Цікавинка: казкова квітка Петриківки

   

                                      

Кияни та гості міста створять соняшникове панно у стилі петриківського розпису

  21-22 травня у Києві під час ІІ Всеукраїнського туристичного фестивалю "У гості до українців" відбудеться мистецька акція "Петриківка єднає".

"Соняшник в Україні - народний символ Сонця, праці й достатку, сили й добробуту. Тому всі відвідувачі нашого фестивалю зможуть долучитися до створення соняшникового побажання Україні та Європі тепла, миру й добробуту", - коментують організатори фестивалю.
 
                     

На зеленій галявині Національного ботанічного саду ім. М.М.Гришка з'явиться панно розміром 2,5х2,5 м, на якому в стилі петриківського розпису Заслужений майстер народної творчості Тетяна Гарькава та студенти Дніпропетровського театрально-художнього коледжу гармонійно поєднають український прапор, соняшник та прапори країн-членів ЄС.


 
"Як відомо, мистецтво - це простір, який може об'єднати різних людей (незалежно від національності, країни походження, культури, стилю життя). Тож ця акція - це спосіб згуртувати, зблизити не лише українців, а й іноземних громадян, які живуть тут.

Петриківський розпис вже став яскравою візитівкою України у світі, тому панно - це ще й гарна нагода поринути в яскравий і кольоровий світ Петриківки", - зазначають митці.

Акція "Петриківка єднає"- інтерактивна: кожен відвідувач фестивалю зможе долучитися до створення картини. Панно можна буде знайти на центральній алеї (поблизу сцени).

Час роботи фестивалю - з 11:00 до 19:00.

 

Весніє небо, і небесніє весна

Весніє небо, і небесніє весна,
Калину явір запросив до шлюбу.
Вона, уся уквітчана, рясна,
Несе в собі п'янку чуттєву згубу.

Весняне небо і небесна ця весна 
Кружляють вальсом у мережаних садах,
Хмельні й щасливі навіть без вина,
П'ють поцілунки сонця на вустах. 

Весніє небо, і небесніє весна
В цю синь степів і простори оці!!!
І як достукатися до всіх тих, Бог зна,
У кого зброя досі ще в руці?...

Спиніться ж, схаменіться, люди!
Нехай весна весною буде!

                       Донецьк, 13. 05. 2016 р 

 

Цікавинка: проект "Петриківка"

В Україні з’явиться перше у світі розмальоване народними розписами село

 

 


Українське мистецьке село Петриківку повністю планують розмалювати народним розписом. Про це УНН повідомила куратор проекту "Петриківка" Ніна Бурневич.

 

"У середу, 4 травня, в Софії Київській на виставці "Петриківький рушник" ініціативна група активістів представить проект розпису будівель мистецького селища народним розписом. Буде презентовано важливий соціокультурний проект, націлений на трансформацію культурного простору українського села. Громада селища отримає нове обличчя пострадянського селища та туристично привабливий об’єкт, створений на основі давнього українського мистецтва", — йдеться в повідомленні.
 

 

Зазначається, що перший етап реалізації проекту відбудеться в 2016 році. Буде розписано сім будівель у Петриківці.

Весна у полум'ї війни

             

Добігає середини останній місяць весни. 
У всіх вона різна: у когось із радістю юності та побачень, у когось це чергова пора року, що просто йде та минає, а в когось із гіркотою третьої Донбаської весни... 

 

Яка весна! I як цвiтуть сади!

 

Яка весна! I як цвiтуть сади!
Стоять дерева у весільному серпанку.
Марш Мендельсона за пiвкроку вiд бiди,
Що вже чатує хижаком на ганку.

У цiй веснi все наче як завжди:
Рожевiсть яблунь, снiжнiсть абрикосiв.
Втiм відстань... Цi пiвкроку до бiди -
Й обiрветься небес весняна просинь.

Урветься вiк... Непрожите життя...
I провесна не станеться нiколи.
До чого запiзнiле каяття,
Коли вiйна стоїть на видноколi?

Хтось десь живе так само, як i жив:
Той Схiд, мовляв, далеко, слава Богу,
Нiхто нi в чому їм не завинив,
Лежать по рiзнi боки в нас дороги.

I в них весна, i в них цвiтуть сади,
Втiм визрiвають там плоди у мирi,
А тут оцi пiвкроку вiд біди
I залишки, останнi краплi вiри,

Що мир колись повернеться й сюди,
Де так цвiтуть назло вiйнi сади...
        
                       Донецьк, 11.05.2016 р.

 

 На руїнах Донецького аеропорту зацвіли тюльпани, квітень 2016 року.

Тож нехай вони стануть запорукою того, що це остання весна війни.

Дочекаймося весни миру!

                 

Вітаємо! Івану Малковичу 55!

                                               

Сьогодні вітаємо з Днем народження Іва́на Анто́новича Малко́вича (10 травня 1961) — українського поета і видавця, власника і директора видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА».

Івану Антоновичу сьогодні 55! Круглий відмінник!

 

Іван Малкович закінчив Івано-Франківське музичне училище, скрипковий клас (1980) і Київський університет ім. Т.Шевченка, філологічний факультет (1985).

19-річним юнаком на всеукраїнському семінарі молодих авторів його було обрано найкращим поетом. Вихід його першої книги гаряче відстоювала легендарна українська поетеса Ліна Костенко.

Автор поетичних збірок «Білий камінь» (1984), «Ключ» (1988), «Вірші» (1992), «Із янголом на плечі» (1997), кожна з яких ставала подією літературного процесу в Україні. Автор-упорядник понад 30 книжок для дітей, зокрема «Українська абетка», «Улюблені вірші».

Живе і працює у Києві. З 1992 р. — власник і директор приватного дитячого видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». Член Національної спілки письменників України (з 1986, на той час наймолодший член Спілки письменників СРСР).

                 


 Для мене Іван малкович різний: по-дитячому безпосередній, щирий, іноді бешкетний у віршах для маленьких читачів і серйозний, глибокий у поезіях філософських.

Пропоную Вашій увазі добірку віршів саме таких, позачасових і в той же час невідворотно-злободенних

ПРОВИНА 

Ми провинились, Боже; ми — в болото
насіння кинули. Воно ж—росте:
так плавно вгору тане і цвіте,
мов протилежність свічки. Боже, що то?
Як з ночі корабель, гряде воно; проте
ще ніч сердець не встигло розколоти.
За себе більше вже, всередині — пусте:
повзе з закритих космосів болота.
Згортає простір, в небо зазіхає,
грунти скуповує за безцінь, бо ж вогонь
пашить ще в нього в зародку,— лякає...
О боже, руки відірви від скронь,
бо це не квітка, це вже пожирає
нас наша глупота із наших же долонь.


ВІЙСЬКО 

 

1.

Звучить як міт: відважне військо
жило в лісах цих під землею
і напувало з фляг австрійських
дубів коріння — власну стелю.
Плекало волею ці звори,
а звіра — кров'ю — щоб напився,
щоб гордими лишались гори
й хоч хтось в цім світі не скорився…

2.

— Я не вірю в повернення війська —
наше військо в землі і в світах,
і ніяка тривога синівська
не збере його знову під стяг.
Наша нація в чварах сконає…
— Я не хочу це чути! Брехня!
Не над ними калина палає,
не над нами реве вороння…


ПІЙМАНИЙ СКОВОРОДА



Блудний Сковорода
з паличкою в руці
селами загляда,
списує папірці.
В череві — хлюпа бурда,
в помислах — Рим,
печений Сковорода
піччю Єкатерин.
Куди, Грицьку, ідеш —
в народ стежка твоя?
Що ти йому несеш —
«Басні харковскія»?..
Роздвоєний Сковорода
в рідне забрів село,
віршу розповіда,
душі козачкам звело:
«Буцімто й босий Гриць,
а царської мови доп'яв,
по-царськи язик ворушивсь,
як віршу казав.
Не те, що наші пісні —
мовою прості, як ми…»
Йде Сковорода, рясні
тягнуть від Січі дими…
Дорога

   його

  гойда,

підіймається

   сак…

Тішиться Сковорода:
думає, що гамак. 

ІЗ ЯНГОЛОМ НА ПЛЕЧІ
 
Старосвітська балада
 
Краєм світу, уночі,
при Господній при свічі
хтось бреде собі самотньо
із янголом на плечі.
Йде в ніде, в невороття,
йде лелійно, як дитя,
і жене його у спину
сірий маятник життя, —
щоб не вештав уночі
при Господній при свічі,
щоб по світі не тинявся
із янголом на плечі.
Віє вітер вировий,
виє Ірод моровий,
маятник все дужче бухка,
стогне янгол ледь живий…
А він йде і йде, хоча
вже й не дихає свіча,
лиш вуста дрижать гарячі:
янголе, не впадь з плеча.


Сонет із торбинкою квасолі

 

У дерев'яному цебрі сплять коні білі і рябі:
біленькі — білі, а рябі — із ледве зримим фіолетом;
такі великі всі, та в них не видко ніг, ані губів,
бо то — сплюхи: все сон забрав — лишив лиш їхні силуети.
це спить квасоля — «кобили» — і тут не бачиться секрету,
і мамина мала рука не збудить їх, бо ж не собі
вона квасолі набере,— це ж ти просив, вона — тобі
насипле пригірщ не одну рябеньких коней з фіолетом.
люби її, не забувай, ласкаво говори до мами,
вона вслухається в твій крок — аж серце в землю б'є, слабе,—
тож доки над травою ви, як ще трава не понад вами —
сідлай цих коників — і мчи, бо мама змерзлими ночами
не спить, до яблуні іде — на ній ночує, щоб тебе
на хвильку швидше вздріть, ніж той, хто коней міряє цебрами...





ЮНА МАЙБУТНЯ ДРУЖИНА 

Юна моя майбутня дружина
має профіль з єгипетським чаром,
плавністю переповнена, а тендітна — в квітці спочине,
сонно-зелену млість навіває очами.
Я її дуже люблю: почуваю себе
наче сильнішим, сміливішим і, звичайно, погідним:
і це не лише тому, що вона мені плете
чорний светр, до кольчуги подібний.
Вона безмежно жіноча — аж до муркотання,
мову має — у вітер завиту, слова — білокрилі,—
тому я цілком допускаю, що колись вона стане
горлом пташки якоїсь і відлетить у вирій.


ЖИТІЄ СВЯЩЕНИКА 


 

1.

Усяк священик має у собі
малесеньку тюрму: гріхи своєї пастви
туди він запроторює навік:
змагаються в утробній боротьбі
тюремне з божим… Тяжко не упасти,
оскільки він також є чоловік.
Він вже гріхами б поділився з Богом,
та соромно за паству, що грішить,
та й Бога жалько: він-бо все простить
самотній і сумний за золотим порогом.

2.

Як сулія, наповнений ущерть
чужими ненастанними гріхами,
він мучиться: в душі його ночами
й найменший із гріхів рубається на смерть, —
щоб лиш наснитися, прорвавшись в лютій битві
в артерії, де режисери снів
монтують поспіхом палкі свої творіння…
Вже задихаючись, священик, як в молитві,
двом-трьом гріхам вертає плоть зі слів —
до вушка їгмості Їх зшіптує, сумління
злегенька цим очорнюючи, та
полегшуючи сон. А їгмості — теж кара:
до ранку спробуйте утримати в устах
гріхи сусідки — млосні, як Сахара.


СИНОЧКОВІ НА ПЕРШУ ЙОГО КОЛЯДУ
 

1.

Іде з хоругвою колядки
і прославляє урочисто
ровесника, що шоколадки
скидає із небес пречистих.
Солодка, мов кутя, колядка
сніги вселюдські розсуває…
У роті тане шоколадка,
в сердечко віра прибуває.

[14-24 лютого І990]

2.

Сіна зелена кутя.
Темінь. Різдво таке.
Боже сумне дитя
славить дитятко людське.
Січня суворий острог,
зірка на небі німім…
Що їх чекає обох
в світі байдужім і злім.?..

А на завершення пропоную Вам вірш-молитву, вірш-заклинання

З НІЧНИХ МОЛИТОВ 

 
Господи, літа стебельце
всели до самітніх душ,
дай кожному звити кубельце,
і не поруш.
Хай кожен в цім світі спасеться,
хай світить з-за темних круч
довкола кожного серця
віри твоєї обруч.

ПАМ'ЯТАЙМО! ДЕНЬ ПЕРЕМОГИ

Сьогодні День вшанування пам'яті, світлої пам'яті всіх полеглих на фронтах війни. День пам'яті про тих, тих, хто повернувся, але не дожив до Дня сьогоднішнього.  День скорботи та печалі. Я пропоную Вам сьогодні не тільки схилити голови перед їхнім безсмертним і величним подвигом, а й зупинитися та замислитися над днем вчорашнім і днями сьогоднішніми, із роздумами про завтра. Що для нас війна? Які її уроки? Звертаюся сьогодні до рядків поетів ще не відомих широкому загалу, втім не байдужих до цієї болючої теми. Пропоную Вашій увазі твори, знайдені мною на теренах інтернету, зокрема в літературному інтернет-виданні "Проба Пера"   Григорій Божок СВЯТКУЮЧИ НА ПОМИНКАХ МИНУЛЕ

Святкуючи на пОминках минуле Сьогодні, не зазнавши каяття,   Ціну життю не мали, мов не чули,   Що лиш одне нам Бог дає життя. З нас кожний має право на протест І невід’ємне право на підтримку,   Складаючи завжди суспільний тест,   Байдужості святкуючи спочинки. Допоки хто за нами не прийде,   Запалить чи згарячене остудить,   Мов баранів, на бійню заведе,   Ну а до тОго буде все, як буде. Та й так мільйони в землю полягли Щоб знову нас на бій негідники вели. ТАДМ  Повільними кроками травень прямує у вічність Повільними кроками травень прямує у вічність Невпинна хода знаменує історії хід,  Немов випробовує пам’ять людства на міцність І болем озветься всередині глибоко від… Від того, що так нівелюється цінність, І стрічка «за мужність» начеплена хтозна-куди Як знак перемоги - онуки «вшановують» гідність Того, чим пишались відважні діди…. Перевертень-світ насміхається певно… Як бачити це ветеранам? Нестерпно болить… Бо ті, ради кого боролися ревно, Поводяться так, що лиш серце кровить…                Каранда Галина Листи, які не надійшли… У Хмельницькій області в районному будинку культури урочисто були передані листи, які надіслали ще під час війни. З того, часу минуло 70 років, і тільки тепер вони потрапили до рук адресатам, точніше їх нащадкам. Листи від родичів отримали 12 родин. У 1942 році фашисти захопили 1186 листів і вивезли їх за межі країни. Весь цей час листи зберігалися у Віденському технічному музеї, і лише в 2001 році їх передали на Україні. У пошуку листів допомагають музей і громадськість. Завдяки спільним зусиллям в Україні вже знайдені близько 350 сімей, серед яких 108 проживають у Хмельницькій області. Пошук не закінчено, нехай хоч і з запізненням, але вони все-таки дійдуть до своїх адресатів. Листи, які не надійшли… Оті трикутнички маленькі, Що так на них чекала ненька, – Так адресата й не знайшли… Листи з великої війни… Вони писались ледь не кров’ю У паузах… за мить до бою... Надії повні, і вини… На фронті що життя людське? Послання, згорнуте утроє, На мить хоч серденько загоїть, Болюче й зранене таке… А ті листи – не надійшли… І пошта польова не винна. Немає звісточки від сина… О Боже! Миру нам пошли! Ганна Глок Давнє фото Старий альбом з бабусиной полички  І світлини дивні, не цвітні....  Молодий солдат, що біля річки,  Щиро посміхається мені.  Залихвацький чуб і очі раді,  Погляд світлий сповнений надій.  Та невже це може буть мій прадід?  Хіба діди бувають молоді?  Він не бавив мене на колінах,  Та заради щастя і добра  Назавжди зостався на світлинах  І у сивій глибині Дніпра.  Збережу я фото пожовтіле,  Наче заповіт із давнини.  І я впевнена, ми будем в силах  Врятувати землю від війни.  Борода              9 Травня. Пам`ять по війні. Хто згадує пропавших і убитих, Хто йде парадом в блиску орденів, Ну а для кого привід щоби випить. По телевізору салюти у містах, Гримлять вівсю старі радянські марші. Тут радість, сміх - там сльози на очах, А там он чарка і солдатська каша. А он стоїть, обпершися на пліт, Дідусь старенький, озирає площу. Він дотепер воює ще з тих літ І свічку ставить кожен рік на прощу. Та не за мертвих ставить - за живих, Щоб спам`ятались у одвічній злобі Й почули те, що час іще не встиг Сховать навіки від свого народу. Він помішав. Згадав як все було, Як захищали вони свою землю, Як по ночах лиш бачились з селом, З родинами віталися натемно. Як на роки забув своє ім`я І лише псевдо знали його друзі, Не ради втіхи, а щоби сім`я Не опинилась в заполярнім крузі. Як всеньку юність розгубив в лісах, Як доостанку бивсь з всіма на світі, Як захищав жовто-блакитний стяг І як на ратуші хотів його уздріти. Пройшли роки, етапи позаду, Полон, катівні і сибірські нари... І лопотить он прапор на плацу, Йдуть в орденах вчорашні комісари. А він так й залишився у тіні, Ціле життя в підпіллі, без імення. Спиніться віддавать почесть війні! Загляньте в очі правди сьогодення! СвітЛана Минулося…Не вернеться…Забулося… Тепер це тільки багате, горде, самобутнє історичне минуле, на жаль... А ще, для когось, можливість вдало пропіаритись...   Минулося… Не вернеться… Забулося… Лиш гордо хрест козацький вдалину Безсмертно споглядає… Аж відчулося… Хвилює вітер там тривожно бузину… А що нам втрати?... Ми до цього звикли!... Козацькі сльози весняним дощем… Тремтяче моросили… Стихли… Зникли… Тепер і свій проти свогО з мечем!... А нІкому… БездУхі… І безсилі… Нас гнуть… Ламають… А козацький дух... Заради нас спочив давно в могилі… І правду вкрив давно могильний пух… Де істина ота, яку співаємо?... Що «Ще не вмерла…» - і все більше домовИн… Ми гірше тут, як там козак страждаємо… Та сліпо знов ідемо на уклін… Бездуха нація… Безсила… І зомбована… А вийшла з тих, хто піднімав з колін… Сьогодні на могилу ту напльовано!... Сплюндровано ту славу без причин!... Відчуй, Народе, ми в цю мить утисненні… Ущемленні… Підвладні… Ми – раби... І це далеко не всі бІди перечисленні!... Але чи міг козак дожити до ганьби?.. Борода Горить вогонь Горить вогонь. Як пам'ятка. Як знак.  З граніту виривається на волю,  Лоскоче пломенем біль ран, і честь відзнак, І память накарбованих героїв.  Оце - герої! Справжні. У стіні.  Під тоннами граніту-постаменту.  Тілами закривали шлях війні  Під кононаду - не під комплименти.  Їм в подвигу не кидали квітки,  Замість фанфар лиш вибухи лунали.  А зараз - тут покояться кістки  Й салюти залпом у виску озвались.  Коли ж настануть ті святі часи,  Так щиро жданні і такі пророчі,  Коли твої, УкрАїно, сини  Не будуть заглядати смерті в очі!

ПАМ'ЯТАЙМО! ДЕНЬ ПЕРЕМОГИ

                          

           

Що для мене означає 9 травня? 
У першу чергу День пам'яті та скорботи.
Це день, коли я згадую свого дідуся, інваліда війни, і сумую, нескінченно сумую, що рано пішов від нас, що міг би пожити ще, якби не поранення та його наслідки - відлуння тієї війни.
У День Перемоги знову бачу перед очима бабусю. Для мене вона героїня, адже, поки дідусь воював, вона, маленька та худенька, як дівчинка-підліток, знайшла в собі сили зберегти життя чотирьом дітям, молодший із яких був ще немовлям, коли почалася та війна.  
Коли в 43 -ому вона натрапила на двох поранених бійців, то, не замислюючись, заходилася переховувати та рятувати їх. Один із них, на жаль, помер від ран, а другий вижив і багато років по тому приїжджав до бабусі, щоразу цілував їй руку...
А ще це найстарші члени моєї родини. Усі вони діти війни...

Цього дня ми не тільки згадуємо, а й осмислюємо, переосмислюємо...
Який же він, український рахунок у цій війні?
Яка вона, наша правда?

Відповіді знаходжу в наших митців - Олександра Довженка та Леоніда Бикова, Олеся Гончара.

                              
"Україна в огні" Олександра Довженка - твір, у якому кінолірик жорстокої епохи на повний голос сказав непопулярну тоді правду про війну, за що й поплатився роками розлуки з Батьківщиною, творчою несвободою та хворобою, яка й спричинила його передчасну смерть.

Сьогодні звернуся до надзвичайно повчальних та , на превеликий жаль, актуальних слів із кіноповісті, сказаних комендантом Еріхом фон Краузом своєму синові:

"  Людвігу, ти мусиш знати, у цього народу є нічим і ніколи не прикрита ахіллесова п’ята. Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди навіть в ім’я інтересів загальних, високих. У них немає державного інстинкту… Ти знаєш, вони не вивчають історії. Дивовижно. Вони вже двадцять п’ять літ живуть негативними лозунгами відкидання Бога, власності, сім’ї, дружби! У них від слова нація остався тільки прикметник. У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників… От де ключик від скриньки, де схована їхня загибель…»

 

                         
 "У бій ідуть тільки старі" - це для мене більше, ніж фільм про війну. Це таке палке й щире зізнання в любові до Батьківщини - до України легендарного гвардії капітана Титаренка на прізвисько Маестро, що дух перехоплює!

Капітан Титаренко "Ми ж сьогодні над моєю Україною билися" 

Сергій Скворцов співає "Ніч яка місячна"

Капітан Титаренко співає "Ой у лузі"

                          
 Олесь Гончар, що пішов на війну добровольцем прямо зі студентської лави...Його пронизливий автобіографічний роман "Людина і зброя"говорить про найпотаємніші сподівання його героїв:

"Але, навіть гинучи, віритимем, що після нас буде інакше, і все це більше не повториться, і щаслива людина, розряджаючи останню бомбу в сонячний день перемоги, скаже: це був останній кошмар на землі."

Хочеться, щоб і для нас із Вами це був останній кошмар на Землі!

Зі святом! Миру нам усім!