Відважний, сміливий, готовий у будь-який момент померти за свою землю – ось що символізує старовинна чоловіча зачіска – довге пасмо волосся на голеній голові.
Сьогодні інформація про те, як саме називається ця зачіска, дуже різниться. Одні називають її чуприною, інші – чубом. Але найбільш поширена назва – оселедець. Довге пасмо волосся на голеній голові козака оселедцем почали називати порівняно недавно, адже хоробрий чуб на макітрі запорожця такою "рибною" назвою можна було хіба що зневажити чи навіть образити.
Назва "оселедець" виникла у XX столітті, значно пізніше, ніж така зачіска з’явилася на головах вояків. А оселедцем її назвали радянські письменники. Сучасні козаки на таку назву не ображаються, навпаки – жартують.
Збереглася цікава замітка, яка детально розповідає про давній звичай українців носити волосся. Вона була опублікована в "Записках Наукового Товариства імені Тараса Шевченка" близько ста років тому.
"Майже всі наші малярі, малюючи низових лицарів запорожців, не знають, як треба малювати їхні чуприни. Так, наприклад, на рисунку маляра Васильківського, виданого на премію російською часописсю "Нива", намальовано запорожця так, що чуб і чуприна у його вийшли змішаними: поверх звичайного чуба, розчісаного на всі боки, лежить від середини голови, осібне пасмо волосся — чуприна. Запорожці Рєпіна, що пишуть султанові листа, мають чуприни серед голови, як буває це у китайців. У театрах при гримуванні чуприни чіпляють насеред голови. Все це розминається з правдою…"
Перш за все скажу, що чуприна та чуб - не одне й те ж, як дехто думає, а зовсім два різні типи зачіски.
Чуб підстригався так: над лобом, на скронях і на потилиці волосся голилося чи стриглося налисо, і тільки серед голови залишали на долоню широке, кругле пасмо довгого волосся. Його розчісували на всі боки та підстригали кругом — вище над лобом, а нижче на потилиці.
У такий спосіб голені місця прикривались чубом, і здавалось, що голова вся у волоссі; тільки коли чуб закочувався вітром, то лису голову було видно, і від того обличчя людини робилось войовничим. Чуба носили пани, городові козаки й посполиті; тільки пани підстригали його вище, на польський лад.
Зовсім інакше підстригалася чуприна. Уся голова ячи стриглася наголо, над самим же лобом залишали кругле пасмо волосся пальців у три завширшки. Волосся те часом відростало в довгу косу, яку можна було зачесати на лівий бік, або обвести кругом голови йі замотати за ліве вухо або просто довести до нього й замотати. Та найчастіше коса була не дуже довга, тільки спускалась на вухо, і кінець її теліпався на плечі.
У маленьких хлопчиків чуприну стригли в рівні з бровами, щоб не лізла в очі. У старших голова не завжди була ідеально виголена, заростала невеликим волоссям і так залишалася подовгу. Особливо так було в старих дідів, котрі не любили чепуритися. Чуприну носили запорізькі козаки, ті люди, котрі мали якісь відносини з ними, як от чумаки, і ті селяни, котрі жили близько до Запоріжжя.
Виявляється, не всім і на Запорізькій Січі дозволялося носити чуприну, котра була своєрідною відзнакою лицарського стану. Чуприни заборонялося носити джурам, селянам-втікачам, недосвідченим воякам, брехунам, боягузам, злодіям та ошуканцям. Позбавити чуприни козака вважалося найбільшою ганьбою.
Про надзвичайно високий статус цієї зачіски в запорожців свідчить і суворо регламентований спосіб носіння чуприни, закрученої саме за ліве вухо. "Чуприну неодмінно носили за лівим вухом, як усі відзнаки і нагороди,— пояснював колишній запорожець Антін Головатий великому князеві Костянтину Павловичу, — шаблю, шпагу, ордени та ін. носять зліва, то й чуприну, як знак завзятого і відважного козака, слід також носити зліва".
В Україні існував навіть спеціальний термін "чуприндир" — хоробрий, як запорожець, котрий носить чуприну на голові. У поляків же військова зачіска зовсім інша: дуже високо підстрижене волосся кругом на голові — воно більше нагадує зачіску наших селян.
Але радянським ученим вникати в усі ці тонкощі влада "не рекомендувала". Після знищення Січі московські окупанти силою голили чуприни всім козакам, а непокірних страчували. Навіть коли в 1788 році було утворене Чорноморське військо, деякі поміщики у козаків відрізали на голові чуприни й цим позбавляли козацької честі, якою вони дорожили й у кріпацькому званні, визнаючи себе не кріпаками, а козаками.
Незважаючи на всі заборони, ще до 70-х років XX століття в деяких українських селах чоловіки голили голови й залишали невеликий чупер як ознаку свого козацького походження.
Усі ці факти переконливо свідчать: козаки — продовження давньої військової формації воїнів-кшатріїв. За часів Київської Русі вона існувала як боярсько-лицарський стан, який виконував функції прикордонної сторожі.
Адже навіть польська влада в офіційних документах завжди зверталася до козаків не інакше як "пани-лицарі".
Не випадково на народних картинах "Козак-Мамай", поруч із ним на дубі, який символізує "Дерево Життя", неодмінно зображався родовий лицарський герб. Тобто навіть народні майстри ідентифікували козацтво саме зі станом лицарів. Могили козаків відрізнялися від могил людей інших станів: на надгробному хресті поперечна частина була прикрашена невеличким древком зі шматком полотна на ньому, так званою "прапіркою".
Як ми знаємо, козацькі поселення існували по всьому периметру нашої держави. Тут ми підходимо до розвінчання ще однієї великої байки про козацтво, яку не лише нав’язали нам, а й запустили у світ. Зокрема, завжди намагалася обмежити історію українського козацтва історією Запорізької Січі. Мовляв, козацтво виникло на Запорожжі й лише запорожці - справжні козаки. Але факти свідчать про інше. Ми знаємо, що поряд із запорізькими існували й городові, або ж реєстрові козаки, які були потужною військовою організацією та мали свою столицю спочатку в Чигирині, а згодом у Трахтемирові.
У Мізині, на березі ріки Рось, українські археологи знайшли найдавніше у світі зображення козака з чуприною, вирізьблене на кістці мамонта. Вік зображення — 20 тисяч років. Але радянською історіографією навіть згадувати про це зображення було суворо заборонено. Адже ця знахідка переконливо доводить, що батьківщиною арійських племен була саме Україна.
В арійських племен, котрі в давні часи переселились до Індії, ця зачіска була ознакою військової касти — кшатріїв. Кшатрії носили її ще чотири тисячі років тому. У них вона мала назву "шикхандака" й була властива індійським богам вітру та Крішні (як символу воїнства). Вважається, що ця зачіска символізувала сонячний промінь, знак сонця. Крім того, чуприна, яка формою нагадує шлик на козацькій шапці, свідчила про зневагу кшатрія до смерті. Адже саме через чуприну безсмертна душа його підніметься до сонця.
Подібну зачіску можна побачити й на рельєфі в гробниці єгипетського фараона Хоремхеба (XIV ст. до н.е.), де вона прикрашає голову одного з полонених мітанійських аріїв. Так мандрувала ця зачіска разом із нашими предками арійцями по всьому Євразійському континенту.
Побутувала вона й у сарматів ще в II
столітті, про що свідчить грецький письменник Лукіан із Само-сати.
Візантійський літопис так описує давньоруське військо, яке під проводом Аскольда та Діра 866 року оточило Константинополь: "Ці
варвари-руси були хорошого зросту… Значніші між ними голили бороди і
носили довгі вуса; на головах з довгими оселедцями (чубами) і підголеною
чуприною носили гостроверхі шапки; поверх кольчуги були одягнені білі
киреі… Озброєні вони були сокирами, сагайдаками, списами та з обох боків
гострими мечами, а щити в них вгорі та внизу вузькі." Отже, козацький чупер ще в ті часи вважався ознакою знатності роду.
Наші давні князі Аскольд і Дір, Олег і Рюрик, із яких уперто намагаються зробити то шведів, то німців, у всіх договорах та документах називали себе та свою дружину не варягами, норманами чи вікінгами, а саме Руссю. Отже, оскільки руси носили чупер, то й у князя Олега він мав би бути, як у його онука Святослава.
Вікінги ж чупер не носили. А нам у літературі, образотворчому мистецтві та в кіно постійно змальовували Олега кудлатого, з бородою, а інколи навіть у псевдоскандинавському шоломі з рогами. Тому, наприклад, на мініатюрах, у старовинних руських літописах той же Святослав, Володимир, а також інші князі зображаються в грецькій манері - кудлатими й бородатими. Хоч з монети князя Володимира видно, що він бороди не носив, а Святослав самими ж візантійськими очевидцями описується з вусами й оселедцем.
На старовинному малюнку 1670 року, де зображений загін міської охорони Львова, теж бачимо козацькі зачіски. До речі, озброєні були ці львівські правоохоронці досить оригінально — величезними бойовими ціпами, звідки пішла їхня назва "ціпаки". А бойовий ціп був улюбленою зброєю саме запорізьких козаків, про що свідчить у своїй історії князь Митецький, котрий довгий час перебував на Запорізькій Січі.
Крім того, слов'яни ще з давніх-давен практично не знали довгобородих богів і зовсім не знали довговолосих.
Праукраїнські племена зображали своїх ідолів із вусами, але без борід. На мініатюрах Радивилівського літопису, наприклад, у Перуна вусів не видно, як і бороди. Зате виразно помітна чуприна-оселедець, яка зовсім по-запорозьки спадає до лівого вуха.
Наші давні князі Аскольд і Дір, Олег і Рюрик, із яких уперто намагаються зробити то шведів, то німців, у всіх договорах та документах називали себе та свою дружину не варягами, норманами чи вікінгами, а саме Руссю. Отже, оскільки руси носили чупер, то й у князя Олега він мав би бути, як у його онука Святослава.
Вікінги ж чупер не носили. А нам у літературі, образотворчому мистецтві та в кіно постійно змальовували Олега кудлатого, з бородою, а інколи навіть у псевдоскандинавському шоломі з рогами. Тому, наприклад, на мініатюрах, у старовинних руських літописах той же Святослав, Володимир, а також інші князі зображаються в грецькій манері - кудлатими й бородатими. Хоч з монети князя Володимира видно, що він бороди не носив, а Святослав самими ж візантійськими очевидцями описується з вусами й оселедцем.
На старовинному малюнку 1670 року, де зображений загін міської охорони Львова, теж бачимо козацькі зачіски. До речі, озброєні були ці львівські правоохоронці досить оригінально — величезними бойовими ціпами, звідки пішла їхня назва "ціпаки". А бойовий ціп був улюбленою зброєю саме запорізьких козаків, про що свідчить у своїй історії князь Митецький, котрий довгий час перебував на Запорізькій Січі.
Крім того, слов'яни ще з давніх-давен практично не знали довгобородих богів і зовсім не знали довговолосих.
Праукраїнські племена зображали своїх ідолів із вусами, але без борід. На мініатюрах Радивилівського літопису, наприклад, у Перуна вусів не видно, як і бороди. Зате виразно помітна чуприна-оселедець, яка зовсім по-запорозьки спадає до лівого вуха.
 |
