Земля
Донеччини. Слов’янськ. Степами
безкраїми, шляхами битими, стежками-доріжками ходив колись тут Михайло
Петренко. Ходив Слов’янською землею, а думками линув у Слов’янське небо: «Дивлюсь я на небо Та й думку гадаю..."
Отак і я, завмираючи побожно перед незглибимою синявою, гадаю: « Які ж у святості високі небеса й пісень про них нев’януча краса!» І виспівує-бринить у мені оте його «Небо»
одвічним питанням : «Чому я не сокіл? Чому не літаю?» А пісенні крила мого земляка переносять мене у дитинство…
Я чую журливо-тужливий спів і голос... Часом вже й забувати його стала,
утім воскресає він десь на денці моєї пам'яті саме в цій пісні. Виводить,
посилюючись і наростаючи: «Чому
мені, Боже, ти крилець не дав? Я
б землю покинув і в небо злітав!» …
Дідуся мого голос чую я крізь роки… Любив він цю пісню! Співав так щемно, що
мені, малій, на очі наверталися сльози.
Це вже потім, дорослою, я з щирим захопленням слухала знайомі з дитинства
пісенні рядки, подаровані моїми улюбленими Миколою Кондратюком і Дмитром
Гнатюком. І Анатолій Солов’яненко, землі Донецької славетний соловей,
по-особливому зазвучав для мене саме в цій пісні – окриленій і крилатій!
Мої ж крила виростали тоді, коли дідусь співав, що «…тільки одна - Далекеє небо-моя сторона», а бабуся,
похитуючи головою в такт пісні, іноді підспівувала, а частіше сумно дивилася
кудись у далечінь, неначе бачила там щось своє…
А потім були роки, коли мої життєві стежки-доріжки знову перетнулися з
автором «Неба», тепер уже в Харкові: студенткою того самого університету, у якому колись
навчався Михайло Петренко, почула пісню «Ходить хвиля по Осколу…» І знову
завмерла в щирому здивуванні: пісень його нев’януча краса, журба й святі високі
небеса!!!
Степами безкраїми, шляхами битими, стежками-доріжками лине до мене окрилена пісня Михайла Петренка. Нев’януча
краса його пісень нам гріє душі повсякчас і повсякдень.
м. Донецьк, травень 2016
