто. З тогочасних вуличок досі можна пройтися "Волинським шляхом" (вул. Б. Хмельницького). У центрі були зосереджені адміністративні та культурні будівлі – міська ратуша, Вірменська та Успенська церкви. Ці та інші об’єкти роками залишаються місцями "паломництва" для туристів.Де знаходиться:
м. Львів, центральна частина міста.
Дуга Струве
Унікальна пам’ятка! Стала об’єктом захисту ЮНЕСКО у 2005 році. Дуга
Струве об’єднала 10 країн, адже має протяжність 2 820 км! Серед них – і
Україна, яка знаходиться на 25-градусному меридіані східної довготи,
вздовж якого прокладали геодезичні точки. Саме це унікальне дослідження
дозволило вченому Василю Струве точно розрахувати розміри Землі. Це
стало новою точкою відліку для багатьох наук. В Україні геодезичні точки
розміщені у кількох областях.
Де знаходиться:
села Катеринівка, Гвардійське (Хмельницька область), Стара Некрасівка (Одеська область), Гірники (Рівненська область), Крупа, Гута-Камінська (Волинська область).
Букові праліси Карпат та давні букові ліси
До списку світової спадщини ЮНЕСКО внесені у 2006 році. Об’єднують
нашу країну зі Словаччиною. Саме тут можна побачити, як виглядали ліси
тисячу років тому. У букових лісах заборонено вести господарську діяльність, що і дозволило зберегти первозданність природи. Деяким тутешнім букам по 500 років!
Де знаходиться:
Закарпатська обл., Карпатський біосферний заповідник та Ужанський національний природний парк.
Резиденція митрополитів Буковини і Далмації
Внесена до списку світової спадщини ЮНЕСКО у 2011 році. Попри
відносно молодий вік (зведена в 1882 році), резиденція є справжньою
перлиною Західної України. Зведена у стилі еклектики, споруда вражає
красою та масштабами. Ансамбль будівлі становлять: головний корпус,
церква Трьох Святителів, колишній пресвітерій, дендропарк. Нині пам’ятка
– справжня альма-матер – тут навчаються студенти Чернівецького
національного університету ім. Ю. Федьковича.
Де знаходиться:
м. Чернівці, вул. М. Коцюбинського, 2.
Дерев’яні церкви карпатського регіону Польщі та України
До списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО внесені у 2013 році. 16 церков України та Польщі поєднали гуцульський, бойківський, лемківський
та галицький типи архітектури. Першою у переліку українських храмів є
церква Святого Юрія (м. Дрогобич). Зведена у 15 столітті. Храм перевезли
на волах із с. Надіїво (територія сучасної Франківщини). Її обміняли на
сіль!
Де знаходиться:
Івано-Франківська, Закарпатська та Львівська обл.
Херсонес Таврійський
До всесвітньої спадщини ЮНЕСКО внесений у 2013 році. Заснований у
422 році до н. е., Херсонес став важливим торговельним центром Криму.
Місто увійшло в історію Стародавньої Греції, Риму та Візантії. Про це
свідчать і архітектурні стилі будівель. Від багатьох з них нині
залишилися тільки руїни. Загальна площа Херсонесу Таврійського – 500 га.
Де знаходиться:
Крим, м. Севастополь, вул. Древня, 1.
середа, 3 лютого 2016 р.
Цікавинка: Цікаві факти про запорізьких козаків
Напевне, ніхто не сперечатиметься, що козаки – досить цікаве «явище» в українській (і навіть світовій) історії. Скільки є різноманітних згадок про них, і не тільки українських. Однак поряд із їхньою мужністю, силою, хитрістю та розумом часто-густо зустрічається краплинка містики, яка робить їх чимось більшим, ніж просто вояками. То, може, й справді запорожці були не такими вже й звичайними?
Ось кілька цікавих фактів про українських лицарів:
Окрім зброї, сили та вміння гарно битися, козаки мали ще одну значну перевагу – кмітливість та хитрість. Практично завжди їм вдавалося непомітно підкрастися до ворога та заскочити його зненацька. Звичайно, це додавало шансів здобути перемогу.
- Згадаймо й про оригінальний човен, який козаки використовували для
військових походів. Як би дивно це не звучало, але його можна назвати
«прабатьком» сучасних підводних човнів. Він складався з двох днищ, між
якими розміщували вантаж аби занурити судно у воду. Так козаки непомітно
підпливали до ворогів. Перед початком наступу вантаж викидався, а судно
раптово піднімалось на поверхню. Звичайно, це ставало несподіванкою для
ворога, адже ніхто не очікував, що запорозьке військо може
з’явитися з морських глибин :) Для такого ж діла використовувались
перевернуті чайки – славнозвісні човни козаків, котрі не боялися ні
штормів, ні ворожих військових кораблів. Їх часто перевертали догори
дном, аби непомітно підкрастися до ворога.
- Запорізьку Січ поправу називають першим демократичним об’єднанням у світі. Якщо взяти до уваги, що багато людей прийшли сюди через соціальну несправедливість, то це й не дивно. Усі питання, стосовно життя та діяльності козаків вирішувалися голосуванням на радах.
- Вважається, що в мирний час головною розвагою козаків була пиятика. Звичайно, не обходилось і без цього. Але запорожці також полюблялийі культурний відпочинок: грали на музичних інструментах, співали пісень, танцювали та влаштовували показові бої на втіху собі та іншим. Також було в них багато справ по господарству, адже на Січі жінок не було, тож доводилося поратися самотужки :)
Зрозуміло, що сімейне життя козака було складним, якщо взагалі було. Але вони знаходили побратимів на Січі, за яких усе ладні були віддати. Подейкують, що був у них навіть особливий ритуал, під час якого воїни обмінювалися власними натільними хрестами. Це означало вірність один одному.
- Закони на Січі були досить жорстокими. За крадіжку чи вбивство одного з побратимів козак не те що платив життям, а робив це в доволі жорстокій формі: його могли поховати живцем разом із небіжчиком або бити кийками, що часто закінчувалося фатально. Так, можна сказати, що це не гуманно, зате дисципліна була відмінна.
Були серед козаків особливі хлопці, яких звали характерниками.
Вважалося, що походять вони від древніх язичницьких волхвів, які
володіли таємними знаннями, вміли пророкувати майбутнє. Деякі історики
дотримуються теорії, що після прийняття на Русі християнства їх
переслідували князі та греки. Тому волхви-язичники
створювали невеликі об’єднання далеко від великих міст – січі. Там вони
навчали майбутніх воїнів бойових мистецтм, обрядів та звичаїв. Про
характерників казали, що їх «ні вогонь, ні вода, ні шабля, ні звичайна
куля, крім срібної, не брали» й що вони «могли відкривати без ключів
замки, плавати на човнах по підлозі, як по морських хвилях, переходити
через річку по сукняній повсті чи циновках із лози, брати в голі руки
розпечені ядра, бачити за кілька верств довкола себе, перебувати на дні
ріки, влазити й вилазити з туго зав’язаних і навіть зашитих мішків,
«перекидатися» на котів, перетворювати людей на кущі, вершників - на
птахів, залазити у звичайне відро й плисти в ньому під водою сотні - тисячі верств
- Козаки користувалися не тільки власними знаннями, а й запозичували бойові прийоми в інших народів. Подейкують, що на Січі жили не лише українці, а й представники близько 20 різних національностей: росіяни, поляки, молдавани, білоруси… Окрім того, самі козаки та гетьмани часто подорожували світом, знайомилися з культурою та звичаями інших країн.
- Запорізьку Січ можна по праву вважати першим політичним формуванням на території України, тому що в неї були всі ознаки республіки, вона була незалежною й усі європейські країни намагалися налагодити з нею дипломатичні відносини.
- Одного прапора для козаків не існувало, однак з 17 століття зайшла мова про головний стяг запорізької держави. На ньому було зображено Архангела Михайла на червоному фоні з одного боку та білий хрест, золоте сонце, півмісяць і зорі – на іншому. А своєрідним гербом став козак із мушкетом.
- Цікаво, що на прапорах козаків часто зображували шестикутну зірку. Однак іудеїв це ніяк не стосувалося. У давнину це був символ магії або емблема окремих родів. Тоді це був досить популярний знак, який означав гармонію.
- Що стосується характерної зачіски та вусів українських лицарів, то кажуть, що козаки успадкували їх від язичницьких предків. Традиція голити голову та обличчя передавалася від місцевих племен до Київської Русі і так з часом дійшла й до козаків. Історики кажуть, що у древніх слов’ян немає жодного бога з бородою чи довгим волоссям, а отже, такий образ вважався здавна божественним. Хоча існує ще одна легенда, що козаки вважали себе надто грішними для раю. Тому, коли вони потраплять у пекло, Бог може змилуватися над ними й витягнути за чуба. Загалом, така легенда, як і зачіска, була притаманна не тільки козакам.УВ давнину оселедця вистригали єгипетським фараонам, індіанцям із деяких племен, татарам, індійцям, персам, японським самураям… Чи згадайте бодай турецького Джина. Для багатьох народів оселедець символізував «промінь сонця». Різниця між ними і козаками полягала лише в тому, що запорожці вистригали оселедця на лобі, у той час як інші народи залишали його по центру голови чи на потилиці. А ще козаки казали: «Як на війні загину – мене ангел понесе в небо за чуприну».
- Існував у запорожців цікавий звичай. Їхні курені були завжди відкриті. Мандрівник чи перехожий може зайти туди, погостювати, попоїсти йі рушити далі в дорогу. І це навіть якщо господаря немає вдома. Однак існувало суворе правило з куреня нічого не виносити, а інакше – покарання. А як хтось знайде якусь річ на Січі, прив’язує її до високого стовпа. Як за три дні власник не знайдеться, то і річ переходить у володіння того, хто її знайшов.
- Розповідають, що на Хортиці досі росте величезний дуб, оспіваний у козацьких піснях і легендах. У деяких із них розповідається, що запорожці проводили під ним свої обряди, йдучи на бій. Подейкують, що цьому дереву уже 700 років.
- Щодо походження слова «козак» також існує багато теорій. Деякі польські дослідники вважали, що воно пішло від ім’я відомого ватажка, котрого звали Козак і котрий майстерно боровся з татарами; або що найменування походить від слова «коза», бо козаки були дуже хитрими й могли пролізти будь-куди. Турецькою «козак» означало «волоцюга», «розбійник». Логічно, що турки дали козакам саме таке прізвисько. Вочевидь, воно прижилось на Україні та з часом зовсім втратило негативне забарвлення.
- Подейкують, що козаки дісталися й Америки. Розповідають, що Джон Сміт, один із засновників першого британського поселення на американському континенті, трохи раніше брав участь у католицькій боротьбі проти татар та турків. Під час одного з боїв він потрапив у полон, де пробув, аж доки козаки його не врятували. Згодом він гостював на Січі, а звідти повернувся до Англії, куди запросив і запорожців. Якраз у цей час британці вирішили заснувати першу колонію в Америці. Кажуть, Джон Сміт вирушив у подорож, прихопивши із собою кілька козаків, які виявили бажання
понеділок, 1 лютого 2016 р.
Пам'ятаймо! Євген Маланюк
Як в нації вождів нема, тоді вожді її - - поети
Євге́н Филимо́нович Маланюк
(нар.20 січня (1 лютого) 1897, Новоархангельськ — †16 лютого 1968, Нью-Йорк) — український письменник, культуролог-енциклопедист, публіцист, літературний критик.
Сумно, що сьогодні вірші Євгена Маланюка звучать так само гірко й актуально:
Ми за життя горіли в пеклі -
О, незнищенна міць огнива!
І лиш на серці цим запеклім
Кров запеклася чорним гнівом.
Ми переходили всі кола -
О, жоден Дант того не бачив!
І лиш стискали видноколо
Густі пожежі гайдамачі,
І лиш кружляли чорні круки,
Щоб видзьобать незрячі очі...
Ми перейшли всі кола муки -
І ось прозріли. В пітьмі ночі.
Ісход
Не забути тих днів ніколи:
Залишали останній шмат.
Гуркотіли й лякались кола
Під утомлений грім гармат.
Налітали зловісні птахи,
Доганяли сумний похід,
А потяг ридав: На Захід...
На Захід... На Захід...
І услід — реготався Схід.
Роззявляв закривавлену пащу.
П'яний подих нудив, як смерть.
Де ж знайти нам за Тебе кращу
Серцем, повним Тобою вщерть?
Лист
Так. Без Тебе повільна, нестямна загибель,
Батьківщино моя, Батьківщина німа!
Навіть гіркість в черствому щоденному хлібі
Мстить, нагадуючи, що Тебе нема.
А пусті, нескінченні, бездонні ночі,
А ворожі, навіки вже страчені дні,
Коли марно палаєш, а ворог регоче,
А доба ось гримить у залізі й вогні.
І от знову дощі. Не дихнеш, не промовиш
Крізь завісу просторів у скудний мій день
Ані леготом піль, ані квітом любови,
Ані шумом топіль, ані вітром пісень.
Та у муках ночей, під нещадними днями,
За безкрилим триванням цих згублених літ
Виростає ось мудрість, важка, наче камінь,—
Одинокий безрадісний плід
Підписатися на:
Дописи (Atom)