Український наголос - природніший!
Тож порушити тему українських наголосів спонукала мене та ситуація, у якій нині перебуває наше рідне слово. Зразу ж кажу: не в кращій ситуації, не в тій, у якій хочеться та яку ґарантує Основний Закон нашої держави, і вже далеко не в тій, на яку заслуговує наше слово. А воно ж, нагадаю, завдяки саме своїй вимові, природності, милозвучності посіло почесні 2-е і 3-є місця серед багатьох тисяч мов світу на Міжнародних конкурсах мов.
Та протягом цих років орфоепія, тобто правильна вимова, українського слова зазнала таких разючих змін, що багато слів просто стали невпізнаваними. Мало того, що багато слів страждає на нерідні наголоси, найчастіше – московинськими, то надто часто в наші дні можна чути одне й те саме слово з наголошуванням на різних складах: напр., одні люди кажуть "залúшилась", інші – "залишúлась", одні – "вúпадок", інші вимовляють "випáдок" тощо. Тобто кому як заманеться. Просто дивуєшся, як і чому ми так бездумно повторюємо за кимось неправильно почуте. Аби відрізнятись від інших? Аби не так, як говорять у селі? То саме в селі й вимовляють правильно, і наголошують по-українському, і саме в селах збереглися власне українські слова, й діалектні, які, за висловом відомого мовознавця, є основою української мови. То як же правильно?
А тим часом для українців український наголос – природнiший. І це доводять різні науковці. Втім, це й не потребує доведення, позаяк у нас так влаштований і мовний апарат, і голосові зв’язки, що потребують саме такої, віками виробленої та вже усталеної, вимови. Правильнiсть наголошування слiв є однiєю з ознак культури мовлення. Якщо нацiональна українська лексика повiльно, але входить у сферу вживання, то в наголошуваннi слiв твориться повне безладдя. Тож необхiдно звернути увагу на вимовнi, точнi наголосовi варiанти слововживань дляправильного висловлювання думки.
Про акцентуацiйнi норми (правильне наголошування) повиннi пам’ятати насамперед тi, хто виходить зi своїм мовленням (усним або письмовим) до широкого загалу: журналiсти, учителі, диктори, депутати та, звичайно, письменники, яких, на жаль, не завжди можна назвати майстрами слова: саме через припускання ними неправильних наголошувань. Саме вони, публічні люди, за своїм покликанням i становищем у суспiльствi повиннi бути взiрцем для решти мовцiв.
Аналiзуючи лiтературнi тексти, надто вiршованi, де особливо вiдчутнi вiдхилення в наголошуваннi з погляду нормативности української лiтературної вимови, роблю висновок, що дехто надає перевагу московинським словам, наголосам, калькам, але робить це несвiдомо, часто за звичкою або через сліпе повторення чужих помилок. Помилки в наголошуваннi пояснюються не стiльки строкатiстю дiалектiв, скiльки впливом сусiднiх мов: московинської та польської. Iнодi неправильно вжитий наголос настiльки спотворює слово, що змiнює значення аж до комiзму. Напр., фраза "зараз заплáчу" (замiсть заплачý), мовлена пасажиром автобуса, насторожує.
Прикро, але на популяризацiю суржику, московiзмiв, неправильних наголосiв, калiчення української мови майже нiхто не звертає уваги. Вимовляють Покровá, рóки (мн.), шляхý, Герáсим, блúзькi, óбщина, часý замiсть Покрóва, рокú, шлЯху, Герасúм, близькí, общúна, чáсу. Вимову інших слiв пояснюють досить примiтивно: мовляв, у словниках позначається 2 наголоси. Одначе в тому-то й справа, що один із наголосів – український, природнiший, а другий – московинський, зафiксований словниками в роки, коли Москва хотiла нацiональнi мови наблизити до "общєпанятнава".
Необхідно записати до свого лексикону слова, якi повертаються нинi до нас правильною вимовою, із українським наголосом, хоч у виданих ранiше словниках вони зафiксованi ще з подвiйним, а нерiдко й зi спотвореним наголосом: прóстий, веснянúй, зáвжди (завше), жалó, яснúй, вúсiти, дóговiр, алфáвiт, парáлiч, фенóмен. У трьох останнiх словах український наголос збiгається з грецьким (а саме з грецької мови вони й походять), – отже, є правильним. Наголос на 2-ому складi у словах вíршi, вúпадок, óлень, кропивá, УкраЇна, кýрятина, вíльха є не нормативним.
Український наголос – саме той, що позначений. А поширюють цю акцентуацiйну помилку москвомовнi диктори, журналiсти, представники влади, якi звикли говорити московинською та саме так вимовляти вищезгаданi слова. Будьмо також уважнi до слiв новúй, читáння, навчáння, писáння, ненáвисть, чáсу, серéдина, легкúй, рéшето, смáку, тогó (але: до тóго), терезú (як вага, але як ім’я в Р. відм. – Терéзи), котрúй, вúпадки, вiтчúм, вирáзно, сáме i самé, сáмi i самí. Щодо останніх слів, то в їх наголошуванні зараз спостерігаємо повний безлад (треба говорити "тi сáмi люди", але: "ми самí").
Несприйняття викликає i мова сучасної реклами. Заклики типу "посидимó, як бóги" є українськими тiльки за формою слiв, але не за вимовою та звучанням, тобто тупий переклад москвомовним автором, у результаті чого вийшла просто калька. Досить часто вiдступи вiд акцентуацiйних норм спостерiгаються в дiєсловах: булá, (булó, булú), везтú, нестú, беремó, йдемó, кúдати, чéрствiти, черпáти, жéврiти, закiнчúти, крáду, перчúти, тóвпитися. А також у числiвниках одинáдцять, чотирнáдцять, які багато хто вимовляє як московини: із наголосом на 2-ому складі.
Хто-хто, а поети повиннi бути особливо уважними до наголошування слiв, позаяк порядок слiв у вiршах, їх наголоси пiдпорядковуються обраному автором вiршовому розмiровi. Прикро визнавати, але не завжди дотримуються цiєї вимоги й вiдомi автори. Розглянемо кiлька прикладiв: "Я тут життя прожúла" (замiсть прожилá); "Жаль, цьóго я не знаю" (цьогó); "Вiдчути простiр мéнi треба" (менí); "Взимкý чекаєте весни" (взúмку); "i серце тисне глýхий бiль" (глухúй); "Й зажуру прóжитих рокiв" (прожúтих). Хтось кладе ці вірші на музику, і вже, дивись, пісня звучить в ефірі, ще більше популяризуючи неправильну вимову. Насправді ж така, з дозволу сказати, пісня, та й сам вірш, відштовхує від себе саме завдяки цим неприродним наголошуванням українських слів.
Інколи не завжди під рукою маємо словник, та ще й такий, як потрібно, а не виданий у радянські часи, зі спотворенням власне українських слів і наголосів. То як бути в такому випадку? Пригадую світлої пам’яти письменника Василя Остапов(ич)а, який у сумнівних випадках і ситуаціях говорив: А мої мама так не казали, тобто, маючи за мовний взірець рідну неньку, він завжди керувався її мовленням. Додам: справді, мовлення стареньких людей, які народилися до совєтів, не було спотвореним, а надто на заході України, куди совєти прийшли пізніше, як у центральне Поділля, і не встигли так жахливо вплинути на мовлення західняків, як вплинули на наше, тож і досі страждаємо від того впливу.
Можна навести ще багато подібних спотворень українського слова, варто розгорнути будь-яку поетичну збірку, колективну чи й навіть авторську. Найстрашніше, що це спотворення провадиться, хай, може, і несвідомо, поетами (!) – людьми, які повинні стояти на сторожі Слова. А натомість нерідко при редагуванні їхніх творів доводиться чути: а в Рильського чи в Тичини є такий наголос. У Рильського, можливо, і є, а ось в українській мові нема, і крапка. Цим мусимо керуватись і від цього відштовхуватися: принаймні, від словника.
Справді, багато хто з нас через усiм вiдомi обставини не мiг ознайомитися з тонкощами рідної, української, мови. На жаль, деякi мовцi задовольняються тим лексичним набутком, на який спромоглися до сьогоднi, а слова, які вiдроджуються нинi, вважають неправильними, непотрiбними, штучними та навiть вартими глузувань. Вiд такої долi несправедливо потерпають слова: мапа, кшталт, летовище, перука, маєш рацiю, свiтлина, далебi, свiчадо.
Чимало слiв-покручiв посiяно перекладачами з московинської, що спричинює засмiчення української мови. А тому маємо кальки наголосiв з московинської: весéнний – весняний (треба веснянúй); всегдá – завждú (треба – зáвжди); улибка – усмíшка (правильно – ýсмiшка); дáлі, взялі – дáли, взЯли (правильно – далú, взялú), волшéбная – чарíвная (чарiвнá).
Звiсно, про всi випадки наголосових помилок в одній статті згадати неможливо. Про це йдеться й у Юрія Шевельова (Шереха), однієї з найвидатніших постатей української науки та культури ХХ ст., зокрема в його статті "Так нас навчали правильних проізношеній". Навчитися акцентуацiйних норм можна й за звичайним орфографiчним словником, і за "Словником наголосiв української мови", а також бiльше читаючи поезiї видатних майстрiв слова, насамперед класикiв української лiтератури.
Я черпаю і лексику, і наголоси (правильні, українські) з творів українських письменників, котрі в радянські часи були забороненими: Євген Маланюк, Іван Багряний, Улас Самчук і багато інших. Бо саме тому їх і забороняли: за українськість, у т. ч. й українські наголоси. І ця сумна історія української мовної Голгофи змушує нас знаходити виходи з глухих кутів цієї Голгофи, не минаючи "ніже титли, ніже тії коми", як заповідав Великий Пророк Тарас Шевченко.
Так, звичку важко викорінювати, проте потрібно, якщо вона – неправильна, шкідлива. Та це зовсім і не важко, як здається спершу. Варто лише кілька разів повторити правильне слово в правильній граматичній формі та з правильним наголосом. А далі вже спрацьовує звичка, і замисдюватися, як сказати, не доводитиметься. Отож для закріплення в пам’яті кілька слів: Старá СинЯва, Новúй рік, чáсу, перевíрка, вúпадок, читáння близькí, заробíтки…
Тож будьмо причетними до нелегкої справи, будьмо чутливими до мови, будьмо невтомними в пошуку й захистi правильного українського наголосу, форми слова. Маємо бути вiдповiдальними за наш найбiльший скарб: українську мову, одну з трьох найкращих, наймилозвучніших і найбагатших мов світу.
(© Любов Сердунич)
(
