Цікавинка:чумацтво як спосіб життя

Куди чумаки по сіль ходили?

Спадщина Предків

                             

Коли в Україні виникло чумацтво, достеменно невідомо. Адже ще за часів стародавньої Русі відправлялися із Києва в далекі торгівельні подорожі відважні люди.

Із травня до вересня

Перші суто чумацькі каравани рушили на південь у XV столітті. Про поклади солі в центральній частині України тоді ще не знали. Тому чумаки їздили до Чорного та Азовського морів (а деякі навіть і на Каспій), де в природних солоних озерах видобувався цей коштовний продукт.

                 

Картина «Чумаки на відпочинку». Художник Іван Айвазовський

Уже в XVII столітті чумацтво досягло свого розквіту. Про це свідчить достатньо красномовний факт: лише протягом одного сезону неспішні чумацькі вози доставляли в Україну кілька мільйонів тонн солі!

По степах Північного Причорномор’я та Приазов’я були прокладені кілька чумацьких шляхів: Чорний, Муравський, Молдавський, Бакаєв.
 

Вивезення солі з озер тривало з травня до вересня, рідше до середини жовтня. Адже на Покрову зазвичай розпочиналися рясні холодні дощі, і транспортування припинялося. Загалом, вивозити сіль було можливо протягом 130-150 днів на рік.

Чи то ківш, чи то зброя

Спочатку тих, хто возив сіль, так і називали – «солениками». Потім – «коломийцями», а згодом охрестили чумаками. Існує кілька версій походження цієї назви. Згідно з першою, вона походить від слова «чум», так у ті часи називався ківш, яким постачальники солі пили воду під час довгого шляху. Згідно з другою – від тюркського «чумак», що означає – візник. Інші дослідники пов’язують її зі словом «чума», адже чумаки часто заражалися цією жахливою хворобою.
                   

У перській мові «чумак» означає кийок. Тобто чумак – це людина, що вирушає в подорож із кийком, аби захиститися від нападу розбійників

    

  

Кастинг для волів

Чумацькі турботи розпочиналися ранньою весни, тільки-но сонечко розтоплювало сніжні замети. Перш за все ретельно перевіряли транспорт, адже його технічний стан мав бути бездоганним. Найпоширенішим чумацьким возом була так звана мажа. Її глибокий напівсферичний кузов зазвичай виготовлявся з липового кряжа. На такий віз можна було завантажувати більше як 60 пудів солі.
Особливо ретельно відбирали «двигуни» для возу, тобто волів. Це саме той випадок, коли цінувалася не швидкість, а потужність і надійність. Відбір довіряли лише досвідченим чумакам.
А скільки всіляких прізвиськ і народних назв було у волів: «бешкетник» – віл із норовом, «кістяк» – худий, погано відгодований, «караман» – віл чорного кольору, «гузок» – слабенький віл, із маленькими рогами, «кислиця» – упертий віл, якого важко зрушити з місця.

Півень замість годинника

Перед подорожжю чумаки обирали похідного отамана, слово якого було законом для всіх. Він мав їхати попереду на возі, запряженому кіньми або кращими волами. Розпізнавальним знаком «батька-отамана» була нашита на верх шапки червона квітка.
У дорогу чумаки брали нехитрий набір продуктів: сухарі, пшоно, сало, цибулю, барильце для води та баклагу з горілкою. Обов’язково брали з собою півня: замість годинника.
Чумацтво було популярним і шановним. Адже чумаки возили не лише сіль. Вирушаючи на південь, вони завантажували вози зерном, яке користувалося неабияким попитом у чужих краях. Назад привозили рибу, хутра, тканини, вино, прянощі та інші заморські товари й продукти. Чумацький промисел сприяв налагодженню зв’язків між різними, навіть дуже віддаленими, місцевостями.

                   

                                                  

 

Проте, цілком мирне заняття було небезпечним для життя:– на чумацькі обози з товарами часто-густо нападали грабіжники. Аби захиститися від розбійників, чумаків супроводжували конвойні з числа запорізьких козаків. Звісно, не безкоштовно. За озброєний ескорт доводилося платити спеціальний збір – «ралець».

                     

                                                                          

Не професія, а спосіб життя

Чумаки мали свої звичаї та традиції. Зустрівшись у дорозі з іншим чумацьким обозом, неодмінно зупинялися, розкурювали люльки, цікавилися один у одного про життя-буття. Проїжджаючи по селах, завжди пригощали дітей чимось смачненьким, а бідним родинам давали сіль просто так, без грошей.
                       

Саврасов А.К.(1830 - 1897). Привал обоза чумаков в степи. 1867.
 

Чумаки обов’язково привозили різні подарунки рідним та близьким. От як пише про це Тарас Шевченко у своїй поемі «Наймичка»:
 

Везе Марко Катерині

Сукна дорогого, А батькові шитий пояс Шовку червоного, А наймичці на очіпок Парчі золотої І червону добру хустку З білою габою. А діточкам черевички, Фіг та винограду. А всім вкупі – червоного Вина з Цареграду. Всього везе…
 

Повертаються чумаки в рідні краї – усе село виходить на дорогу, зустрічаючи степових мандрівників. А в рідній хаті чекають дружина, діти, і гарячий наваристий борщ стоїть на столі.
Добре вдома, живи собі й живи. Але минає час, і оселяється в серці чумака неспокій. І начебто є ще запаси від минулої поїздки, проте відчуває чумак, що пора в дорогу. Серце кличе його в нову подорож, і нічого з цим не поробиш. Адже чумак – це не професія, це спосіб життя.