Лауреати Шевченківської премії: Володимир Дахно

Батько найвідоміших козаків

Чи любите Ви мультиплікаційну "Енеїду"?

Я обожнюю!

А що Вам відомо про її творця?

7 березня 1932 р. у Запоріжжі народився Володимир Дахно, український кінорежисер і художник-аніматор, автор єдиного українського повнометражного анімаційного фільму "Енеїда" (за однойменним твором Івана Котляревського).

Книжна дитина, бо батьки (тато – полковник, неня – бібліотекар) привчили читати "правильні" книжки. Чи варто дивуватися, що хлопчик мріяв про вступ до Суворівського училища? Після закінчення школи він спочатку вступив до медичного інституту, але майже відразу перевівся до Київського інженерно-будівельного інституту на факультет архітектури. За спогадами одногрупника Володимира Дахна, Юрія Хімича, вони часто розважалися на парах, малюючи козаків у різних кумедних ситуаціях, і непомітно підкладали їх у проектор, коли лектор демонстрував світові архітектурні шедеври. Після закінчення інституту Володимир Дахно почав працювати архітектором у Києві.
 

Його незвичайні архітектурні проекти привернули увагу відомих мультиплікаторів Марка Драйцуна та Давида Черкаського і вони запропонували Володимиру Оксентійовичу роботу в новому творчому об’єднанні мультиплікаційних фільмів на студії "Київнаукфільм". Київську школу N 204 на Троєщині побудували за його проектом, але прибрали прізвище Дахно з робочих кальок, бо в архітектурній академії не простили, що пішов працювати на "Київнаукфільм".

У 1960 році Дахно дебютував як мультиплікатор із фільмом "Пригода перця", а перша серія циклу мультфільмів "Як козаки куліш варили", де Володимир Дахно виступив у ролі режисера та сценариста, вийшла у 1967 році.
 

 

 

"Я не дуже довго мудрував з козаками, — згадував Дахно. — Взяв та й намалював трьох запорожців на манер трьох мушкетерів. Один вийшов кругленький, маленький, інший — худий і довготелесий, третій – молодець, який пашить здоров’ям. Потім мені казали, що я дуже точно передав у цих персонажах український характер".

Отже, головними героями стали три козаки: бурмило, коротун і силач: Грай, Око і Тур, але в самому серіалі їхні імена не звучать. Наступним у серії став мультфільм "Як козаки у футбол грали", в якому команда українських козаків виграє кубок на турнірі, вийшов за два роки до завоювання Кубка київським "Динамо", певним чином передбачивши цей успіх. Відомий динамівський воротар Віктор Банников розповів йому, що перед кожною грою "синьо-білі" всією командою дивилися на удачу "Як козаки у футбол грали".
 

 

Музику до мультфільмів про козаків написали талановиті композитори Ігор Поклад, Володимир Губа та Борис Буєвський.

Хоч україномовних фільмів тоді не практикували, мультсеріал не заплямував себе російською. Сьогодні герої мультфільмів "Як козаки…" є одними з найбільш впізнаваних персонажів української мультиплікації, своєрідним національним символом.

З 1967 по 1995 рік Володимир Дахно створив дев’ять мультфільмів про козаків. Добрі та веселі козаки-мовчуни були генетичним контрастом до садиста Зайця із "Ну, постривай!" Працював Дахно не тільки над козаками. В цілому він створив понад 20 мультфільмів, серед яких найвідоміший — екранізація "Енеїди" Івана Котляревського.
 

 

Життя не балувало Володимира. У 42 роки одружився з Людмилою, через 4 роки народилася дочка Наталія, у 50 – розлучився. Та не вів він життя холостяка: доглядав за осліплою матір’ю та її дванадцятьма котами; частина котів навіть спала у вимкнутому холодильнику. Інколи допомагала Людмила, з якою вони зберегли нормальні стосунки. З роками він став трохи жорсткішим, нервовим, долала хронічна ішемія.

В. Дахно до кінця днів продовжував віддаватися улюбленій справі: творити, передавати свої знання молодим мультиплікаторам і мріяти. "Цілими днями сиджу і дивлюсь телевізор, – казав Дахно в одному з останніх інтерв’ю. – Чекаю появи кіно. Української мультиплікації як індустрії не існує. Анімацію можуть підняти тільки меценати. Меценатів теж немає. Є кілька студій, які перебиваються рекламою… Не приховую, мені зараз дуже важко. Але з часом, думаю, все встане на свої місця. Хоча ні мене, ні вас вже не буде".

За два місяці до смерті Дахно з Олександром Вікеном обговорювали сценарій дев’ятого мультфільму — "Як козаки в тридев’яте царство ходили", але спонсорів знайти не встигли.

28 липня (офіційно – 30.07) 2006 року близько п’ятої вечора уві сні не стало Володимира Дахна, делікатної, інтелігентної, доброокої людини, творця кіношедеврів про козаків. Сталося це в Києві на вул. Братиславська №38, де в 9-ти поверховому панельному будинку в однокімнатній квартирі з коридорчиком зі старою вішалкою, тісною кухонькою, існував славний запорожець і дві киці Крася та Муся на мізерну пенсію у 280 (згодом – 340 грн.) та невелику стипендію за державну Шевченківську премію.

              Кольори національної вишивки

       

БІЛИЙ

 

Повагу до бiлого кольору можна пояснити тим, що бiлий об’єднує всi кольори. Кожен із наших духовних центрiв (чакр) забарвлений у певний колiр, а бiлий знаходиться над ними зверху, над головою. Чорний колiр, навпаки, як антипод бiлого, знаходиться внизу. Мiж бiлим i чорним лежить увесь спектр кольорової гами.

Риса вишивати бiлим по бiлому притаманна нашим предкам-арiям, якi звалися синами Свiтла. Використовуючи вiдповiдну символiку та бiлий колiр, вони заявляли про свою приналежнiсть до Свiтла (бiлi рушники, бiлi сорочки, бiлi штани, бiлi свити, бiлi хати ззовнi та зсередини — усе бiле). Таким чином арiї наближалися до свiту Свiтла Отця, бо Його iпостась — це бiлий колiр.

Вишивку "бiлим по бiлому" сприймають бiльш духовнi люди, якi живуть верхнiми чакрами й високими iдеалами. Така вишивка створена для духовного споглядання, тому для неї використовуються дуже складнi "ювелiрнi" технiки.

У бiлому кольорi люди найкраще себе почувають i найшвидше вiдновлюють свiй енергетичний потенцiал. Не варто фарбувати стiни оселi в темнi кольори. Бiлий у деяких країнах використовується також i як жалобний колiр. В Індiї жiнка в жалобi носить бiлий колiр та знiмає з себе всi прикраси.

У бiле вдягнутi всi, хто служить "заупокiйну", проводжаючи людину в останню путь. У цьому випадку бiлий є символом свiтлої дороги, духовного сяйва, у яке вiдiйшла душа новопредставленого.

Бiлий колiр усе вiдбиває та випромiнює. Тому за потреби потрапити в незнайоме оточення найкраще одягтися в бiле, бо вся чужа енергетика та супротивна дiя буде негайно вiдбита назовнi, даючи цiлковитий захист i найкомфортнiшi вiдчуття. Нашi предки це дуже добре знали, надаючи перевагу бiлим речам.

Сьогоднi найбiльше бiлих вишивок залишилося в нас на Полтавщинi, Київщинi, Чернiгiвщинi, на Подiллi, у Полiссi та в Пiвденних районах. У Захiднiй Українi бiлi вишивки мають гуцули, бойки, лемки, збереглися вони також i на Покуттi.

 

ЧОРНИЙ 

Це абсолютна пiтьма, символiзує глибину Божественної таїни. Тому монахи в чорному показують свiту своє повне зречення, вiдсторонення вiд мирського та прагнення заглибитися в таємниче, божествене.

Чорний одяг сповiщає про те, що людина, яка його вдягла, перебуває сама в собi та не налаштована на зовнiшнi контакти. Тi, хто перебуває в жалобi, своїм виглядом, своїм чорним кольором розповiдають оточуючим про глибину своїх внутрiшнiх переживань з приводу тяжкої втрати, просять стороннiх не турбувати їх, не проникати у на сьогоднi закритий внутрiшнiй свiт, дати можливiсть самим пережити цей тяжкий момент.

Сучасна молодь (i не тiльки вона) дуже полюбляє чорний колiр. Прихильники чорного демонструють своє невдоволення свiтом i таким чином виказують до нього своєрiдний протест. Можливо, через це всi магазини одягу заповненi майже всуцiль чорними речами.

Чорний колiр не дуже добре позначається на самопочуттi та здоров’ї людини, якщо його носити скрiзь i завжди. Чорний є антиподом бiлого, вiн не випромiнює, вiн усе вбирає, все… Тому його носити можуть лише дуже енергетично стійкі люди, часто й ті, хто здатний живитися енергією інших. Особливо не рекомендується вiн для дiтей, бо дiтям для їхнього розвитку, пiдтримки енергетичного поля та насичення чакр потрiбнi свiтлi або чистi яскравi кольори.

Яскравим прикладом неоднозначностi, багатогранностi та глибини символiки є те, що чорнi вишивки поряд iз бiлими поширенi по всiй Українi та використовуються залежно вiд ситуацiї, а не тiльки як колiр смертi чи жалоби. Є регiони, де чорним кольором вишиваються навiть весiльнi сорочки (сокальськi вишивки). Чорний — це також колiр землi, багатства (усе в себе вбирає), урочистостi (чорнi вечiрнi сукнi, фраки й смокiнги).

Рушники тільки чорним зараз нiколи не вишиваються, але iснує припущення, що чорно-бiлi рушники, як i чорно-бiлi писанки ранiше використовувались у поховально-поминальнiй обрядовостi. Можливо, вони зникли через постiйну потребу в ужитку та через втрату традицiї та замiнилися iншими рушниками.

 

ЧЕРВОНИЙ 

 

Притаманний для всiєї України колір. Це й пояси, i плахти, i спiдницi, i чоботи, i хустки, i прикраси, i рушники, i безлiч побутових речей. Особливо славиться багатими червоними вишитими рушниками Полтавщина, а тканими Кролевеччина.

Червоний колiр у палiтрi - перший. Вiн вiдповiдає нижнiй кореневiй чакрi, чакрi тембру життя, iмпульсу життя. Вiн найактивнiший, найагресивнiший, збуджуючий, його роль — енергетичне пiдживлення, утвердження життя, захисту, тобто його оберегова функцiя неперевершена. Червоний колiр символiзує чоловiчу основу в природi, вiдповiдає стихiї вогню, холеричному темпераменту, тому вiн гарячий, зiгрiваючий.

У першу чергу в українськiй народнiй вишивцi червоний колiр домiнує на весiльних рушниках, вiн символiзує нерозривний кровний зв'язок, любов (серце), рiд (гроно калини), тобто все, що сприяє змiцненню сiмї та щасливому подружньому життю.

Червоний — це також краплi кровi, пролитої воїнами за рiдну землю.

Домiнанта чорного в одязi iснує на Подiллi, на Полтавщинi — бiлого, а на Полiссi червоного. На Полiссi найбагатшi сорочки, вишитi самим лише червоним або з легкою обвiдкою контуру чорним чи синiм, i саме там ткалися неперевершенi червонi вовнянi спiдницi (лiтники). Червона низь є також i в гуцулiв. На Закарпаттi можна побачити сорочки, вишитi тiльки червоним кольором.

Червонi нитки колись були дуже дорогими, бо фарбник виготовлявся з червецю або кошенiлi. Щоб отримати гарний червоний колiр, потрiбна була велика кiлькiсть пiгменту, тому колись, за князiвських часiв, при сплатi податкiв з кожного подвiр’я поряд із такими продуктами, як мед та хутро, обов’язковою була й ложка червецю, тобто фарбувального порошку. Через це червоним могли фарбувати тiльки вельможi та заможнi верстви населення. Простi люди добували червоний колiр з рослинної сировини. Цiкавi вiдтiнки давали марена, пiдмаренник, звiробiй та iншi рослини та ягоди.

 

СИНІЙ 

 

Пiсний i використовується здебiльшого в українськiй вишивцi тiльки як контур. У поєднаннi з червоним вiн виступає як антипод. Якщо червоний — активний гарячий вогненний, то синiй — холодний, пасивний, як вода.

Синiй — це символ водяної стихiї, жiночої основи в природi, протилежної стихiї вогню та чоловiчiй основi. У началах усього сущого лежить взаємодiюча єднiсть i боротьба протилежностей чоловiчого та жiночого, i саме цей аспект Свiтобудови характеризує поєднання червоного з синiм.

Червоний разом iз незначним додатком синього гармонiзуюче сполучення. Так небеснi Вогонь i Вода проявляються у свiтi з переважанням вогню, із переважанням активного духовного начала, яке є iмпульсом життя, що рухає його вперед. Якби цi двi стихiї були абсолютно врiвноваженi, то не було б поступу життя, настала б ентропiя — рiвновага, нуль, смерть... Для процесiв, направлених на смертельну рiвновагу ентропiї, у нашому свiтi чинникiв бiльш нiж достатньо.

Синiй колiр кличе, манить за собою, символiзуючи прагнення до безконечностi, до чистих надчуттєвих переживань. Вiн, як нескiнченне заглиблення у вiчнiсть, де нема й не може бути кiнця. Синiй колiр вiдповiдає горловiй чакрi та високому ступеневi розвитку людини.

К. Кестлiн, маловiдомий автор ХІХ ст. пише: "Синiй — надзвичайно м’який та охолоджуючий контраст усьому яскравому, всьому, що непокоїть, тисне, стомлює; це картина мирної нiжностi та свiжостi, котрою можна насолодитись; це тендiтнiсть у порiвняннi з усiєю матерiальною громiздкою вагомiстю".

Синiй колiр, як i чорний, поглинає, втягує промiння в себе, вiн розвиває концентричний рух по спiралi (як равлик, що заповзає у свою хатинку) i вiддаляється вiд людини. У синьому можна потонути.

 

ЗОЛОТИЙ І ЖОВТИЙ 

У Пiвденнiй Київщинi та в Середньому Поднiпров’ї до червоно-чорної гами вишивок iнодi додаються вкраплення золотого або жовтого. Найчастiше жовтий колiр вживається у полiхромних вишивках захiдних областей України. Захiдноукраїнська вишивка цiкава тим, що для вишивання добирається кiлька вiдтiнкiв жовтого з переходом в оранжевий, червоний, коричневий. Завдяки цьому вишивка сяє внутрiшнiм свiтлом, вона уся нiби свiтиться, горить. У подiльських мереживах жовтим кольором роблять розшивки, вiн також буває основним кольором в одному з ярусiв орнаменту сорочки, а також на краю манжетiв.

Жовтий колiр на жiночих сорочках iнодi бере на себе кольоровий акцент у загальному колоритi. На Подiльських вишивках вживається жовтий колiр із абрикосовим вiдтiнком. Таку сорочку, вишиту майже одним кольором, одягала молода на другий день весiлля.

Цей вiдтiнок жовтого отримували в домашнiх умовах, фарбуючи нитки гречаною половою чи соломою. Гречка вирощувалась повсюдно i було достатньо матерiалу для фарбування ниток. На перший день найчастiше одягалася сорочка, вишита бiлим по бiлому. Ця традицiя дуже давня.

Такi вiдтiнки жовтого можна зустрiти також у клембiвських вишивках. Сорочки, вишитi окремими ярусами жовтого й чорного, носили вдови. Таке поєднання кольорiв також є дуже древнiм i шляхетним, але треба добре розумiти, що ним висловлюється.

Жовтий колiр у народних вишивках має бути благородного густого кукурудзяного вiдтiнку, а нi в якому разi не флуоресцентним, не лимонним, без салатового або зеленкуватого вiдтiнкiв, тодi вiн органiчно вплiтається в червоно-чорну або червоно-синю гаму. Потрiбно використовувати поєднання рiзних вiдтiнкiв синього iндиго з кукурудзяними жовтими, тодi воно виглядатиме шляхетно, i нi в якому разi не можна вживати їдкi акриловi кольори.

Найкраще використовувати нитки, пофарбованi в жовте рослинними фарбниками, якi дають м’яку природну гаму тонких вiдтiнкiв. Рiзнi вiдтiнки жовтого отримати не складно, бо його дають безлiч наших простих рослин.

Жовтий колiр сприймається нами, як сонце, свiтлим, виблискуючим i сяючим, тому що вiн легкий, дещо збуджуючий i зiгрiваючий. Пiсля бiлого цей колiр найкраще вiдбиває свiтло. Створюється враження, нiби свiтло ледь торкається поверхнi, ковзає по нiй, не проникаючи в потаємну внутрiшню глибину. Яскравiсть жовтого й гладенька блискуча поверхня, взаємодоповнюючись, створюють величний коштовний золотий полиск.

Жовтий колiр — поверхневий, вiн не приховує в собi нiяких таємниць i сприймається цiлком i просто. Він має здатнiсть розширюватися, заполоняючи собою простiр, тож значною мiрою та при глибоких сильних вiдтiнках вiн може бути нав’язливим i досить скоро набридне. Жовтий, долаючи всi перепони, безцiльно розсiюється в просторi. Тому вiн є кольором, котрий символізує багатство.

Жовтий виражає основну психiчну потребу — розкритися. У ньому перебуває надiя, прагнення радостi, щастя. Це колiр зняття довготривалої напруги й досягнення поставленої мети.

У народному шитвi жовтий часто виступає кольором, що замiняє золото. Але якщо жовтий колiр є вiдображенням свободи й щастя, то саме це його значення пiдсилюється завдяки гладенькiй, вiдполiрованiй, блискучiй поверхнi золота. Золото незалежно вiд його купiвельної спроможностi виражає почуття безмежного осяйного щастя.

У далеку давнину царi та царицi були жерцями — великими посвяченими помазаниками Божими й носили на собi багато золота, щоб отримувати божественну iнформацiю, а не для того, щоби похизуватися та затьмарювати оточуючих блиском своєї величi. Те ж вiдноситься й до священнослужителiв, якi повиннi мати постiйний зв’язок iз божественними енергiями та iнформацiйним полем. Яскравим прикладом цьому можуть служити царськi золотi вiнцi та корони, митри та тiари священнослужителiв, якi є своєрiдними антенами, налаштованими на хвилi з духовного свiту.

Зараз одяг та атрибутика священослужителiв замiненi на штучнi, синтетичнi, — це просто мiшура, що дозволяє їм лише блищати, як новорiчна ялинка. Насправдi, щоби мати контакт з духовним свiтом, потрiбне справжнє щире золото, у яке вплiталося в певному порядку дорогоцiнне камiння.

 

ЗЕЛЕНИЙ 

 

Один із найулюбленiших кольорiв українцiв. Хоча зелений колiр використовується здебiльшого в українських полiхромних вишивках, у ткацтвi, у плечовому та поясному одязi вiн був дуже поширений. Зеленi керсетки, плахти, спiдницi, жупани, чоловiчi штани та шаровари, пояси, хустки, головнi убори, прикраси — усього й не перелiчити…

Зелений колiр утворюється вiд основних кольорiв жовтого та синього. Це колiр живої природи, рослинного царства, яке виникло на межi мiж небом (жовте сонячне свiтло) i земною (синьою) водою. Наступальний i збуджуючий рух жовтого кольору та протилежний йому заспокiйливий та вiдступаючий рух синього взаємонейтралiзуються й консервуються в зеленому.

Це самодостатнiй, статичний, пасивний колiр. Зелений несе задоволення та спокiй, вiн має такi якостi, як наполегливiсть i витримка. Зелений не має фонтануючої сили та енергiї, вiн утримує в собi енергiю потенцiальну, яка вiдображає внутрiшню напругу, але не виходить назовнi. Зелений колiр символiзує пробудження природи, вiчне життя, молодi сили, зростання та розвиток.

 

КОРИЧНЕВИЙ 

 

Утворюється вiд затемнення жовто-червоного. Імпульсивна життєдайна сила червоного завдяки затемненню пригальмовується, стримується та завмирає. Коричневий уже не має експансивностi, агресiї, активностi та ударної сили червоного кольору, у ньому залишається прихована, спляча життєдайна сила, як у насiнинi, що колись має прорости. Тому коричневий колiр — улюблений колiр землеробiв, це колiр весняної розораної землi, щойно засiяної, котра обіцяє щедрий та добрий урожай.

В українськiй вишивцi коричневий зустрiчається найчастiше на територiї Буковини та в полiхромних вишивках Захiдної України. Але так само, як i зелений, вiн дуже поширений у виготовленнi тканих та валяних вовняних виробiв, у верхньому одязi та ужиткових речах. Улюбленим предметами домашнього затишку є дерев’янi меблi з безлiччю вiдтiнкiв коричневого кольору.

 

СІРИЙ 

 

Так само, як чорний i бiлий, вiдноситься до ахроматичних кольорiв, як i зелений, вiн утримує в собi протилежностi, але бiлого й чорного. Це найбільш нейтральний колiр — вiн не свiтло й не темрява, не зовнiшнiй i не внутрiшнiй, не напруження і не розслаблення. Сiрий — це межа, це контур, це тло. Сiрий (так само, як i iншi ахроматичнi кольори — бiлий i чорний) збiльшує iнтенсивнiсть та пiдсилює дiю кожного хроматичного кольору, що знаходиться поряд.

Свiтло-сiрий колiр впливає досить легко, вiн виражає стан вiльного та пiднесеного збудження, ця якiсть спорiднює його з червоним. Вiн символiзує готовнiсть до чистих емоцiй та контактiв.

Темно-сiрий дiє (як i темно-синiй) спокiйно, повно та вагомо. Це колiр стану гармонiйної рiвноваги, яка несе задоволення й виконання бажань.

Здавна сiрий колiр вважається основним для офiцiйного одягу, кольром дипломатiв. Такий костюм не привертає до себе зайвої уваги, не вiдволiкає вiд логiчного плину думок, вiн є вишуканою рамою для портрету того, хто цей костюм одягає.

 

РІЗНОКОЛЬОРОВА ВИШИВКА

 

Вона дає вiтальне насичення всiм чакрам, особливо нижнім. Кожна людина потребує рiзною мiрою того чи iншого кольору для насичення своїх чакр. Наприклад, хворi на онкологiю люди потребують бiльше зеленого.

Бiлий колiр сприймають не всi, для декого цi вишивки не мають сенсу, вони для них невидимi. Бiлi вишивки призначенi для духовного споглядання, це високий смисловий та духовний план, висока, чиста, тонка енергетика.

Велика кiлькiсть людей живе, в основному, нижнiми чакрами, — це тi, хто, насамперед, прагне задовольнити природнi iнстинкти — поїсти, випити, поспати. Такi особи бiлi речi не сприймають, вони люблять полiхромну яскраву вишивку, щоб усi кольори веселки були там присутнi.

Інша категорiя — це вiтально сильнi люди, як, наприклад, мешканцi Карпат, що потребують полiхромностi на генетичному рiвнi. Вони теж не сприймають бiлого шитва. Тому карпатськi вишивки такi яскравi.

  Оксана Шевчук, завiдувачка музеєм етнографiї Одеського обласного гуманiтарного центру позашкiльної освiти та виховання

Пам'ятаймо! Олесь Гончар - перший лауреат премії імені Тараса Шевченка



   
Сьогодні День народження одного з найвеличніших прозаїків XX століття.
Олесь Гончар... Перший (!) лауреат премії імені Тараса Шевченка, Голова Спілки письменників України, академік АН України, письменник, громадський діяч.

Мені Олесь Гончар близький у першу чергу відстоюванням у житті та творчості високих морально-етичних ідеалів, отим безсмертним своїм: "Собори душ своїх бережіть, собори душ!..."

 
 

 А ще є момент особистий: мене єднає з письменником alma mater - Харківський університет.  
 

У вересні 1938 року Олесь Гончар вступив на філологічний факультет Харківського державного університету. Через багато років письменник згадував: «Коли я переступив поріг університету, у всьому місті, гадаю, не було людини, щасливішої за мене, здійснилася заповітна мрія: з радісним завмиранням серця ступив я в цей сонячний храм науки…»

 
Пригадую, як у 10 класі читала й перечитувала рядки його роману "Людина і зброя".
До сліз, до болю зворушувало те, що історія студентського батальйону не вигадана:  у червні 1941 р. Олесь Гончар у складі цього батальйону пішов добровольцем на фронт.
Саме за автобіографічний роман "Людина і зброя" Олесь Гончар був нагороджений державною премією імені Тараса Шевченка. 

Вражає те, наскільки скромною людиною був Олесь Гончар, при цьому будучи справжнім героєм: за бойові заслуги був нагороджений орденами Червоної Зірки, Слави 3-го ступеня, трьома медалями «За відвагу».

У коротеньких перепочинках між боями писав він про Батьківшину, що зоріла йому  на війні:

Здрастуй, мій сонячний краю,
Ти снишся мені і тут,
Серцем щодня я літаю
До тебе, за бистрий Прут.

Як пишуть листи солдати,
Тужливо стає мені.
Кому ж мені написати,
Якій догукнути рідні?

Той — мамі, а той — дружині,
Той — сестрам, а той — братам.
А я напишу — Україні!
Сонцю її і степам,

Сивим, як згадки, могилам,
Що тонуть в імлі голубій,
Шляхам, окутаним пилом,
Якими пішли ми в бій.

Бачу далекі вершини
В тумани повитих Карпат.
Може, моя то Вкраїна
Біліє черідкою хат?

Слово, в бою огрубіле,
У тому краю забрини,
Де вишні в убранні білім
Мене виглядають з війни.

1944, Румунія

                                Мене війна веде все далі

Мене війна веде все далі
Просторами чужих земель.
Де й наші птиці не літали,
Іду, мов давній менестрель.

Я вірю в пісню, як в молитву,
І смерть, здається, на війні
Щадить мене в найтяжчих битвах
За… недоспівані пісні.

 

Коли при спалахах заграви
Вночі, ввірвавшися у дзот,
Я дістаю із-за халяви
З піснями вольними блокнот.

І на трофейному папері
Лягає туга І печаль,-
Я наче відкриваю двері
У рідний дім, у рідну даль…

І, як сновиддя золоте,
Мені тоді снується
Про давнє і дзвінке! Про те,
Що плаче і сміється —

Наказ: “Вперед!” — Я знов ховаю
Окопну лірику свою.
Й на повен зріст — до того краю,
Де знову бути нам в бою.

1944, Тиса-Пюшпекі

Війна відлунювала в ньому все життя. Тож не дивно, що в повоєнний час він присвятив себе справі миру.

Від 1973 р. Олесь Гончар — голова Українського республіканського комітету захисту миру, член Всесвітньої Ради Миру.

Сьогодні відзначається Міжнародний День дитячої книги

 З цієї нагоди пропонуємо Вам

  Олена Коляда

Топ-10 книжок для дітей та підлітків

1 лютого в Національному музеї Тараса Шевченка відбулася одна з найважливіших подій року в галузі дитячої літератури — було оголошено найкращі дитячі та підліткові книжки минулого року за версією експертної ради "Рейтинг критика".

Мета щорічного "Рейтингу критика" оцінити "мейнстрім" дитліту, той масив, що доступний покупцям: продається у книгарнях і є частиною актуальних дискурсів сучасної української дитячої літератури.

Критики оцінюють книжку як цілісний продукт, покладаючись на свій професійний досвід. До уваги береться гармонійність поєднання художньої та вербальної складової, новаторство змісту та форми, оригінальність ідеї, мовна органічність, глобальна свідомість.
 
 

До складу професійного журі, що визначало переможців, цього року увійшли: Ірина Батуревич – співзасновниця та редакторка культурно-видавничого проекту "Читомо".
Валентина Вздульська – літературний критик, оглядач, співзасновниця блогу про сучасну дитячу літературу "Казкарка".
Зоя Жук – письменниця, літературний критик, редакторка.
Міра Київська – літературознавець, співзасновниця культурного проекту "Букмоль".
Ольга Купріян – літературний критик, редакторка порталу "BaraBooka".
Маріанна Кіяновська – письменниця, літературознавець, літературний критик, перекладач, засновниця незалежної літературної премії "Великий їжак".
Марія Семенченко – редакторка відділу "Суспільство" газети "День", засновниця блогу про дитячі книжки "Книженя" та електронного журналу BOOKa.
Ірина Троскот – літературний критик, головний редактор порталу "ЛітАкцент", книжковий оглядач журналу "Український тиждень".
Оксана Хмельовська – редакторка культурно-видавничого проекту "Читомо", координаторка "Книжкового арсеналу".
Тетяна Стус (Щербаченко) – співзасновниця та головна редакторка порталу "BaraBooka".
До розгляду приймалися книжки сучасних українських авторів, написані українською мовою для читачів віком до 14 років, видані з грудня 2014-го по грудень 2015-го. 
Отож, топ-10 за версією "Рейтинг критика":

Картонні книжки (0-3 роки)

Катерина Міхаліцина, Мар’яна Петрів — "Лугова лічилка"

Книжки-картинки (4-8 років)

 

Аня Хромова, Анна Сарвіра — "Монетка. A coin"
 
 

Віолета Борігард — "Принцеса-Кухарка"

Поезія

Мар’яна Савка, Юлія Пилипчатіна — "Босоніжки для стоніжки"

Проза (5-9 років)

Оксана Лущевська, Віолетта Борігард — "Авіа. Пташиний диспетчер"
 

Тарас Прохасько, Мар’яна Прохасько — "Як зрозуміти козу"
 

Сашко Дерманський — "Маляка — принцеса Драконії"
 

Галина Кирпа, Оксана Була — "Мій тато став зіркою"

Проза (9+ років)

 Олександра Дорожовець, Надія Дойчева-Бут — "Старий будинок"

Проза (12+ років)

 
Дзвінка Матіяш — "Марта з вулиці Святого Миколая"
Також журі обрало рекомендовану літературу для юних читачів, серед яких:

 

Терещук Галина, Думанська Оксана — "Шептицький від А до Я"
 

Ірина Негован — "Яскравий щоденник"
 

Оксана Караванська, Анастасія Стефурак — "Стильна книжка для панянки"
 

 
 Платон Воронько — "Падав сніг на поріг"

Цікавинка:українська в Кембриджі

У Кембриджі замість російської мови безкоштовно вивчатимуть українську

У Кембриджському університеті (Великобританія) в програмі додаткових безкоштовних курсів російську мову замінили на українську.

За інформацією кафедри славістики університету, крім основної програми, що передбачає вивчення української та російської мов (на платній основі, бакалаврат), додаткові безкоштовні курси пропонують розширене вивчення української (замість російської, як було раніше), а також польської мов.

Викладання української на різних рівнях складності почалося зі стартом осіннього триместру (Michaelmas Term). Програма україністики пропонує студентам Кембриджа безкоштовно оволодіти українською мовою на трьох рівнях - початковому, середньому та вищому.

Після проходження всіх рівнів слухачі курсів повинні розуміти українську лексику та граматику, точно використовувати слова, читати оригінальну літературу, а також знати культуру України. У кінці року слухачам потрібно скласти тест на вміння розпізнавати на слух українську мову, а також здати письмову роботу, яка перевіряє знання граматики та навички пояснення українською.
 

До речі, раніше Кембридж відкрив магістерську програму для студентів з України. Навчання перших студентів з України почалося в жовтні 2011 року. 

 Цікавинка: Україна чи все-таки Русь? 

Русь - релігійно, культурно, етнічно - була, є й буде з центром у Києві.
Слово "Україна" (Оукраина) вперше з'являється в літописах у 1187 році та вживається як географічне позначення "степового порубіжжя" колишніх південних територій Київської Русі.
 

 

Київський літопис (за Іпатіївським списком), оповідаючи про 1187 рік і смерть переяславського князя Володимира Глібовича під час походу на половців, згадує, що "о нем же Оукраина много постона".
В тому ж літописі під 1189 роком розповідається, що князь Ростислав Берладник приїхав "ко Оукраин? Галичькои" (на означення подністрянського Пониззя).

У Галицько-Волинському літописі в 1213 році записано, що князь Данило "вернувся додому, поїхав із братом і зайняв Берестя, Угровеськ, Верещин, Столпя, Комов и всю Оукраиноу" (Забужанську Україну).

Переважна більшість польських, російських та українських історіографів, у тому числі й Михайло Грушевський, трактують літописну назву "Оукраина" в значенні окраїни, позаяк у всіх випадках словом "Україна" означені прикордонні, "окраїнні" території: Київське порубіжжя (1187), "Украйну Галичську" (1189), північно-західні землі Галичини й Волині (1213).

Інша річ: чому цей прозаїчний термін не просто прижився, а став близьким серцю нашого народу, у свідомості якого "Україна" означає щось рідне і ...велике, що росте з глибини родової пам'яті! Бо термін цей водночас означає "зону козацтва", поле героїчних діянь козаків - українних воїнів, прикордонників.

І в підсвідомості нашого народу "козак" - це український житель, "українець" з усіма плюсами й мінусами його характеру, з усією його героїкою.

Важливим фактором є і те, що ця назва дана чужим народом, який підкорив нашу країну, точніше, частину її. Так в XVІ столітті у польських державних актах і хроніках почали називати залежні руські землі "окраїнними".

Україна - окраїна (провінція) Польського королівства. Потім ця назва практично зникає надовго (Україна стала Малоросією) і тільки в XX столітті з'являється знову.

У роки Національно-визвольної війни 1648-54 років про взагалі Україну не йдеться. Новоутворена держава називається - Військо Запорозьке. Пізніше, відповідно до договору, укладеного у 1658 році у Гадячі, за часів правління Івана Виговського, Україна в кордонах Київщини, Брацлавщини та Чернігівщини мала утворити Велике князівство Руське.

Поряд із Польщею та Литвою воно ставало третім рівноправним членом федерації - Речі Посполитої.

Таким чином слово "Україна" не має конструктивної семантики і не є власним ім'ям. Швидше навпаки. Недарма ж росіяни і нині їдуть "на Україну", а не "в Україну", а англійською ще й досі інколи зустрічаємо - "the Ukraine".

Якщо ж розуміти під "Україною" просто "країну", "край", тоді це ім'я вже не власне, а знеособлене.

Так само, як, скажімо, Німеччина від - німець - німий - говорить не зрозуміло. Німці ж називають свою країну - Дойчланд (Земля дойчів).

Щоправда, нещодавно з'явилося і чимало розвідок про наших таємничих предків: не-то - укрів, не-то - кравенців, походження назви Україна від єгипетського Бога Сонця - Ра.

На думку ж історика Святослава Семенюка - "впродовж XI-XVIII століть абсолютно панівною в середовищі українців була назва "руси", або "русини", її чергова заміна - на українців - відбулася у ХІХ столітті під тиском принизливих для нашої національної гідності обставин трансформації цієї назви на "малороси".
Ця подія взагалі "перетворила" нас на одну з наймолодших народностей світу, хоча належимо до найстарших".

Уже передчуваючи щось недобре для українства, Аркас та Грушевський цілком свідомо назвали свої фундаментальні праці "Історія України-Руси". Ще у XVIII столітті Русь і Московія - РІЗНІ РЕГІОНИ.

Ще за президентства Єльцина у Росії почали створювати альтернативну історію, шукаючи витоки, корені держави не у Київській Русі, а у Татарській Орді чи у Ординській Татарії.

На карті 1755 року французькою мовою "Carte de divifee en fes Principaux Etats" Русь - Russie зображена на місці сучасної України, а на схід і на північ - велика область названа Московія - Moscovie.
 

 

Місто Москва розташоване на кордоні Русі та Московії, так би мовити, між ними. Район навколо Москви названий Gouvernement de Moscow. Всередині Русі на карті відзначена область навколо Києва і написано: Gouv-t de Kiowie, тобто "уряд Києва".Отже, Київська область у XVIII столітті ще називалася Руссю. Варто відзначити, що ім'я Русь у формі Russie Noire - Чорна Русь проставлено також ще на одному регіоні - на півдні тогочасної Польщі, близько Lemberg'а - Львова.

Отож Носовський та Фоменко стверджують, що середньовічна Русь - це, спочатку і в основному, - південно-західний, слов'янський регіон. Тобто, приблизно - сучасна Україна. Таким чином, пишуть автори, "українські вчені мають рацію, кажучи про Київську державу як про Русь. Втім, всі ми знаємо стародавню назву - Київська Русь".

До речі, на цій же карті південь сучасної України названий Малою Татарією - Petite Tartarie. В середині Малої Татарії відзначена область "Запорізькі Козаки" - Cosaques Zaporiski. Іншими словами, запорізькі козаки є складовою частиною Малої Татарії. Отож на певну спорідненість Татар і Козаків вказують ще карти XVIII століття. Можливо, витоки козацтва слід шукати серед степових народів Півдня і Сходу України, зокрема половців, оскільки, як зазначає письменник Юрій Канигін, всі оті "чисто українські", "запорозькі" прізвища (Боняк, Бонюк, Бунчук, Котян, Кобяк, Кончак, Мамай, Сакун, Сакій, Чапай), котрим і ліку немає, - половецького походження.

Цікаво, що кримські татари вважають своїми предками саме половців-кипчаків. На іншій французькій карті 1754 року: "III-e Carte de l'Europe 1754" також бачимо три різні області: Русь, Московію та Малу Татарію, що прилягають одна до одної. Мала Татарія - це південь сучасної України, Русь - решта України, а Московія - починається від Москви і простягається на захід до Західної Двіни, на північ - до Північного океану, на схід - до 75-го меридіану, тобто - за Урал і охоплює більше половини Сибіру.
 

Виходить - ще навіть у вісімнадцятому столітті деякі географічні карти, складені на Заході, пам'ятали про те, що Русь і Московія - це зовсім різні регіони, інші держави. Те, що московські князі скоріше ординці, ніж русичі, підтверджують і знахідки нумізматів. Так на монетах Великого Князя Василя Дмитровича і батька його, Дмитрія Донського, видатним російським сходознавцем-арабістом і нумізматом Хрістіаном Френом прочитано: "СУЛТАН ТОКТАМИШ ХАН, нехай триватиме життя його".

"Руська трійця"

Руська мати нас родила,
Руська мати нас повила,
Руська мати нас любила:
Чому ж мова єй немила?
Чом ся нем встидати маєм?
Чом чужую полюбляєм?...

(Маркіян Шашкевич)
 

Підкреслюючи значення Галичини для відродження України, Михайло Грушевський називав її "українським П'ємонтом". Однак не варто забувати, що минуло менше двох століть відтоді, як у містах Галичини почути українську мову можна було рідше, ніж нині на Донбасі. Міське населення повністю було полонізовано та онімечено.
 

Цей край у першій половині XIX століття належав до Австрійської імперії, "багна гнилого між країв Європи" за словами Івана Франка. Коли у 1772 році, після першого поділу Речі Посполитої, Галичина потрапила під владу австрійської монархії, та навіть не знала, кого вона "прилучила". Польські магнати твердили, що це "споконвічна Польща", запопадливі німецькі колонізатори прагнули визнання, що це - землі німецькі; самі ж галичани називали себе русинами.

Однак поступово ситуація з мовою змінилася. А сіячами майбутнього відродження Галичини стали Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький, які створили гурток "Руська трійця". Збираючи усну народну творчість, вивчаючи історію рідного народу, перекладаючи твори слов'янських будителів та пишучи власні літературні й наукові твори, учасники угрупування твердили, що "русини" Галичини, Буковини й Закарпаття є частиною українського народу, який має свою історію, мову й культуру.

Захоплені народною творчістю та героїчним минулим українців і перебуваючи під впливом творів передових слов'янських діячів, "трійчаки" укладають першу рукописну збірку поезії "Син Русі"(1833).

Істотною заслугою "Руської трійці" було видання альманаху "Русалка Дністровая" (в 1837 році у Будапешті), що, замість язичія, впровадила в Галичині живу народну мову, розпочавши там нову українську літературу. Заслуги цієї "трійці" важко переоцінити. Для нас же передовсім важливим є те, що ці "будителі" Галичини і всієї України у всіх своїх художніх творах, статтях називають свою Батьківщину - Руссю, а її жителів - русинами.

 

Відродження Русі

 

 

Можливо, відродження національної самосвідомості змусить нас змінити ім'я... Україна називалася Руссю і до, і після монголів. Вона - ядро, серце великої Русі, але саме у ядра, у серця й забрали ім'я Русь, залишивши його за окраїнами - Московією і Білорусією.

Хтось може зауважити: "Але вже стільки пісень, художніх творів написано про Україну, це ім'я для нас - ліричний образ, символ...".

Так, чимало найкращих наших людей поклали свої життя за волю і незалежність саме України - вільної, самостійної. Однак, як показує досвід останніх 19-ти років, відцентрові тенденції посилюються, а з поверненням назви "Русь", центр автоматично зміщується до Києва.

Але держава, та ще й з такою історією, потребує місткішого, доленосного офіційного імені.
Як же назвати?

А як було? Київська Русь або Русь-Україна, як це робили Михайло Грушевський та Микола Аркас, а жителі - русичі, або русини. Можливо, назва Русь-Україна об'єднає власне Русь (Північ, Захід і Центр), слов'янські землі із фактичною Україною (Сходом та Півднем), землями хозар, печенігів та половців, а пізніше козаків та кримських татар.

Таку назву можна спочатку використовувати на рівні суспільних запитів, а дещо пізніше - і державних.

Погляньте, що роблять євреї: не лише назву країни, але й мову залишають тритисячолітньої давності, мертву мову, якою вже ніхто не користувався, а нині усі мусять знати.

Ну то й що, що є Росія, Білорусь..? Це не заважає нам бути Руссю Київською або Руссю-Україною. Росія - не Русь. І росіяни не - русичі. Можливо, повернення Україні споконвічної назви поверне все на свої місця, бо Русь, за виразом Василя Капкана, "це та Істина, та ідея, яка становить суть нашої землі, через віки, від початку до цих днів.

Тоді й відбудеться віднайдення нами, українцями-русичами, своєї справжності. І на малих, особистісних, і на вищих, державницьких рівнях нашого існування".