Вірші для душі: Сергій Жадан

     Шість віршів Жадана про головне

І жінка з чорним, як земля, волоссям,
яку я знаю вже стільки років,
живе собі, не переймаючись зовсім,
поміж ранкового світла й вечірніх мороків.

Поміж заліза й гарячого листя,
поміж стін і пташиних криків,
поміж підземних русел, що переплелися,
поміж усіх своїх снів і фріків.

Вона ходить собі на стадіони й ринки,
ховаючи в куртці телефон і флягу.
І я готовий палити сусідські будинки,
щоби вона звернула на мене увагу.

Я готовий позбавити міста керування
і на портвейн перетворювати озерну воду,
лише б вона, згадуючи про моє існування,
писала мені листи про життя і погоду.

Я готовий влаштовувати на її вулиці страйки,
лише б бути ближче до її ніжності й люті
і слухати її постійні байки
про те, з ким вона спить і кого вона любить.

Я вигадаю нові літери та розділові знаки,
я вб’ю всіх старих поетів, які ще щось пишуть,
щоби вона забувала про те, що могла знати,
щоби вона дивилася в темряву й слухала тишу.

Небо за її вікнами буде холодне й зелене.
Дощ буде заливати пам’ять її невичерпну.
Хай забуває про все.
Хай забуває навіть про мене.

Лише про мене хай забуває в останню чергу.

Вночі я не встиг про це сказати.
Ніч – це серця з золотими нервами.
А на ранок виходиш зі своєї казарми –
сонце вгорі
і туман між деревами.

Діти його просвічують душами,
основи його – вологі, останні.
Якщо не хочеш про мене думати –
думай про ці дерева в тумані.

Думай про них, коли тобі радісно,
думай, коли тобі хочеться плакати.
Дерева в тумані схожі на радіо –
діляться бідами,
діляться планами.

Якщо не хочеш про мене згадувати,
якщо не маєш сили та спокою,
думай про ліс, що стоїть загатою –
міцною, надійною та високою.

Думай про сталеве коріння,
думай про надрізи й крону.
Нехай ця земля, смоляна і осіння,
наповнить теплом
ніч твою чорну.

Думай про мокру траву між дюнами,
думай собі, ніби так і треба.
Я ж знаю, про що ти насправді думаєш,
коли ти думаєш про дерева.

Я знаю, я все це собі переховую
серед туману й огрому нічного.
Немає нічого випадкового.
Немає нічого.
Зовсім нічого.

Я знав священика, який був у полоні.
Шрам на скроні. Збиті чорні долоні.
Телефонні розмови з донецькими операми.
Трофейний опель із польськими номерами.

І ось він мені говорив: інститут церкви
поєднує нас усіх подібно до цегли,
випалює нас у вогні, скріплює нас для грунтовки,
хоча все це втрачає сенс уже під час артпідготовки.

Ще він говорив: спитай мене про воскресіння,
я відповім – щоби воскреснути, потрібне везіння.
Праведникам якраз не щастить в основній їхній масі.
Я люблю говорити про ворогів у минулому часі.

Спитай мене про прощення, я маю що відповісти:
прощення передбачає, що частина мирян – атеїсти.
Я принесу своїм ворогам на могили квіти.
Кара господня настигне всіх.
Вам, атеїстам, не зрозуміти.

Війна мене навчила не говорити про втрати.
З живими краще. Живих, принаймні, можна порятувати.
В живих є те, що не дає їм лягти в траншею.
Здається ви, атеїсти, називаєте це душею.

Я думаю іноді, чи зрозуміють нас наші діти.
Серце моє легке і обійми мої розпростерті.
Моєї любові стане на всіх,
навіть на тих, хто хотів мене вбити.
Піду, до речі, нагадаю їм, що їх чекає по смерті.

Жінки

- Розкажи мені про свою подружку, про цю, нову,
з якою ти зараз живеш. Що там зараз між вами?
- Між нами зараз повітря. Я з нею просто живу,
так як діти живуть зі своїми страхами.

Це ось те, що між нами - її химерний маршрут,
яблука і вино, усе це її протестанство,
одяг, який вона носить у торбі, мов парашут,
і колір її волосся,
...................який вона змінює,
................................як змінюють громадянство.

Вона постійно зникає, у неї свої ключі.
Вертається й засинає в тиші густій і свинцевій.
І я нажахано слухаю, як іноді уночі
серце її спиняється, наче трамвай на кінцевій.

Вона зупиняє час, що вперто кудись іде,
подзенькуючи при ході порцеляновим передзвоном.
Тоді вона підстригає своє волосся руде,
як підстригають траву, доглядаючи за газоном.

Вона це якось поєднує, мовби згортає сувій,
і тоді я теж помічаю, бачу так ясно й близько
і це життя, що тече, мов туш у неї з-під вій,
і смерть, яка відступає, наче розбите військо.

Виймає мені з долоні гострі скалки жалю,
торкається мого тіла, ніби важкого ужинку.
Ось саме тому я її і люблю,
як тільки жінка може любити жінку.

Коли вона повернулась, ближче вже до зими, всі свої літні речі вимінявши на квиток, в теплих її кишенях ховались портові дими, а кров мала колір висушених трояндових пелюсток.
І я гортав її книги в перці, кориці й вині, і слухав собі неуважно, як вона залива, і як виростають у темряві, зріючи на глибині, чорний камінь вугілля, зелена рослина трава.
І сонце повільно скочувалось під тиском своєї ваги, і вона розсипала борошно, мов дзвінкий порошок, і чекала кожного вечора коли вже підуть сніги, але сніг, на відміну від неї, так тоді й не пішов.

Декому краще вдаються приголосні, декому голосні.
На неї не можна було не звернути увагу – вона сміялася уві сні.
Я подумав: вона так легко вгризається в шкіру, не знаючи, що ця шкіра моя.
Якщо вона коли-небудь прокинеться – добре було б дізнатись її ім’я.

Добре було б знати, звідки вона прийшла й куди поверталась вночі,
хто живе за тими дверима, до яких підходять її ключі,
чому вона нічого не може згадати й звідки в неї всі ці знання.
Якби наряд перевірив її кишені – хтось би точно отримав нове звання.

Якби вона почала писати спогади про кожну з отриманих ран,
її книга мала б такий самий успіх, як тора або коран,
чоловіки читали б цю дивну книгу, відчуваючи власну вину,
і палили б її на площах столиці, перш ніж почати війну.

Чоловікам не варто знати про наслідки, їм достатньо причин.
Коли їм, зрештою, дається все, вони наповнюють його нічим.
Коли вони говорять про спільне, вони мають на увазі своє.
З ними краще не говорити про те, що буде, щоби не втратити те, що є.

Але вона прокидалась і все починалося саме тоді.
Вона добре трималась на сповідях, на допитах і на суді.
Вона говорила, що краще зброя в руках, аніж хрести на гербах.
Коли вона вимовляла слово любов, я бачив кров на її зубах.

Стережіть її, янголи, беріть під крило легке.
Скажіть їй хай зберігає спокій, коли входить в чергове піке,
хай поверне мої рукописи, моє срібло й моє пальне,
до речі, спитайте її при нагоді, чи вона взагалі пам’ятає мене.

Думки вголос: Схід...

                                                       Схід - справа тонка...
Схід - справа тонка:
Ламається в пальцях рука,
Обриваються долі-життя...
Чи настане колись каяття?

Схід - справа лиха:
Виття гармат не стиха,
В'януть мільйони троянд, 
Коли їх поливає "Град".

Схід - справа брудна:
Кишеня тріщить не одна.
Балачки - спасіння душі:
Рахує хтось бариші.

Схід - справа свята:
Не вічні ж негода й сльота,
Засяє і сонце колись:
Найкращі в цьому клялись!

Так! Це справа свята:
Посіються мирні жита,
Зберемо мирний врожай,
Повернемо втрачений рай!

                       м. Донецьк, травень 2018 р.

 
 

Думки вголос: Така невипадкова випадковість

            
Така невипадкова випадковість - 
Тебе зустріти через ріки літ!
Ця яблуневість і оця бузковість 
Весни! Духмяно-божевільний цвіт!

Така розгубленість і безпорадність,
Коли зустрілися очима знов,
І зайвість слів, і рухів недоладність,
І мчать думки за серцем сторчголов.

Це, може, жарт або чиясь сваволя?
І німота, коли забракло слів...
Та що поробиш? Це, як кажуть, доля...
Невипадковість з потаємних снів...

                        м. Донецьк, травень 2018

 
              

Вірші для душі: Єлизавета Яшарова

Сьогодні, у  Міжнародний день захисту дітей, хотілося б поділитися з Вами своїми думками щодо цього свята... Свято тому й свято, що йдеться про святе - Дитину. 
Це Всесвіт, його безмежність, глибина й сила!.....Водночас вразливість і безборонність.
Коли йдеться про дитину, яку позбавляє дитинства війна, то наша провина, колективна чи індивідуальна - не має значення, множиться й стає смертним гріхом... 
Та безмежність дитячого світу, тим паче світу обдарованої дитини, певною мірою є нашим порятунком... нашою Надією на спокуту та спасіння.
Такою дитиною є для мене Єлизавета Яшарова. Дитинство її проходить у Донецьку... Як кажуть, без коментарів...

Утім із недитячою глибиною мислення й відчуття, думки й почуття!!!
 Вірші Єлизавети , від яких у мене перехоплює дух, поза оцінками, вищі за звичайні дорослі судження 

 

Я думки одягаю словами

Я думки одягаю словами,
І рядками порушую тишу.
Хочу я залишитися з вами,
Щиросерднi омрiянi вірші.

Коли пульс тяжко б'є в мої скроні,
Ви зі мною, постійно зі мною.
Коли сльози ховаю в долонi,
Мої вірші, то ви моя зброя!

Я не часто складаю риму —
Може статись, що й зовсім рідко
Несподiвана та смiлива
Проростає натхнення квітка.

Обійма мою душу м'якими,
Мов ранкова роса, пелюстками.
Вона бачить моїми очима,
Та співає моїми думками. 

 

Карпати

Романтика лісу чарує неспішністю.
Від кроку до кроку, від співу пташок
До тиші, що ліс обіймає із ніжністю,
Даруючи ніби у казку квиток.
Торкається неба пахуча смерека,
Стрибає з Карпатських високих гір.
І десь недалеко літає лелека —
То щастя прямує до когось у двір.
У спокої лісу своя таємниця.
Він ніби країна з мовчання й думок.
Послухай цю пісню із шереху листя,
Наповни надією кожний свій крок. 

 

Чорнобиль

Забуті іграшки, покинуті оселі,
Безлюдні парки і порослі каруселі —
Це місто-привід, місто бездиханне,
Але комусь навіки рідне і кохане…

Вже тридцять років, як тут час спинився.
І за межею смерті опинився.
Цей вибух… вмить украв найкращі мрії.
Шепочем імена у безнадії…

Багато їх! Втім вороття немає
Із атомного пекла. Застигає
У жилах кров від жаху і безсилля.
Яке отруйне це Чорнобиль-зілля!

Забуті іграшки, покинуті оселі,
Безлюдні парки і порослі каруселі —
Схилилось небо, поховавши мрії,
Шепоче вітер молитви у безнадії.

26.04.2016р.

 

Думки вголос: Захлинаючись повітрям-вітром

 
Захлинаючись повітрям - 
                             Вітром,
Що скуйовджує волосся
                             В осінь,
Я прискорюю ходу 
                             Життями,
Що лягають у мені 
                             Житами:
Ось моє, а он чиїсь
                             Обабіч,
Залишає Доля нас
                             Віч-на-віч - 
Я вдивляюся в твої
                             Очі:
Моя пам'ять їх ввібрать
                             Хоче...
Моє серце твого серця
                             Прагне,
А сказати про це слів
                             Забракне...
Я нанизую їх  
                             У рядочки,
Як намистинки в тонкі
                             Разочки,
Втім, де тонко, там, як завжди, 
                             Рветься - 
Обривається моє
                             Серце.
І думки розірваним
                             Намистом,
І зібрати їх не стане
                             Хисту...
                        
      м. Донецьк, 22-26.04.2018
   
     

Між нами, дівчатами

 Доброго дня, дорогі дівчата та жінки! Чи любите Ви прикраси так само, як люблю їх я? Впевнена, що так! Погодьтеся, що сьогодні мало кого й мало чим можна здивувати, коли йдеться про аксесуари. Втім мені порівняно недавно, як одкровення, відкрився чарівний світ традиційних українських прикрас. Тому пропоную й Вам долучитися до його магії разом із матеріалом "Етнохати"

15 найпоширеніших прикрас з «бабусиної скриньки зі скарбами»

Зараз все частіше в скриньках для прикрас сучасних українок поряд з прикрасами з золота та срібла можна зустріти давні «бабусині» скарби: разки коралів, дукачі чи баламути. Ще кілька поколінь тому ці та інші прикраси були важливою складовою як повсякденного, так і святкового образу українок, а не дивовижею, яку вдягають раз-два на рік на свято в поєднанні з вишиванкою. Ми хочемо розповісти про найпоширеніші прикраси з «бабусиної скриньки зі скарбами», які носили майже в усіх регіонах країни.

Намисто

Існувало безліч різновидів намист. Найбільш цінними бути прикраси з дорогих природних матеріалів: бурштину, коралів, перлів, гранатів, а також зі скла та смальти. Найбільш поширеним намистом на теренах України були коралі (добре намисто, справжнє намисто). Ця прикраса була свідченням заможності родини дівчини. Коралі розрізняли за кольором, розміром та обробкою. Найбільш цінними були насичено-червоні, оброблені у вигляді овалів чи барилець, з великими намистинами в центрі (їх часто оправляли в срібло). На дівочій шиї могло бути до 25 разків цього намиста (дівчата з дуже заможних родин). Коралі були не лише прикрасою, але й оберегом дівочої краси та здоров’я та уберігали від вроків.

Баламути

Намисто з перламутру, яке було ознакою дівочої честі (часто воно прикрашало весільне вбрання молодої та передавалось у спадок від матері доньці). В Україні воно вважалось диковинкою і дозволити собі таку прикрасу могла далеко не кожна родина, тому часто баламути могли позичати на весілля.

Писані поцьорки

Вони належали до найдорожчих прикрас. Виготовляли пацьорки з різнобарвного муранського скла, розписаного власноруч. Складалось намисто з одного разка. Існували й дешевші пацьорки, зроблені з різнобарвного скла. На одну нитку нанизувались намистини різних кольорів, що робило виріб яскравим та неповторним.

Салба

Ця нашийна прикраса родом з Буковини. Складалась з тканини (оксамиту чи полотна), на яку кріпились срібні монетки, іноді з додаванням намистин (деякі салби мали до дванадцяти рядів монет – 35-50 монеток). Традиційно цю прикрасу дівчинці дарував хрещений, коли тій виповнювався рік.

Дукач (личман)

Основою цієї прикраси були австрійські дукати або російські карбованці (залежно від регіону). Монета кріпилась до прикрашеного камінням металевого банту та носилась на оксамитовій стрічці. Інколи замість монети використовували образки Богородиці та святих. Дукач одягали поверх намист (він мав бути на видноті). Прикраса була предметом гордості, адже свідчила про статус господині. Дукачі часто були частиною посагу нареченої та передавались з покоління в покоління. Перший дукач дівчинці дарував хрещений батько на перший день народження (в рік). Одягала вона його лише на великі свята.

Дукати

Це були монети, нанизані на кольорову вовняну нитку та скріпленні між собою у вигляді намиста.Традиційно їх переплітали з бісером, коралами, інколи зі срібними хрестиками та виготовляли зі справжніх золотих чи срібних монет.

Зґарда

Традиційна гуцульська прикраса. Складається з мідних литих хрестиків, між якими нанизували трубочки або спіральки з латуні та міді. Традиційно зґарди мали від одного до трьох разків. Велика кількість хрестів на прикрасі свідчила про заможність родини. Дарували її дівчинці на день янгола у віці шести років (кожного року до намиста додавались нові хрестики). Масивну зґарду з розп’яттям називали «ґаздівською».

Шелест

Ця прикраса була розповсюджена на Гуцульщині. Складалось намисто з дрібних круглих бубонців (дзвіночків). Ще цю дзвінку прикрасу називали «сороківцями».

Рифи (пугвиці) та хрестики

Металеві буси, що перемежовувались з коралами. Вони разом з ланцюжком та хрестиком врівноважували великі дукачі. Хрестики виготовляли зі срібла (заможні носили золоті) та інколи вкривали емаллю. Носили їх на довгих ланцюжках або вузьких оксамитових стрічках.

Дармовіси (світлячки)

Це намисто чимось нагадує ялинкові прикраси. Складалось воно з перламутрових намистин з дутого скла. Кількість разків була найрізноманітнішою (деякі нараховували до 30). Кольорова гама залежала лише від кольорів наявних намистин.

Ґердани

Прикраси з бісеру у вигляді петлі з двох смужок, з’єднаних медальйоном на рівні сонячного сплетіння. Цю прикрасу носили як жінки, так і чоловіки (відрізнялись кольорами бісеру та візерунками).

Силянки (плетінки)

Прикраса у вигляді рівних різнокольорових смужок з бісеру. Назва походить від способу виготовлення (силяння – нанизування намистин на нитку). Їх часто використовували як обереги – залежно від орнаменту, вони оберігали від різних негараздів, приносили вдачу чи здоров’я.

Кризи

Круглі комірці з бісеру, які вкривали плечі та груди (ширина прикраси інколи становила до 20 см і більше). Носили їх переважно на свята і по кілька штук різної довжини та ширини з різними орнаментами і в різних кольорових гамах.

Сережки

Були однією з найпоширеніших жіночих прикрас. Починали їх носити у віці двох років. Сережки маленьких дівчаток виготовляли з міді, дівчата та молодиці носили срібні, позолоченні та золоті (залежно від статків родини). Форми та фасони сережок були різноманітними: місяці, напівмісяці, бублики, бовтуни, жолудки, реп'яшечки з незабудкою, змійки, книшики, тіявочки, уточки, метелики, ягідки, маківки тощо. До сережок часто кріпили додаткові прикраси – бовти, теліпони, які були частиною святкового вбрання. На Гуцульщині були поширені металеві сережки грушоподібної форми.
Це найпопулярніші прикраси, котрі можна було побачити на українках ще кілька поколінь тому (або ж зараз на старих фото, що збереглись в музеях).

Думки вголос: Мій андеграунд

Війна не стукає у двері - 
Вона вривається в життя, 
Руйнує долі та оселі
Назавжди, вмить, без вороття...

І  вибухова суміш горя, 
І перекреслене буття
В степу лягають неозорім 
Провиною без каяття.

Настоянка із гіркоти 
Ночей і днів моїх донецьких,
Коли біда зі мной на "ти"
В краю, що враз став чужинецьким...

Оцю настоянку гірку
Щодня спиваючи, мов трунок,
У кожнім звуці та рядку -
Шукаю в Слові порятунок!

І кожен день мій - лютий бій:
В Надії є останній раунд?
Кажу собі: " Вір! Прямо стій!" - 
Це мій донбаський андеграунд...

                  м. Донецьк, лютий - березень 2018