Згадую найкращих

Згадую, не даю згаснути вогнику пам'яті про найдорожчі моменти мого професійного життя. 
Одним із них є привітання-відеозвернення учнів Донецького багатопрофільного ліцею № 37 та студентів Донецького національного технічного університету до Ліни Василівни Костенко з нагоди Дня народження поетеси. Пропоную переглянути!

Згадую найкращих

Добігає кінця червень... Пора останніх шкільних іспитів, випускних. 
Ті, кого вчила, назавжди стали моїми дітьми. Їхні успіхи й перемоги радують і надихають! 
Я щаслива в професії, бо мені щастило на учнів. 
Хочу започаткувати рубрику "Згадую найкращих".
Пропоную долучитися!

Вірші для душі: Сергій Жадан

     Шість віршів Жадана про головне

І жінка з чорним, як земля, волоссям,
яку я знаю вже стільки років,
живе собі, не переймаючись зовсім,
поміж ранкового світла й вечірніх мороків.

Поміж заліза й гарячого листя,
поміж стін і пташиних криків,
поміж підземних русел, що переплелися,
поміж усіх своїх снів і фріків.

Вона ходить собі на стадіони й ринки,
ховаючи в куртці телефон і флягу.
І я готовий палити сусідські будинки,
щоби вона звернула на мене увагу.

Я готовий позбавити міста керування
і на портвейн перетворювати озерну воду,
лише б вона, згадуючи про моє існування,
писала мені листи про життя і погоду.

Я готовий влаштовувати на її вулиці страйки,
лише б бути ближче до її ніжності й люті
і слухати її постійні байки
про те, з ким вона спить і кого вона любить.

Я вигадаю нові літери та розділові знаки,
я вб’ю всіх старих поетів, які ще щось пишуть,
щоби вона забувала про те, що могла знати,
щоби вона дивилася в темряву й слухала тишу.

Небо за її вікнами буде холодне й зелене.
Дощ буде заливати пам’ять її невичерпну.
Хай забуває про все.
Хай забуває навіть про мене.

Лише про мене хай забуває в останню чергу.

Вночі я не встиг про це сказати.
Ніч – це серця з золотими нервами.
А на ранок виходиш зі своєї казарми –
сонце вгорі
і туман між деревами.

Діти його просвічують душами,
основи його – вологі, останні.
Якщо не хочеш про мене думати –
думай про ці дерева в тумані.

Думай про них, коли тобі радісно,
думай, коли тобі хочеться плакати.
Дерева в тумані схожі на радіо –
діляться бідами,
діляться планами.

Якщо не хочеш про мене згадувати,
якщо не маєш сили та спокою,
думай про ліс, що стоїть загатою –
міцною, надійною та високою.

Думай про сталеве коріння,
думай про надрізи й крону.
Нехай ця земля, смоляна і осіння,
наповнить теплом
ніч твою чорну.

Думай про мокру траву між дюнами,
думай собі, ніби так і треба.
Я ж знаю, про що ти насправді думаєш,
коли ти думаєш про дерева.

Я знаю, я все це собі переховую
серед туману й огрому нічного.
Немає нічого випадкового.
Немає нічого.
Зовсім нічого.

Я знав священика, який був у полоні.
Шрам на скроні. Збиті чорні долоні.
Телефонні розмови з донецькими операми.
Трофейний опель із польськими номерами.

І ось він мені говорив: інститут церкви
поєднує нас усіх подібно до цегли,
випалює нас у вогні, скріплює нас для грунтовки,
хоча все це втрачає сенс уже під час артпідготовки.

Ще він говорив: спитай мене про воскресіння,
я відповім – щоби воскреснути, потрібне везіння.
Праведникам якраз не щастить в основній їхній масі.
Я люблю говорити про ворогів у минулому часі.

Спитай мене про прощення, я маю що відповісти:
прощення передбачає, що частина мирян – атеїсти.
Я принесу своїм ворогам на могили квіти.
Кара господня настигне всіх.
Вам, атеїстам, не зрозуміти.

Війна мене навчила не говорити про втрати.
З живими краще. Живих, принаймні, можна порятувати.
В живих є те, що не дає їм лягти в траншею.
Здається ви, атеїсти, називаєте це душею.

Я думаю іноді, чи зрозуміють нас наші діти.
Серце моє легке і обійми мої розпростерті.
Моєї любові стане на всіх,
навіть на тих, хто хотів мене вбити.
Піду, до речі, нагадаю їм, що їх чекає по смерті.

Жінки

- Розкажи мені про свою подружку, про цю, нову,
з якою ти зараз живеш. Що там зараз між вами?
- Між нами зараз повітря. Я з нею просто живу,
так як діти живуть зі своїми страхами.

Це ось те, що між нами - її химерний маршрут,
яблука і вино, усе це її протестанство,
одяг, який вона носить у торбі, мов парашут,
і колір її волосся,
...................який вона змінює,
................................як змінюють громадянство.

Вона постійно зникає, у неї свої ключі.
Вертається й засинає в тиші густій і свинцевій.
І я нажахано слухаю, як іноді уночі
серце її спиняється, наче трамвай на кінцевій.

Вона зупиняє час, що вперто кудись іде,
подзенькуючи при ході порцеляновим передзвоном.
Тоді вона підстригає своє волосся руде,
як підстригають траву, доглядаючи за газоном.

Вона це якось поєднує, мовби згортає сувій,
і тоді я теж помічаю, бачу так ясно й близько
і це життя, що тече, мов туш у неї з-під вій,
і смерть, яка відступає, наче розбите військо.

Виймає мені з долоні гострі скалки жалю,
торкається мого тіла, ніби важкого ужинку.
Ось саме тому я її і люблю,
як тільки жінка може любити жінку.

Коли вона повернулась, ближче вже до зими, всі свої літні речі вимінявши на квиток, в теплих її кишенях ховались портові дими, а кров мала колір висушених трояндових пелюсток.
І я гортав її книги в перці, кориці й вині, і слухав собі неуважно, як вона залива, і як виростають у темряві, зріючи на глибині, чорний камінь вугілля, зелена рослина трава.
І сонце повільно скочувалось під тиском своєї ваги, і вона розсипала борошно, мов дзвінкий порошок, і чекала кожного вечора коли вже підуть сніги, але сніг, на відміну від неї, так тоді й не пішов.

Декому краще вдаються приголосні, декому голосні.
На неї не можна було не звернути увагу – вона сміялася уві сні.
Я подумав: вона так легко вгризається в шкіру, не знаючи, що ця шкіра моя.
Якщо вона коли-небудь прокинеться – добре було б дізнатись її ім’я.

Добре було б знати, звідки вона прийшла й куди поверталась вночі,
хто живе за тими дверима, до яких підходять її ключі,
чому вона нічого не може згадати й звідки в неї всі ці знання.
Якби наряд перевірив її кишені – хтось би точно отримав нове звання.

Якби вона почала писати спогади про кожну з отриманих ран,
її книга мала б такий самий успіх, як тора або коран,
чоловіки читали б цю дивну книгу, відчуваючи власну вину,
і палили б її на площах столиці, перш ніж почати війну.

Чоловікам не варто знати про наслідки, їм достатньо причин.
Коли їм, зрештою, дається все, вони наповнюють його нічим.
Коли вони говорять про спільне, вони мають на увазі своє.
З ними краще не говорити про те, що буде, щоби не втратити те, що є.

Але вона прокидалась і все починалося саме тоді.
Вона добре трималась на сповідях, на допитах і на суді.
Вона говорила, що краще зброя в руках, аніж хрести на гербах.
Коли вона вимовляла слово любов, я бачив кров на її зубах.

Стережіть її, янголи, беріть під крило легке.
Скажіть їй хай зберігає спокій, коли входить в чергове піке,
хай поверне мої рукописи, моє срібло й моє пальне,
до речі, спитайте її при нагоді, чи вона взагалі пам’ятає мене.

Думки вголос: Схід...

                                                       Схід - справа тонка...
Схід - справа тонка:
Ламається в пальцях рука,
Обриваються долі-життя...
Чи настане колись каяття?

Схід - справа лиха:
Виття гармат не стиха,
В'януть мільйони троянд, 
Коли їх поливає "Град".

Схід - справа брудна:
Кишеня тріщить не одна.
Балачки - спасіння душі:
Рахує хтось бариші.

Схід - справа свята:
Не вічні ж негода й сльота,
Засяє і сонце колись:
Найкращі в цьому клялись!

Так! Це справа свята:
Посіються мирні жита,
Зберемо мирний врожай,
Повернемо втрачений рай!

                       м. Донецьк, травень 2018 р.

 
 

Думки вголос: Така невипадкова випадковість

            
Така невипадкова випадковість - 
Тебе зустріти через ріки літ!
Ця яблуневість і оця бузковість 
Весни! Духмяно-божевільний цвіт!

Така розгубленість і безпорадність,
Коли зустрілися очима знов,
І зайвість слів, і рухів недоладність,
І мчать думки за серцем сторчголов.

Це, може, жарт або чиясь сваволя?
І німота, коли забракло слів...
Та що поробиш? Це, як кажуть, доля...
Невипадковість з потаємних снів...

                        м. Донецьк, травень 2018

 
              

Вірші для душі: Єлизавета Яшарова

Сьогодні, у  Міжнародний день захисту дітей, хотілося б поділитися з Вами своїми думками щодо цього свята... Свято тому й свято, що йдеться про святе - Дитину. 
Це Всесвіт, його безмежність, глибина й сила!.....Водночас вразливість і безборонність.
Коли йдеться про дитину, яку позбавляє дитинства війна, то наша провина, колективна чи індивідуальна - не має значення, множиться й стає смертним гріхом... 
Та безмежність дитячого світу, тим паче світу обдарованої дитини, певною мірою є нашим порятунком... нашою Надією на спокуту та спасіння.
Такою дитиною є для мене Єлизавета Яшарова. Дитинство її проходить у Донецьку... Як кажуть, без коментарів...

Утім із недитячою глибиною мислення й відчуття, думки й почуття!!!
 Вірші Єлизавети , від яких у мене перехоплює дух, поза оцінками, вищі за звичайні дорослі судження 

 

Я думки одягаю словами

Я думки одягаю словами,
І рядками порушую тишу.
Хочу я залишитися з вами,
Щиросерднi омрiянi вірші.

Коли пульс тяжко б'є в мої скроні,
Ви зі мною, постійно зі мною.
Коли сльози ховаю в долонi,
Мої вірші, то ви моя зброя!

Я не часто складаю риму —
Може статись, що й зовсім рідко
Несподiвана та смiлива
Проростає натхнення квітка.

Обійма мою душу м'якими,
Мов ранкова роса, пелюстками.
Вона бачить моїми очима,
Та співає моїми думками. 

 

Карпати

Романтика лісу чарує неспішністю.
Від кроку до кроку, від співу пташок
До тиші, що ліс обіймає із ніжністю,
Даруючи ніби у казку квиток.
Торкається неба пахуча смерека,
Стрибає з Карпатських високих гір.
І десь недалеко літає лелека —
То щастя прямує до когось у двір.
У спокої лісу своя таємниця.
Він ніби країна з мовчання й думок.
Послухай цю пісню із шереху листя,
Наповни надією кожний свій крок. 

 

Чорнобиль

Забуті іграшки, покинуті оселі,
Безлюдні парки і порослі каруселі —
Це місто-привід, місто бездиханне,
Але комусь навіки рідне і кохане…

Вже тридцять років, як тут час спинився.
І за межею смерті опинився.
Цей вибух… вмить украв найкращі мрії.
Шепочем імена у безнадії…

Багато їх! Втім вороття немає
Із атомного пекла. Застигає
У жилах кров від жаху і безсилля.
Яке отруйне це Чорнобиль-зілля!

Забуті іграшки, покинуті оселі,
Безлюдні парки і порослі каруселі —
Схилилось небо, поховавши мрії,
Шепоче вітер молитви у безнадії.

26.04.2016р.