Філософія серця Григорія Сковороди

Кожній людині хотілося б розгадати секрет щастя. Хтось шукає відгадку в прикладах чужого успіху, хтось у власному життєвому досвіді: падають, піднімаються, помиляються, виправляють помилки. А могли би просто прочитати книги, написані українським мандрівним філософом XVIII століття. Є у світі людина, яка знайшла секрет щастя, її звуть Григорій Сковорода.
 




 Народився Г. Сковорода 3 грудня 1722 року в Україні, у невеликому селі Чорнухи Полтавської області в родині бідного козака. Його батько Сава й мати Пелагея скоро помітили, що син у них талановитий. Він раніше за інших дітей навчився читати (тоді в українських селах навіть діти й жінки були грамотними), складав вірші й чудово співав. Після навчання в школі місцевого дяка батьки відправили сина до Києва в один із найпрестижніших навчальних закладів того часу – Києво-Могилянську академію. Тут талановитий хлопець швидко освоїв кілька мов: грецьку, німецьку, польську, латину. Можливо, саме в цей час у Могилянці Сковорода міг зустрітися з молодим Михайлом Ломоносовим. Чи відбулася ця зустріч насправді, нікому достеменно невідомо.

Взагалі життя Сковороди за багато років обросло легендами, перевірити достовірність яких неможливо. Але деякі факти його біографії все-таки мають підтвердження. Через кілька років навчання Григорій проходить конкурсний відбір до придворної капели російської цариці Єлизавети Петрівни й потрапляє до привілейованих, близьких до двору людей. Життя його заграло яскравими столичними фарбами. Співаки отримували від цариці значну винагороду. І могли ні в чому собі не відмовляти.

Цілих 25 рублів платні на рік (тоді на три рублі можна було купити пристойний будинок) – це величезна сума й чудова можливість закріпитися в Москві або Петербурзі, зробити блискучу кар'єру при дворі. Багато хто з півчих, до речі, цим скористався. Одного ми прекрасно знаємо під ім'ям графа Олексія Розумовського (фаворита Єлизавети). Григорій дружив із Розумовським, не раз гостював у нього й був на хорошому рахунку в імператриці. Але він відмовився від придворної кар'єри, відпросився в цариці продовжити навчання й одного разу з царським обозом повернувся до Києва.

Але в академії йому знову не дали довчитися: через рік придворний вельможа, із яким Сковорода познайомився в Єлизавети, генерал-майор Федір Вишневський, запрошує Григорія взяти участь у комісії із закупівлі токайських вин для імператорського двору як людину, що знається на музиці, володіє іноземними мовами, як прекрасного співрозмовника й видатного інтелектуала, який вже тоді вражав оточуючих гостротою свого розуму. Так Григорій потрапляє до Європи. Він займається дегустацією угорських токайських вин, а паралельно веде розумні розмови й подорожує європейськими країнами. Тоді для цього не потрібні були шенгенські візи, тільки знання латини, яку розуміли всюди.

За п'ять років Сковороді вдалося побувати в Німеччині, Австрії, Польщі, Чехії, Словаччині та інших країнах. І всюди він не просто подорожував, але й відвідував лекції відомих професорів у місцевих університетах. Набирався знань і мудрості. Багато чого побачив. Міг би осісти де-небудь. Але його тягне на Батьківщину.

І в 1750 році він повертається до Києва. І починається його педагогічна й творча діяльність та безперервна подорож містами й селами рідної країни. Його не раз запрошували до двору, пропонували обійняти високу посаду й побудувати кар'єру. Але він відмовлявся.

Якось царські посланці застали його просто на лузі, під деревом із сопілкою в руках. Світило сонце, поруч паслися вівці. На пропозицію посильних поїхати з ними до цариці Григорій Сковорода відповів: "Ні, не поїду, мені сопілка та вівця дорожчі царського вінця".

Це був інтелектуал найвищої проби, який знайшов Бога у своєму серці й міг на рівних розмовляти з сильними світу цього. Одного разу цариця, вже Катерина ІІ, почувши про його досягнення у філософії, позаздрила славі, яка бігла попереду Сковороди, і запросила його до себе в палац, мовляв, хочу побачити філософа. Коли він увійшов, то не вклонився цариці.

– Чому ти не вклоняєшся мені? – запитала Катерина, яка звикла до уклінних придворних.
– Ти хотіла побачити мене? Але якщо я схилю голову, то ти побачиш тільки мою маківку!

Сковорода відмовився від царських милостей. Перспективний співак, музикант, поет, філософ відмовився від усіх благ світу, які не були варті для нього нічого. А на своїй могилі попросив написати: "Світ ловив мене, але не спіймав".

Що б це могло означати? Той, хто знайомий із філософією щастя Григорія Савича Сковороди, прекрасно розуміє ці слова. Світ для нього – це все матеріальне, тілесне, що тримає людину в рамках, забороняє їй бути вільною та змушує здійснювати чужі серцю вчинки. Цей світ хотів прибрати до рук інтелектуала й філософа, але так і не зміг цього зробити, не впіймав.

Сковорода не затримувався навіть там, де, здавалося б, міг знайти себе й де було його місце. Наприклад, на викладацькій ниві. Він був занадто сміливим і незалежним як для вчителя того часу. Придумав свою систему оцінювання: ніяких п'ятірок і одиниць. Хоча його систему можна назвати дванадцятибальною. У нього це звучало так: "вельми тупий", "сущий йолоп" для тих, хто відставав; "вельми гострий", "зверок вострое" (тобто знання хапає на льоту) для розумників; а між ними ще безліч визначень.

При цьому учні його обожнювали й багато з них згодом стали відомими людьми. Але надто вже прямолінійний був часом учитель Сковорода. Одного зі своїх учнів (між іншим, сина відомого поміщика) за дурну відповідь назвав свинячою головою, за що його й вигнали з дому. У Харківському колегіумі, викладаючи поетику, пішов за своїм оригінальним шляхом, який не вписувався в існуючі методики. Наприклад, пропонував писати вірші в риму, що було не властиво поезії того часу. І його знову "попросили" з кафедри. Не вписувався Сковорода в загальні викладацькі канони.


Десь в середині життя, він зрозумів, що його призначення – дорога. Дорога до Бога, тобто до себе. Адже Бог є любов, а вона всередині кожного з нас. У нашому серці. Ця так звана філософія серця і зробила Григорія Сковороду відомим у всьому світі. Але найголовніше, вона і його самого навчила бути щасливим.

Існує легенда, що Григорій Сковорода був схожий на жебрака, який просив милостиню й розповідав усім навколо свої численні байки, за що його шанували у звичайних селянських хатах і не давали померти від голоду. Але це не зовсім так.

Дійсно, його твори, байки, філософські діалоги, трактати не публікувались за життя, але були відомі всім, у тому числі й простому люду. Вони переказувалися з уст в уста, передавалися серед його прихильників, учнів і високоосвічених друзів.

Здається, він був таким собі хіпі, елітним волоцюгою, друзями якого були досить впливові та багаті люди, у чиїх маєтках він зупинявся. Мені здається, він просто заворожував їх своїм інтелектом, своєю здатністю вибудовувати умовисновки. А тому часто й запросто звертався до них з не зовсім звичайними проханнями. Наприклад, надіслати окуляри, які були рідкістю в той час, або дорогий сир пармезан чи цінний музичний інструмент. Філософ-мандрівник надавав перевагу дорогому токайському вину (звичка юності).

Одного разу Сковорода мало не одружився. Але, за легендою, втік прямо з-під вінця, мабуть, так і не зумівши прийняти зобов'язань і обмежень, яких вимагає від кожної людини шлюб і сім'я. Але він не був і відлюдником, котрий живе в межах власних філософських трактатів. Сковорода весь час був у гущі народу. Він любив і знав людей і приймав їх із усіма слабкостями й чеснотами, вони платили йому тією ж монетою.

Слава про мандрівного філософа бігла далеко попереду нього, адже він знав секрет щастя!

Філософія серця Григорія Сковороди

Секрет щастя, за Сковородою, у найпростішій істині. Це не була оригінальна вигадка або одкровення, нікому не відоме досі. Усе це давно вже сказали древні філософи. Про це свідчила Біблія. Просто люди не хотіли цього помічати.

"Ти хочеш бути щасливим? Не шукай щастя за морем, не проси його в людини, не подорожуй планетами, не змагайся палацами, не повзай земною кулею, не блукай Єрусалимом ... За золото можеш придбати село, це справа важка й обхідна, а щастя, як річ необхідна з необхідного, завжди й усюди дається даром.
Повітря й сонце завжди з тобою, завжди й безкоштовно, а все, що біжить від тебе геть, знай, – це чуже, і не вважай його своїм, усе те дивне й не треба. Навіщо воно тобі? Ось чому воно й важке. Ніколи б воно не пішло від тебе, якби було необхідно".

Тобто секрет щастя в тобі самому, у твоєму серці, повному любові!

"Все проходить, тільки любов залишається після всього. Усе пройде, але не Бог, не любов", – писав Сковорода.

Однією зі складових людського щастя, за Сковородіою, є проходження того шляху, який тобі уготований небом. Зрозуміти, що це за шлях, дуже легко. Тому що все, що нам потрібно в житті, дається легко, а все непотрібне - важко.

Одного разу харківський генерал-губернатор Євдоким Щербінін запитав його, чому він, маючи такі великі здібності, не візьметься за якусь важливу справу, філософ відповів:

"Світ схожий на театр: щоб грати на сцені з успіхом і похвалою, треба взяти собі належну роль. Актора хвалять не за те, що він грає шляхетного персонажа, а за те, що його гра вміла. Я довго думав про це і, відчуваючи себе, переконався, що в театрі світу не здатний вміло зіграти нічого іншого, крім ролі звичайної, простої, безтурботної та самотньої людини. Саме це я собі вибрав, і буде з мене".

Хтось може назвати Сковороду людиною без уподобань. У нього дійсно не було родини, домівки у звичному розумінні слова. Але вражає те, що він при цьому відчував себе неймовірно щасливим і гармонійним. Навіть пішов спокійно й радісно. Останні дні життя провів у колі друзів, розмовляючи на філософські теми та граючи на сопілці серед природи. Він сам вирив собі могилу, знаючи день свого відходу. Вмився, одяг чистий одяг, помолився, ліг спати й більше не прокинувся.

Комусь життя цього філософа здається занадто далеким від сучасності. Адже нам так часто доводиться робити не те, що ми насправді хочемо: заради своєї сім'ї, щоб вижити, досягти благополуччя. Але людині не так уже й багато потрібно для щастя. Сонце й небо дається даром! Пам'ятаєте? Ганяючись за примарним матеріальним щастям, ми порушуємо божественний закон, який полягає в тому, що всім на світі управляє любов. Ми робимо те, що не любимо, живемо з тими, кого не любимо, поруч із нами знаходяться чужі люди, яких ми так і не навчилися любити. Врешті-решт, ми не любимо навіть самих себе, не вміючи знаходити в собі Бога. Ми не слухаємо й не чуємо свого серця.

Проте, на думку Григорія Сковороди, справжній секрет щастя знаходиться саме в нашому серці. Може, нам варто прислухатися до слів видатного філософа всіх часів і народів? 

Пам'ятаймо! Агатангел Кримський

   Знаєте, у мене завжди викликали непідробну цікавість і щире захплення люди, які, не будучи етнічними українцями, змогли полюбити цю землю й мову її настільки, що вивчали фахово.

 Саме таким був студент Московського інституту східних мов, поліглот із 68 робочими мовами, українець кримськотатарського походження,  один із засновників АН УСРР Агатангел Кримський.

Ганна Черкаська

Агатангел Кримський

Ми – фігурки в шахівниці,
Круг небесний – наш іграч.
О. Хайям
 

Рід Агатангела Кримського - кримськотатарського походження. Один із родичів був муллою, родичем кримського хана. У XVII ст., рятуючись від несправедливого гніву можновладця, втік із Бахчисарая та опинився в Литві. Там мусив охреститися й прибрав прізвище – Кримський.
Про себе Агатангел писав: "Мій батько з білоруського міщанського роду, мати – польська литовка, – я, значця, ані кровинки вкраїнської не маю, тільки що вродився та виріс на Вкраїні".

Народився 3 (15) січня 1879 р у м. Володимир-Волинський. Батько – вчитель географії, автор популярних на той час посібників і краєзнавчих книжок.
Читати дитя навчилося в три з половиною роки. У прогімназії Острогу вивчив польську, французьку, англійську та німецьку мови. Після цього в київській колегії Ґалаґана вивчив грецьку, італійську, турецьку; українську вчив у Павла Житецького. У 18 років парубок знав 8 мов.
"І от узяв я якось повісті Федьковича з передмовою Драгоманова, узяв, прочитав, і мене нове світло осяяло. Я зрозумів, що мушу бути українофілом – це я зрозумів цілком свідомо. І от я жадібно ухопився за українство. Кожнісіньку вільну від "офіційних занять часину я присвячував Україні". Перша ознака національності є мова – я й нею найперше заклопотався, пильно читав усякі книжки, особливу вагу звертав на етнографічні матеріали, перечитав усякі філологічні праці". Отак на двадцятому році життя студент московського інституту східних мов відкрив у собі Україну.
Фанат української мови, він писав: "Нам одібрано всякі мінімальні, елементарні права. Для нас і говорити своєю мовою – то вже є злочин; нашій нації гірше, ніж усім іншим націям". Щоб нація зберегла мову, щоб нести освіту народові, А. Кримський написав і видав у Москві "Украинскую граматику для учащихся высших классов Приднепровья", "Практический курс для изучения малорусского языка" – призначені для самостійного вивчення.
А далі – стажування в арабських країнах. У 29 – він професор східних мов Лазаревського інституту, поліглот, який мав 68 робочих мов. Агатангел Кримський – автор першої у світі історії арабської літератури в 5 томах: автор 26 томів зі сходознавства.
                   
Щойно Україна оголосила самостійність, як Кримський почав рватися до Києва. Упродовж місяця Володимир Вернадський домогався дозволу Кримському на приїзд із Москви, адже вчений погоджувався на переїзд тільки разом із бібліотекою, а це вагон книжок. Вони розмістилися у двокімнатній квартирі на п’ятому поверсі на вул. Малопідвальній, 3: вагон книжок, колекція марок і грамплатівок, бо пан Агатангел – знавець оперної музики.
А. Кримський став одним із засновників АН УСРР, до 1928 р. був її вченим секретарем. У 1921-1929 рр. академік очолював Інститут мовознавства, був професором Київського університету.
Не зважаючи на кволе здоров’я, астму, серцеву недугу, професор носив дві пари сильних окулярів,  працював по 18 годин на добу. Крім наукових праць, А. Кримський уклав три збірки поезій, перший в українській літературі філософський роман «Андрій Лаговський».
Від 1930 р. вченого часто викликали на допити, адже А. Кримський – "ідеолог українського націоналізму", із Петлюрою перебував у дуже близьких стосунках, вітав його в АН хлібом-сіллю; 1923-го року Кримський із іншими націоналістами видав російсько-український словник. Як бачимо, малописьменні блямовні слідчі були інтернаціоналістами, а вчений-поліглот зі світовим іменем – "махровий націоналіст".
Вченого не друкували, ліквідували всі сходознавчі установи АН; він працював для шухляди. А щоб видатний вітчизняний учений-орієнталіст, мовознавець та поет не мав сил вистояти на сплюндрованому, занімілому полі української науки та культури, "інтернаціоналісти" його вдарили під дих. Справа в тім, що Агатангел Кримський належав до тих чоловіків, які не боялися розумних жінок. Ще юнаком він закохався в геній Лесі Українки, але вона його серйозно не сприйняла. Більше жінками Кримський не цікавився, свої ніжні почуття він спрямував на секретаря.
Певно, ви звернули увагу, що в ті часи було популярним, коли самотні чоловіки усиновлювали юнаків, наприклад, М. Горький і його прийомний син. Точно так Агатангел Кримський усиновив Миколу Левченка. Агатангела Кримського не арештовували, але арештували й засудили Миколу. Стаття за збочення дала привід кримінальникам у зоні збиткуватися по повній. Левченко відбув термін, повернувся й повісився в квартирі Кримського. Ця трагедія підкосила вченого. З того часу він перестав стежити за своєю зовнішністю: носив подерті чоботи, подертий костюм, говорячи: "Нехай буде соромно владі, яка довела академіка до такого".

20 липня 1941 року 70-літній А. Кримський був арештований. Останньою книгою вченого стала справа за номером 148001. 25 січня 1942 року її припинили й здали до архіву через смерть обвинуваченого. Хворий і виснажений вчений помер у камері смертників у тюремній лікарні.
1903 року Кримський написав вірш "На тортурних муках":

Без молитви штурніть мого трупа
В підтюремнії мури,
Надпишіть, що був я злочинець
І загинув з тортури,
Надпишіть, що був я злочинець.

Надписали, а ім’я Кримського прирекли на забуття.
Від лютого 1991 року Київський інститут сходознавства АН носить ім’я Агатангела Кримського. Його перший директор – поліглот світової слави Омелян Пріцак – останній учень А. Кримського.

Цікавинка: Український "Доктор Звук"

 Чи замислювалися Ви коли-небудь, що уявляють собою актори дубляжу, адже ми не бачимо їх, утім голоси їх упізнавані й асоціюються в нашій уяві з конкретними кіногероями?

Погодьтеся, що частіше за все ми сприймаємо їх як даність, мало знаючи про те, кому належить голос за кадром.

Сьогодні мені хотілося б відновити справедливість, познайомивши Вас із людиною, яка двічі потрапляла до Книги рекордів України.

  13-й том Енциклопедії Сучасної України (2013) містить статтю про актора-імітатора Коваленка Юрія Миколайовича.

 

Український "Доктор Звук"

RuslanRaiter

27 сезонів поспіль за перипетіями життя типової американської сімейки Сімпсонів з містечка Спрінгфілд спостерігають мільйони прихильників у всьому світі. Проте не всі знають, що 23 персонажів найдовшого мультика в історії ТБ українською мовою озвучив один актор дубляжу — Юрій Коваленко, у професійних колах відомий як ″Доктор Звук″.
Свою кар'єру професійний імітатор голосів і звуків розпочав на телеканалі УТ-1 у далекому 1988 році. Тоді Юрій Коваленко займався озвучуванням програми ″На добраніч, діти″.
  

″Зоряний час″ для Юрія Коваленка настав у 2002 році. Він озвучив більшість чоловічих персонажів у політичному мультфільмі ″Великі перегони″, зокрема говорив за Кучму, Ющенка, Клінтона, Путіна, Кравчука та інших.

 
Того ж року, Юрій Коваленко вперше потрапив до Книги рекордів України. Загалом він двічі ставав рекордсменом.
 

Під час реєстрації досягнення імітатору довелося нелегко: 40 хвилин він імітував голоси політиків, відомих людей, різні звуки й мови. Загалом, кожні 30 секунд упродовж усього нонстоп запису він змінював звучання свого голосу.

Перша роль Юрія Коваленка — Баба Яга в програмі ″Мультфільм на замовлення″.

  Далі були:

″Бівіс і Батхед″

″Сімпсони″

 ″Тачки″

 До слова, студія PIXAR визнала український дубляж ″Тачок″ найкращим у Європі.

Окрім голосів, Юрій Коваленко може імітувати звуки звірів, птахів, ба навіть напильника чи скрипу дверей.

  Загалом на рахунку українського ″Доктора Звука″ понад 200 різноманітних звуків, у тому числі й імітація 15 мов.

  

13-й том Енциклопедії Сучасної України (2013) містить статтю про актора-імітатора Коваленка Юрія Миколайовича.
 Немає сенсу описувати всі здібності цієї унікальної людини. Краще один раз почути. А ще краще - і почути, і побачити. 

Цікавинка: флешмоб до 100-річчя "Щедрика"

Українців по всьому світу запрошують долучитися до флешмобу "Щедрик"

До 100-ліття всесвітньо відомої та перекладеної багатьма мовами мелодії "Щедрик" Миколи Леонтовича, розпочався світовий флешмоб співів щедрівки, який має на меті нагадати про багатогранну культуру України: про людей, що тут живуть, про наше сьогодення та розвиток. Проект здійснено волонтерами за власні кошти.

 

"Запрошуємо Вас узяти участь у флешмобі, поширити наше відео, зробити своє та передати естафету далі із закликом співати з Україною! Долучайтеся, знімайте відео, ставте хештег #singwithUkraine, #100yearsShchedryk та передавайте естафету тим, кого любите! Повернімо "Щедрик" Україні!", – закликають організатори флешмобу.

"Місія цього проекту – нагадати світові про Україну, її культурні цінності, про Різдво, про теперішню ситуацію в країні. Головне завдання – донести потрібні меседжі про Україну іноземній аудиторії. Ця пісня – наша пісня свободи. Це  наш символ: хороший, добрий, впізнаваний. Символ єдності та національних традицій. Ця пісня – символ тепла й сім’ї, символ віри в завтрашній день, бо звучить у кожній оселі в колі рідних і близьких людей", – розповідає ініціатор ідеї Наталія Гривняк.

Активісти вже зробили вірусне відео до 100-ліття "Щедрика" Миколи Леонтовича, покликане розповісти про цікавих, талановитих людей із історіями, що найкраще розповідають про сучасну Україну.

             

 Це відео під хештегом #singwithUkraine із закликом щедрувати українською або англійською з 1 січня було запущено як флешмоб, проект культурної дипломатії, який триватиме до 14 лютого. 

(via)
UaPost

Пам'ятаймо! День українського політв'язня

12 січня - День українського політв'язня

Наталя Святокум

12 січня в Україні відзначають день політв’язня. Для нашої держави як до проголошення Незалежності, так і на нинішньому історичному етапі проблема ув’язнених за політичними мотивами була та є доволі гострою.
 

В'ячеслав Чорновіл, світлина часів ув'язнення

День українського політв'язня в нашій країні відзначають з 1975 року. Запроваджена традиція була з пропозиції В’ячеслава Чорновола, який закликав протистояти репресіям і жорстокості режиму. Найстійкіші, найвмотивованіші українці приєднуються до щорічного одноденного голодування на підтримку політв’язнів, інші – проводять різноманітні тематичні заходи.
Нагадаємо, що саме 12 січня 1972 року відбулася друга хвиля масових арештів української інтелігенції. Протягом кількох днів були заарештовані до 20 осіб, серед яких Василь Стус, Іван Світличний, В’ячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк, Любов Середняк, Леонід Плющ, Ірина Стасів-Калинець, Іван Гель та інші. 
Упродовж наступних кількох місяців Україну, а зокрема Львів і Київ, трусило від численних безпричинних обшуків. Якщо в 1934 році репресовану інтелігенцію звинувачували в тероризмі, то після 1972-го письменникам-шістдесятникам інкримінували "антирадянську пропаганду та агітацію". Людей тероризували допитами й погрозами. Ув’язнювали. Відправляли в заслання до Казахстану, Мордовії чи Сибіру.

Саме після "розгрому" шістдесятників розпочалася форсована експансія Москви на культурні терени України. Ворожою репресивною машиною застосовувалися всі важелі злочинного впливу: від арештів, заслання та звільнення з роботи патріотів і до масового згортання української освіти, наруги над національною ідентичністю українців, їхніми звичаями та традиціями.
Але найстрашнішим проявом того часу було повне (чи майже повне) подавлення жаги протесту проти злочинів Москви серед основної маси населення України. Заперечували експансію лише поодинокі активісти, яких жорстоко зупиняли. Проти таких застосовували переважно "лікування" в психіатричних закладах. Люди боялися виступати проти "совєтів", живучи сьогоденними потребами: шматком хліба нині й чеканням шматка завтрашнього…
Сьогодні, згадуючи ті страшні часи, ми не можемо не порівнювати настрої українців-сучасників із тими, які були за часів арештів шістдесятництва.
 

На жаль, маємо ситуацію, коли зневірені земляки навіть не звертають уваги на наявність політв’язнів в Україні, вважаючи, що "час розставить все по місцях". Хоча, досліджуючи історичний досвід, можна зробити висновок: лише зусиллями борців-достойників, які змогли звернути увагу світової спільноти до проблеми репресій радянщини, Україні вдалося вирватися з понад 70-річної окупації совєцькою імперією.

Чи змінилася ситуація зараз, уже в ХХІ столітті? - Швидше ні, адже злочинна метода подавлення волелюбства й протестних настроїв процвітає й согодні. За ґратами перебувають гідні патріоти, заарештовані та утримувані в СІЗО за надуманими звинуваченнями.

Вшановуючи пам’ять закатованих совєцьким режимом українців, ми маємо усвідомити: лише активна підтримка руху проти сучасного режиму зможе забезпечити нашим співгромадянам свободу думки й слова в майбутньому. Будьмо гідними тих, хто виборов нам Україну, і зробімо її українською!

Українська колискова в Книзі рекордів Гіннеса

Чи памєятаєте Ви, друзі, колискову свого дитинства? 

Я пам'ятаю та наспівую її навіть у дорослому віці доволі часто.

Для мене це "Рученьки-ніженьки", що лунали з блакитного екрану, заворожуючи лагідністю та чарівністю кожного звуку й нагадуючи, що час лягати спати, вкрившися теплою ковдрою та обійнявши улюблене ведмежатко. 

Що ж ми знаємо про цю чарівну пісню?

Про неї нам розповість Ганна Черкаська

 Хіт не одного покоління

Упродовж 24 років у телепрограмі "На добраніч, діти" лунала ніжна колискова Миколи Сома; музика Оскара Сандлера. Кожного вечора "Рученьки-ніженьки" українську малечу присипляли, за що до книги рекордів Гіннеса потрапили.
 

 

Микола Данилович Сом народився 5 січня 1935 року в селі Требухів Броварського району Київської області в родині сільського коваля. Батько Миколи був селянином, мама – козачкою. Дівчатам-козачкам батьки забороняли виходить заміж за селян, бо ті були бідними й вважалися плебеями, тому коваль Данило вкрав юну Мотрю вночі в нічній сорочці. Любов у них була, народили дванадцятеро дітей, Микола – сьомий. Як усі постголодоморні малята, які наросли з худеньких матерів, мав босоноге, напівголодне дитинство. Війна, відступ захисників; життя під гітлерівцями, довелося бачити, як гинули на шибениці односельці.
У їхній хаті 1943 року стояв штаб Першого Українського фронту, то бачив Микола й Жукова, і Ватутіна, і Хрущова. Потім сільська Требухівська школа-семирічка та факультет журналістики Київського університету імені Т. Г. Шевченка. 1952 рік, гуртожиток. До кімнати зайшов красивий кароокий хлопець простягає Миколі руку й каже: "Симоненко". У відповідь: "Сом". "Ну який же ти сом? Жиру немає, вусів немає. Ти – Сомик". Отак вони й подружилися.  

 

Та у березні 53-го Сом почув від декана й проректора: "Геть! Ти більше не студент університету!" За що? Стояв у почесній варті коло портрета Сталіна в гуртожитку, довго не було зміни, а лава прямо кликала – ліг, заснув. І раптом почув: "Падлец! Как ты мог? Народ рыдает, а ты спишь!" Махнув Микола на все рукою та без копієчки подався до Москви на похорон Сталіна. Побачив: лежить оте миршаве рудувате та ще й покльоване віспою, схоже на діда Копку з їхнього села. Чотири дні повертався до Києва, там дізналися про його героїчний вчинок і видали нові черевики замість стоптаних у Москві калош.


А з Симоненком вони були найближчими приятелями: у 1955-му три дні гостювали в мами Василя. Колядували, до дівчат залицялися, весело прощалися 8 січня. А виявилося, що того дня Симоненко написав: "Не докорю ніколи і нікому, хіба на себе інколи позлюсь, що в двадцять літ в моєму серці втома, що в тридцять смерті в очі подивлюсь" (1955 рік, 8 січня, на свій день народження).

Разом вони й до дівчат ходили: Василь – до Тамари Коломієць, а Микола – до Ніни. Красуня-циганка стала дружиною Сомика.

Вчителював у рідному селі, у київських школах; працював у Київській публічній бібліотеці імені Лесі Українки. Часто виступав перед публікою з чіпкими, мов реп’ях, словами. І саме тоді, у 1975 р., у період літератури зціплених зубів, вибухнув етюдом "Сміх":
 

Чого сміюся? А того сміюся,
Що я нікого в світі не боюся!
Сміюсь над горем, регочу над лихом
І навіть плачу неповторним сміхом.
Це я злякав турецького султана,
Це я вночі залоскотав тирана.
Я вибухав – і падали, мов тріски,
Живих мерців пихаті обеліски.
Є люди злі. В них зуби, наче ґрати.
Бажання їх – мене замурувати.
Згинь, пропади, зійди з очей, нудота!
Я – вічний сміх. Така моя робота.

Микола Сом, 1975 р.
 

Здавалося б, усе добре: Микола Сом – член Спілки письменників України, друкується, його "рученьки-ніженьки, на горщик – і спать" знають геть усі; майже кожного дня радіо передає пречудову пісню "Без вітру не родить жито…". Час відпочити, рибу половити. Та гахнув Чорнобиль, тоді Сом вивіз свою вагітну доньку Оксану до Голої Пристані. Обміняв свою квартиру на Богомольця на якусь халупу й часто приїздив її провідати, допоки вона не повернулася до Києва.
 

Оголосили незалежність, а довелося не жити – виживати завдяки праці на власному городі.

Микола Данилович Сом помер вранці 27 березня 2013 на 79-му році життя після невдалої операції в лікарні швидкої допомоги. Похований в своєму рідному селі Требухів Броварського району Київської області.

Пропоную Вам, друзі, прослухати одне з найзворушливіших виконань цієї пісні 

У переддень свята: Різдво мого дитинства

Чи любите Ви Різдво, його казкову атмосферу та майже фізичне відчуття дива?

 Якщо ці передріздвяні та різдвяні дні найчарівніші в році для Вас так само, як і для мене, тоді пропоную Вам, друзі, поринути у світ, назва якому "Різдво мого дитинства", разом із діячами культури, телеведучими провідних українських каналів.  

Юрій Андрухович

Ольга Герасим'юк

 

 Інна Москвіна

Ілона Довгань

Юлія Пазенко та Дар'я Кузнецова

Юрій Макаров і Євген Степаненко

Анастасія Рінгіс

Геннадій Попенко

            ЩАСЛИВОГО ВСІМ РІЗДВА ХРИСТОВОГО!!!