Творімо! Конструктор національного орнаменту Ornament UA.

Сьогодні я познайомилася з цікавим конструктором українського національного орнаменту Ornament UA.

Ролик наочно демонструє, як за допомогою конструктора можна зашифрувати в орнаменті своє ім'я чи прізвище

Ролик надихає! 
Тож творімо разом!!!

Цікавинка: Закодовані імена в орнаменті

Закодовані імена в орнаменті

Зараз вишивка сприймається тільки як декоративний елемент, але для наших предків вона мала велике значення. Вони могли буквально “читати” вишивку, як книги, тому що кожен символ в орнаменті має своє значення. 
Це не просто кола, ромби, гілки та спіралі, ці фігури створювалися десятки століть тому як унікальні символи. У часи, коли наші предки володіли магічним зв’язком зі світом Природи: рослин, тварин, небесних світил. Символами Сонця, Землі, Всесвіту, Роду, вони малювали свою долю, відтворюючи їх на полотні, виписуючи таємничі древні знаки як заклинання, як обереги, як коди свого роду. Саме тому вони прикрашали свої вироби найпростішими орнаментами. 

Зараз є можливість зашифрувати слова, назви міст та власне ім'я в схемі українського орнаменту, який нагадує QR-код. Кожна літера -  це вишитий символ, кожен символ - це потужний оберіг. Абетку та її тлумачення видав у своїй книзі Володимир Підгірняк, дослідник української писанки та вишивки. Шляхом аналізу народної творчості прикарпатського краю він виявив певні закономірності в орнаментах, які наштовхнули його на виявлення в них закодованої інформації.
Ось так виглядають звичні поширені імена українців, які закодували в українській вишивці. Знайди і своє ім'я!

 

 

Зробити свою унікальну схему ви можеде за допомогою онлайн-конструктора для створення унікального національного українського орнаменту Ornament UA.

Цікавинка: тренажер із вивчення української

У мережі запустили тренажер для вивчення української мови 

 

У мережі створили тренажер із правопису української мови. Він працює на основі книги Бориса Антоненка-Давидовича "Як ми говоримо".

Про це повідомляє Всеукраїнське об'єднання "Рух захисту української мови".

Тренажер поєднує теоретичні положення й практичні завдання, які сприяють засвоєнню граматики української мови та вдосконаленню навичок правопису. Навчальні матеріали додатково містять різноманітну пізнавальну інформацію.

На тренажері української мови всі охочі можуть перевірити свої мовні знання, вивчити чи повторити правила, перевірити на правильність тексти, підняти свій освітній рівень загалом.

Один зі шляхів підвищення культури мовлення – мовна самоосвіта, – стверджують автори проекту.

Тренажер працює за посиланням.

Історична цікавинка: жіноча Січ

ЖІНОЧА СІЧ: ЯК УКРАЇНКИ ТВОРИЛИ ІСТОРІЮ

Майже всі підручники та посібники з історії України розповідають, що на Запорізькій Січі жінок не було.
Мовляв, козакам під страхом смерті заборонялося приводити жінок на Січ. У цій статті розвіємо будь-які сумніви щодо того, чи брали жінки участь у військовому житті козацької України.

Життя козаків-запорожців зводиться, як правило, до відречення козаків від сімей і повне зосередження їхніх моральних, розумових і фізичних зусиль на військовій справі. А мірилом ставлення козацтва до жінок автори обирають відому українську пісню про козацького зверхника Сагайдачного, «Що проміняв жінку
На тютюн та люльку,
Необачний!...»
«Безшлюбний», скептично налаштований до жіноцтва козак подається як незаперечний український архетип чоловіка та як «очоловічена» модель українського суспільства. У такому ідеалі чоловіка, твердять дослідники, «відбилася вся українська історія, із безконечними війнами, безконечними смертями в ім'я віри та свободи». І це при тому, що формування козацтва було лише одним із аспектів багатогранного культурного й суспільного життя українського народу XVI—XVII ст.
Отак поза увагою істориків опинилося українське жіноцтво, а пройдений шляхтянками, міщанками, козачками й простими селянками життєвий шлях наче канув у Лету, залишаючи чорну прірву в нашому історичному пізнанні...
А може, жінки козацької України й справді не полишили вагомого історичного сліду, достатнього для відтворення образу жіночої активності?
 

Річ у тім, що в кінці XIX ст. зусиллями знаних вітчизняних істориків Пантелеймона Куліша, Аполлона Скальковського та Дмитра Яворницького  була сформульована концепція, згідно з якою постать жінки в межах Вольностей Війська Запорозького Низового буцімто розглядалась козацтвом як небажана, а то й меншовартісна.
Посилаючись на «регулу» — «неписаний статут Запорозького товариства», А. Скальковський твердив про те, що всі чини й звання війська Запорозького, від кошового до полкового хорунжого, одержувало тільки товариство, тобто нежонаті козаки, одружені ж ніякого чину й посади обіймати не могли.
Право сидіти зимівниками також могло мати тільки товариство зі своїми служителями, або молодиками, записаними по куренях (або ні), але теж холостими. Батько міг жити «із синами або родичами, якщо ці останні по куренях вважалися, але жодної жінки в зимівниках не було й бути не могло».
Відтоді історіографічний штамп про «безшлюбність» запорозького козацтва та небажаність присутності жінки в межах військового табору — Січі став відправним пунктом усякого мислення при розгляді питань, пов'язаних із історією українського козацького війська.
Але чи відповідає дійсності така версія жіночої присутності в просторі Запорожжя?
Спробуємо подивитись на пройдений  шлях українських жінок того часу крізь призму традицій життєустрою людей тієї епохи. Для цього, відгородивши мозок від вірусу сучасності, ще раз вчитаймося в сюжети легенд і переказів із теренів колишнього Запоріжжя, у сторінки козацьких літописів, письмових джерел, а також у рядки історичних пісень і дум, які й досі зберігають дух та присмак козацької епохи.
Не пізніше 1578 року шляхтич Свентослав Оржельський (1549—1598), відомий у Великопольщі своєю розважливістю та політкоректністю, створив латиномовний рукопис авторьких хронік «Справи безкоролів'я по смерті безсумнівній Сигізмунда Августа».
Описуючи життєустрій «війська Низового», він, відбиваючи тогочасні уявлення про побут та повсякденність низових козаків, зазначив, що мешкають козаки на берегах та численних островах Дніпрових; усі піші, будують дивно легкі морські човни, що здатні з легкістю витримувати хвилі морські.
На тих човнах спускаються до Очакова, де Дніпро впадає в Чорне море, і навіть далі за море. Живуть лише зі здобичі. Нападають на суші й на морі на татар особливо й на турків. «Гніздяться з дружинами та дітьми на островах, котрими Дніпро буяє, і можуть виставити до 8,000 жовнірів. Назва їх низовці, або низові, походить з того, що сидять на нижньому Дніпрі.
Чи було дозволено козаку жити з жінкою?
Відповідь знаходимо в баладі літературного походження «Пісня козака Плахти». Балада, як гадають дослідники, була написана близько 1612 року, а в 1625 році вона була повністю видрукована в польському збірнику сатиричних творів Яна Дзвоновського в Кракові.
                     

Написаний невідомим автором, дуже популярний у першій половині XVII ст. поетичний твір відображає грайливу розмову жінки з головним героєм балади — козаком Плахтою про реалії повсякденного життя козаків- запорожців:
 

— Гой, козачейку, пане ж мій,
Далек же маєш домик свій?
— При березі, при Дунаю,
Там я свою хижу маю:
Ліс зелений,
Оздоблений
Красним цвітом,
Густим листом,
То дім мій
То покій.
Кулина!.....
— Гой, козачейку, пане ж мій,
Яким же буде покорм твій?
— Будем їсти саламаху,
Козацькую затираху.
При криниці
Викрикать,
Облапать.
Кулина!
— Гой, козачейку, пане ж мій,
Що за розкіш мні буде твій?
— Да й вдень будеш коні пасти,
Вночі при мні ляжеш спати.
Опівночі
З всеї мочі
Очучу,
Преврочу
Дівоньку
К серденьку.
Кулина!
— Гой, козачейку, пане ж мій,
Який же буде постілок твій?
— Войлочище під бочище,
А судилище в головище,
В дубровиці
На травиці
Я закрию
І прикрию
Гормаком,
Жупаном,
Кулина!
— Гой, козачейку, пане ж мій,
Сподобався ми ся живот твій.
— Любо ж тобі горювати,
Дай преч з тобов поїхати,
— Душе моя,
Я вже твоя.
— Ручку дай
I всідай.
— Я твоя.
— Ти моя,
Кулина!...
— Гой, козачейку, пане ж мій,
Далек же іще домик твій?
— Уже геть ті Запороги
Конець нашої дороги.
Тут козаки
Все юнаки:
Здобувають,
Пропивають,
Що мають,
Програють.
Кулина!
 

Цікаве припущення в цьому контексті виказав сучасний історик джерелознавець Дмитро Вирський. За словами дослідника, зростання кількості запорожців з 8 тис. у 1570-х, за С. Оржельским, до 18 — 30 тис. перед 1648р., «взагалі-то скидається на банальний природний приріст, а не результат масового допливу до лав козаків».
Умови життя на пограниччі повинні були невідворотно впливати на характер жінки та її світоглядні уявлення, виховували з неї енергійну, «напівчоловічу натуру, здатну до скорботи й до найжахливіших випробувань».
Схоже на те, що стереотип «безжонного», аскетичного лицаря – козака розсипається на порох, ледь звернемося до змісту переважної більшості створених елітою текстів.
Почнемо з записаного О. Стороженком на Катеринославщині в першій половині XIX ст. переказу «Про запорожця Ониська і його жінку».
У ньому розповідається про запорожця на ймення Онисько, який «сидів» зимівником неподалік Дніпра. Якось у місті Миргороді він побачив молоденьку гарну дівчину та одружився з нею. «Привіз Онисько молоду дівчину у свій зимівник. Тут у нього була рублена хата на дві половини, усякої худоби не перелічити, і наймитів, і наймичок. Одяг Онисько свою жінку, неначе кралю яку.
Однак не сиділось запорожцю з молодою дружиною. Як тільки він чув що «збираються в коші на татар або на ногайців, то не втерпить — кине жінку й поїде собі в кіш...». Як бачимо, сидіти зимівниками, заходити на Січ, брати участь у козацьких радах і походах могли, за переказом, не лише нежонаті, а й одружені козаки-запорожці.
Записаний С. Науменком у Запорізькій області в другій половині XXст. переказ «На туркені оженюся...» також розповідає про повсякденні практики одруженого на туркені запорожця. «У минулі часи нинішнє село Малинівка Гуляйпільського району називалося Туркєнівкою.
Старі люди кажуть, що десь років двісті (на час запису переказу), а може, й більше тому, сидів тутечки зимівником якийсь запорожець. Бравий був козарлюга, відважний лицар і добрий хазяїн. Усього в нього було доволі: і бджіл, і скотини, і птиці, і збіжжя. Не було тільки найголовнішого — жінки. Ну то що ж! Пішов він одного разу з січовим товариством у похід, а повернувся на хутір із молодою туркенею. Туди-сюди, узяв та й одружився з нею».
Активність «Низових» жінок не обмежувалася доглядом за домашнім господарством, вихованням дітей та вигляданням чоловіка-козака з походу. У записаному Д. Яворницьким на Катеринославщині (у межах колишніх Запорозьких Вольностей) переказі «Могила Настина» (у інших варіантах — «Могила Насті») відображено зовнішній вигляд та окремі сценарії повсякденного життя відважної отаманші на ймення Настя.
Переказ розповідає про те, що Настя, носила шаблю, шаровари, шапку й «держала у себе ватагу козаків, а ніхто того не знав, що вона дівка.... Кілька років правила вона за козака. А як умерла, то тоді тільки й дізналися, що вона дівка». Сила та хоробрість цієї жінки, очевидно, були настільки великими, а її дії як ватажка настільки вправними, що козаки навіть не здогадувались про те, що ними керує «отаманша».
Як бачимо, образ жінки-войовниці включає в себе в цьому випадку доволі розповсюджену на українських землях у XVI — першій половині XVII ст. традицію перевдягання в чоловічий одяг, підмальовування вусів, гоління голови та ін. Інформацію про це подають не лише усні джерела, а й низка письмових.
За твердженням італійського та польського історика початку XVII ст. Олександра Гваньїні, серед загиблих захисників замку Прухнік на Поділлі (опис подій 1524 року) були знайдені тіла переодягнених у чоловічий одяг жінок. «Для того, аби їх не розпізнали, жінки поголили собі голови....».
Мемуарист Михалон Литвин також звертав увагу сучасників на те, що жінки шляхетного стану мають право вільно «бувати в товаристві чоловіків (на відміну від татарських і московських) і носити майже чоловіче вбрання...». Не складали винятку й військові обладунки.
У записаному Г. Надхіним на Катеринославщині у другій половині XIX ст. переказі присутнє відображення впливу звичайної жінки на повсякденне життя войовничої козацької спільноти. «..У запорожців був звичай — говориться в переказі,  - інколи прощати злочинцеві, якщо котрась із місцевих дівчат відважувалась вийти за нього заміж".
Отже, переказ відображає той факт, що на Запорожжі були й «місцеві дівчата», і «місцеві» звичаї одруження, і «місцеве» шлюбне право, а отже, маємо підстави говорити й про «місцевих», народжених у межах Запорозьких Вольностей, дітей.
Записаний краєзнавцем А. Ковальовим на Дніпропетровщині (у межах колишніх Запорозьких Вольностей) переказ розповідає про безпосередню участь жінок у бойових діях козацьких підрозділів. В постанні під проводом Якова Острянина (1638 р.). активну участь брала дружина козацького сотника Семена Мотори  Варвара. Особливо відзначилася ця жінка під час захисту повстанського табору біля Жовнина на р. Сулі.
Острянин нібито доручив Варварі Моторі стріляти особливо важливих персон у ворожому таборі, приставивши до неї шість козаків заряджати мушкети та готувати стріли. За переказом, розвідники Потоцького виявили, що джерелом «особливого зла» з боку козацького табору є відьма, яка безпомилково підстрілює ротмістрів та вельмож. Перебіжчик-реєстровець повідомив, що та відьма зветься Варварою Кодак.
«Потоцький нібито наказав відкривати гарматний вогонь по (сякій жінці, яку буде помічено в козацьких шанцях. Дуже багато жіноцтва полягло від розривів порохових ядер», серед них, за переказом, загинула й Варвара Мотора.
Інформацію про участь українських жінок у різного роду військових змаганнях подає не лише значна кількість історичних джерел, але й різноманітні письмові джерела. Серед усних історичних джерел, записаних поза межами Нижньої Наддніпрянщини, особливо виділяється історичний переказ про войовничих жінок з міста-фортеці Буші.
Коли переважна частина чоловіків захисників фортеці загинула, жінки та дівчата продовжували чинити опір частинам польського війська, аж доки дружина бушанського сотника Зависного Олена не підпалила пороховий льох.

 

Джерела свідчать про те, що в козацьких таборах часто знаходилась значна кількість жінок, які супроводжували козацькі загони в походах.
Це, як правило, були, «білоголові» — дружини козацької старшини та заможних козаків, «дівки-бранки», куховарки, ворожки-чарівниці», оточені гуртами помічниць, які за необхідності виконували різноманітні функції — від сестер-жалібниць до зв'язкових і шпигунок.
Сучасник розгрому підрозділу козацького полковника Донця під містом Заславлем, польський поет середини XVII ст. М. Кучкаревич зазначав, що, увірвавшися до козацького табору, поляки захопили «козацьку чарівницю Солоху», яку спочатку піддавали тортурам, а потім, за твердженням Кучкаревича, спалили.
Автор козацького літопису Самійло Величко, описуючи бій під Заславлем, також наголошує на участі в ньому принаймні двох жінок: сестри полковника Донця, яку визначає як учасницю козацького герця й «чарівницю», та її товаришки. Хоча літописець не підтверджує факту спалення «чарівниці», проте зазначає, що поляки, упіймавши ту «чарівницю з її товаришкою, повтинали їм шиї».
В історичній пісні про козака Супруна («Ой не знав козак»), який, потрапивши в ординський полон, передає сестрі лист із проханням про допомогу, розповідається про військову звитягу сильної жінки, степової амазонки, яка воювала з нападниками на пограниччі та «гнала бусурманів у полон».
Таким чином, маємо підстави наголосити на тому, що войовнича козацька спільнота пов'язана з активною участю жінок у бойових діях козацьких підрозділів, захистом степових поселень від нападників, визволенням із неволі бранців тощо.
Військова активність жінок, згідно з історичними документами, постає скоріше як нормативний елемент повсякденного життя степової спільноти, а не як аномалії, об'єкт  висміювання жіночої ініціативи чи зневаги.
Виходячи з цього, специфіка жіночого повсякдення в культурному просторі Запорожжя полягає не в його відсутності, а навпаки — у присутності жіночого чинника в унормованих щоденних практиках войовничого козацтва.
За матеріалами наукової праці «Жінка в культурному просторі Запорожжя» кандидата історичних наук Олександра Кривошия.
(via)

Вітаємо! Дмитрові Павличку 87!!!

Вітаємо з Днем народження Дмитра Павличка -  - поета, перекладача, літературного критика, дипломата, громадського діяча, автора легендарної пісні "Два кольори"! 

 

                           

 

Обожнюю чарівний світ його поезій, його незглибиму українську душу, висоту думок і почуттів, схиляюся перед його інтелектом! 

 

                

 

ЦІКАВО:

Перекладає з англійської, іспанської, італійської, французкої, португальської, ідиш та багатьох слов'янських мов.

Втім... найбільша цінність і духовне опертя його - рідне слово: 

О  рідне  слово,  хто  без  тебе  я?
Німий  жебрак,  старцюючий  бродяга,
Мертвяк,  оброслий  плиттям  саркофага,
Прах,  купа  жалюгідного  рам'я.


Моя  ти  —  пісня,  сила  і  відвага,
Моє  вселюдське  й  мамине  ім'я.
Тобою  палахтить  душа  моя,
Втишається  тобою  серця  спрага.


Тебе  у  спадок  віддали  мені
Мої  батьки  і  предки  невідомі,
Що  гинули  за  тебе  на  вогні.


Так  не  засни  в  запиленому  томі,
В  неткнутій  коленкоровій  труні  —
Дзвени  в  моїм  і  правнуковім  домі! 


Пригадую, що колись Дмитро Васильович відвідав і наше місто:

              
Д. Павличко з дружиною Богданою в Донецьку. Праворуч — В. С. Білецький

Сумую разом із автором надзвичайно глибоких і мудрих  рядків...

 homo 

Цей світ біжить до прірви і не може
Спинитися: не має він гальма.
Є хлібний стіл, і полюбовне ложе,
І жадібність - добробуту німа.
Він в рух потугу всю свою вкладає,
Мов хоче перегнати сам себе,
Хоч, бувши в космосі, побачив, знає,
Що небо чорне, а не голубе.
Для побудови раю, як відомо,
Була нам Богом віддана Земля,
Та збудував тут пекло мудрий homo
І сам тепер втікає звідсіля.



Говерла

Як тяжко жити, знаючи, що вже
Ти на Говерлі був, - і більш ніколи
Не будеш там. Змирись, моя душе,
Не проклинай ці низові околи.
Прощайся з небом і додому сходь,
Там хліб росте й горять на людях шати,
І видно - так розпорядивсь Господь,
Щоб рай і пекло там перемішати.
Іди в глибини рідної землі,
Де сходяться безсмертні і померлі,
Там хтось помітить на твоїм чолі
Знак, що колись була ти на Говерлі.

Цікавинка: Чарівлива та чаруюча зачарована Десна

Мальовнича Десна. Красоти України

Коли чую назву "Десна", завжди згадую безсмертне Довженкове освідчення-сповідь:

 
" Благословенна будь, моя незаймана дiвице Десно, що, згадуючи тебе вже много лiт, я завжди добрiшав, почував себе невичерпно багатим i щедрим. Так багато дала ти менi подарункiв на все життя.

 Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березi, що пив у незабутнi роки твою м'яку, веселу, сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах i казання старих про давнину, що лiчив у тобi зорi на перекинутому небi, що й досi, дивлячись часом униз, не втратив щастя бачити отi зорi навiть у буденних калюжах на життєвих шлях".

 

Українська річка Десна – одна з наймальовничіших у країні. Протікаючи Сумщиною, Чернігівщиною та Київщиною, вона впадає в Дніпро та утворює його правий рукав.

Звідки взялася така назва в ріки?

Слово «десна» є давнім слов’янським словом, що значить «правиця», права рука. Згідно зі словником Б. Грінченка, цим словом українці називали праву руку ще на початку Х сторіччя. Академік О.О. Шахматов на доказ просування на північ слов’янських племен антів після їхньої поразки від аварів (обрів) наводить гідронім Десна. Адже тільки якщо рухатися з півдня на північ, річка Десна стає правою притокою Дніпра, а не лівою, якою вона є за законами географії. От тому таку назву дістала річка.



Аж подих захоплює від такої краси!!!

Така вона гарна, Десна…
Щоправда, влітку 2015 року Десна досягла одного з негативних рекордів: обміліла на цілий метр нижче від свого історичного мінімуму за 130 років. А це зовсім не добрий знак. Тому давайте ставитися до природи з більшою обережністю, цінувати й шанувати її!

Цікавинка: картини українця на стінах Європарламенту

Роботи українського художника прикрасять стіни Європарламенту

У Європейському Парламенті 26 вересня відкрилася виставка одного з найяскравіших представників українського мистецтва Івана Марчука . Картина "Нерозгадані тайни" стане титульною під час виставки в Брюсселі.
 

 

На виставці представлять 35 робіт, які охоплюють чотири з дванадцяти періодів творчості українського художника, серед них – "Голос моєї Душі", "Пейзаж", "Біла Планета1" та "Погляд у Безмежність".

Маючи глибоку філософську картину світу, художник створює образ, який відображає найглибший стан наших днів. Його роботи — це послання людям: про світ і щастя, добро та зло, життя й смерть, про вищі ідеали кохання.

Художник Іван Марчук є помітною фігурою серед корифеїв сучасної світової культури. Митець створив близько 5 000 картин і провів більше 100 персональних виставок. Він є засновником нових стилів у мистецтві. 

ЦІКАВО:
 
У 2007 році він був включений до британського рейтингу "Топ-100 геніїв сучасності" (72-а позиція). У 2006 році Міжнародна академія сучасного мистецтва в Римі прийняла Івана Марчука до "Золотої гільдії" та обрала його почесним членом наукової ради академії.

Європарламентарі до 30 вересня матимуть змогу насолодитися шедеврами українського генія пензля. Виставка організована під егідою українських дипломатичних місій у Брюсселі.

(via)

Вийшов трейлер українського мультфільму “Микита Кожум’яка” (відео) 

 
 

Вже незабаром, 13 жовтня, у широкий український прокат вийде вітчизняний анімаційний фільм “Микита Кожум’яка”.

Мультфільм продовжує історію відомого героя Кирила Кожум’яки, який переміг останнього Змія. Головним героєм цієї історії став його 12-річний син Микита, який не має надзвичайної фізичної сили, як батько, і тільки завдяки силі характеру повинен перемогти Змія та врятувати світ. У чарівному світі на Микиту та його нових друзів буде чекати багато смішних і динамічних пригод. Картину вже купили для прокату в 20 країнах світу від Японії до Західної Європи й США

“Наш мультик відрізняється від американських. Ми взяли за основу трипільську культуру: вивчали специфіку будинків, які зводили в той час. І навіть малюнок у Микити на шевроні трипільський. Ми запрошували фахівця з історії трипільської культури, щоб створені ескізи повністю відповідали задуму. Ходили до музею, шукали щось автентичне. У якому ще фільмі ви бачили равлика з трьома очима?” – розповідає Віктор Андрієнко, постановник сцен.

                      
(via)
UaPost
 

Цікавинка: "Осінні спогади" про Україну про-іранськи

Незабаром вийде в прокат фільм іранського режисера про Україну

"Зйомки "Осінніх спогадів" розпочалися на початку 2015 року, коли в Україні вирувала війна, тому нам було незручно просити гроші на фільм. До того ж, це режисерський дебют А.Ф.Мусаві, і ми сумнівалися, що Держкіно пішло б на такий проект. Фінансування ми знайшли в Ірані та Чехії. До того ж, в Україні дуже вигідно знімати кіно у зв’язку з курсом долара", — розповів чеський продюсер Віктор Вілгелм, який також є одним зі сценаристів стрічки.
 

 

6 жовтня в український прокат виходить фільм спільного виробництва Ірану, Чехії та України "Осінні спогади". Його створив іранський режисер Алі Фахр Мусаві, одну з головних ролей у стрічці виконав Дмитро Лінартович.

Фільм "Осінні спогади" розповідає історію кохання чотирьох людей. У центрі подій — молодий музикант Анатолій, який повернувся з АТО, біженка з Іраку на ім’я Іма, немолодий чоловік Олександр та рідна сестра його дружини.

Зйомки картини проходили у Львівській області — у місті Трускавець та селі Доброгостів. За словами В.Вілгелма, спочатку цю стрічку хотіли знімати у Франції. Але коли вирішили працювати над фільмом в Україні, повністю адаптували сценарій, включивши історію бійця АТО Анатолія.

"В основі сюжету — вигадана історія, однак вона містить елементи реальних подій. Я завжди впроваджую у свої сценарії ситуації з життя", — сказав В.Вілгелм.

Світова прем’єра фільму "Осінні спогади" відбулася 24 серпня на Міжнародному кінофестивалі Dream City у Рівному. Вона стала фільмом-відкриттям.

"Ми дуже хвилювалися, оскільки фестиваль Dream City проходив уперше. Але відкриття пройшло на 5 балів. А реакція на фільм з боку глядачів була для нас несподівано позитивною", — поділився В.Вілгелм.

Саундтреком до стрічки стала пісня "Не відпускай", яку виконали дружина захисника донецького "Шахтаря" Ярослава Ракицького Ольга разом із гуртом "Мой город".

Крім України, фільм "Осінні спогади" невдовзі вийде в прокат в Ірані та Чехії. Наразі ведуться перемовини з Білоруссю, представники якої виявили інтерес до дистрибуції стрічки під час фестивалю Dream City, а також обговорюють можливість показу фільму для української діаспори в Канаді.

Пам'ятаймо! Соломія Крушельницька

Легенда оперної сцени: як Крушельницька підкорила світ

Після кожної прем'єри критики давали українській оперній співачці Соломії Крушельницькій новий театральний псевдонім. Її називали неперевершена Аїда, найпривабливіша Батерфляй та єдина у світі Джоконда.
 

Соломія Крушельницька не мала жодних обмежень у виборі репертуару: вона не тільки володіла неперевершеним сопрано у три октави, а ще й могла співати вісьмома мовами.

Контракти на виступи надходили з нью-йоркської "Метрополітен опера", лондонського "Ковент-Ґардена", а в італійській "Ла Скалі" її приймали, як свою. Там досі висить її портрет.

Запрошуючи українку, оперні агенти отримували практично 100-відсоткову гарантію аншлагів.

Зафіксований випадок, коли після виступу її 17 разів запрошували на біс. Натомість співачка зізнавалася, що тріумфи щовечора — це забагато.

Перемоги в житті не мають бути надто частими. Це може розслабити. А вона цього допустити не могла: суворий розклад, поміркована їжа, заборона давати волю своїм забаганкам.

У день виступу, шануючи голос, Крушельницька ні з ким не розмовляла. У театр вона приїздила за 2 години до вистави й сама себе гримувала. Ані натяку на гординю чи марнославство.

Оберігаючи свою самостійність, вона навіть навчилася керувати автомобілем, у той час це міг робити рідко який чоловік.

Не сприймала вона й залицянь мільйонерів. Ті або пропонували збудувати для неї окрему оперу, або ще гірше — просили кинути професію.

Натомість вона вийшла заміж за італійського адвоката Чезаре Риччоне. Він не висував умов і не встановлював обмежень.

Співачка не допускала, аби хтось неправильно вказав її походження, тож після своїх концертів часто знайомила публіку з українськими народними піснями.

У 1939 році після смерті чоловіка повернулася до України, а коли розпочалась Друга світова — кордони закрили.

Поїхати до Італії забороняли, більше того, власний будинок у Львові конфіскували й довго не давали радянське громадянство.

Останній концерт відбувся у Львівській філармонії. На сцену вже з паличкою вийшла Соломія Крушельницька, аби востаннє зачарувати своїм голосом. Співачці було 77 років.

Цікавинка: он-лайн сервіс для перекладу українською

В Україні запустили онлайн-сервіс для перекладу текстів і субтитрів українською

Нещодавно Дмитро Андрєєв, засновник проекту Alpha Centauri, що займається перекладом і озвученням пізнавальних роликів, запустив проект "Паляниця". Це онлайн-сервіс для колективного перекладу текстів статей, субтитрів до серіалів та іншого контенту українською мовою. Засновник закликав Facebook-спільноту реєструватися й тестувати його роботу.
Суть роботи сервісу проста: будь-який користувач може додати текст, який він хоче перекласти, а всі бажаючі приєднуються до процесу перекладу. Так можна перекладати українською серії улюблених серіалів, відео з YouTube ттощо. Основна мета, за словами Дмитра, - підтримати йстимулювати розвиток україномовного контенту.
"Людей, які бажають перекладати й читати рідною мовою, дуже багато. Однак часто в них немає часу цим займатися, немає інструменту, який дозволяє вносити свою крихту в загальну справу. Я хочу надати їм такий інструмент", - говорить він.
Дмитро займається перекладом і озвученням наукових роликів російською та українською мовами, і в нього з'явилася ідея створити таке віртуальне місце, куди в буквальному сенсі можна буде відправити всіх обурених якістю або кількістю україномовних відео або текстів.
"Хочете - допомагайте нам перекладати, хочете - оцінюйте переклади інших! Тільки не сидіть склавши руки в очікуванні того, що якісний контент сам вас знайде", - говорить він.
Про те, як працює сервіс, можна почитати на сайті. У майбутньому автор планує максимально інтегрувати його з україномовним Facebook, додати можливість логінитися через соцмережі тощо.
(via)

Цікавинка: невідомий музей міста Лева

В гостях у загублених іграшок дитинство відчувається на дотик

Не кожне українське місто має свій музей іграшок. Такі є в Києві та Харкові. Вони мають статус державних закладів. А от львівський виник і тримається лише за рахунок ентузіазму мешканців будинку. Тим він і цікавий.

 

  

  Двір загублених іграшок у Львові можна знайти за адресою: вулиця Князя Лева, 3. Це звичайний міський двір, оточений п`ятиповерховими багатоквартирними будинками. Район достатньо старий, жителі в ньому - добре знайомі одне з одним люди. Саме в такій спокійній, відвертій атмосфері могла народитися одна із найбільш незвичайних виставок у світі - виставка втрачених дитячих іграшок. Варто відзначити, що далеко не всі жителі Львова знайомі з цією експозицією, і багато хто навіть не знає про її існування.

Своєю появою виставка зобов`язана простому місцевому жителю - Василю Петровичу. Одного разу, натрапивши на дві забуті іграшки біля свого будинку, він помістив їх під дах усередині двору. З часом так почали робити й інші жителі району. Таким чином, за кілька років зібралася ціла галерея різних плюшевих зайчиків, ведмедів, пупсів, машинок, велосипедів, скакалок тощо. Особливість цієї колекції, за словами старожилів, полягає в тому, що вона вельми непостійна: є ті, хто іграшки приносить, і ті, хто приходить сюди, щоб забрати вподобану річ.

Останнім часом асортимент експозиції почав значно розширюватися - з`явилися нові цікаві предмети, ніяк не пов`язані з дитячими іграми. У їх числі є пара чобіт, забутий інвентар, книги, старовинні музичні інструменти й ще сотня речей, які розкажуть багато цікавого та незвичайного про творчий Львів.
 

 

Кіт у чоботях, плюшеві ведмеді та пластмасові зайці, ляльки, трансформери, садові гноми, старі лижі, глобус, велосипеди, іржаві каруселі – це все експонати імпровізованої виставки. Вхід до музею безкоштовний. Експонати можна чіпати руками та фотографувати й навіть забирати. Зрештою, не заборонено й самому поповнити колекцію. Таким чином, десятки старих забавок перетворили львівське подвір’я на туристичний пункт міста.

Зібрав цю незвичайну колекцію мешканець будинку Василь Глушковський для своїх онуків. За однією з версій, він поставив гойдалку, зробив пісочницю, змайстрував фонтан та прикрасив подвір’я іграшками, які приніс із дому, від родичів та друзів. Захопившися справою, люблячий дідусь і не помітив, як кількість іграшок збільшилася настільки, що перестала вміщатися в квартирі, тому він переніс колекцію у двір, де вона й набула статусу експозиції. Так звичайний затишний дворик перетворився на музей. У старих сервантах та на поличках розмістили забавки, неподалік стоять вазони з квітами, на стінах висять картини.

 

Коли потрапляєш у цей дивовижний простір, на думку спадають знайомі з дитинства рядки про те, як зайчика покинула хазяйка… А він знайшовся. Щоправда, в іншому місці, в інший час і не сам, а в гурті таких же покинутих зайчиків, слоників, ведмежат і ляльок. Скільки їх тут? Точного підрахунку не ведеться, але кілька сотень набереться точно.

Про музей "Двір загублених іграшок" не згадується в жодному путівнику, про нього знають навіть далеко не всі львів’яни.

 

Пам'ятаймо! Леонід Мосендз

20 вересня День народження Леоніда Мосендза  -  українського поета, прозаїка, есеїста, гумориста, члена "празької школи" поетів.   

Український поет у 1931 р. захистив докторську дисертацію з переробки нафти та скоро набув європейської відомості, одним із перших розгадав секрет "важкої води".

 

Народився Леонід Мосендз 20.09 (02.10) 1907 р. у Могильові-Подільському. Батько, Марко Григорович, був управителем маєтностей польського поміщика. Мати, Марія Федорівна (у дівоцтві Лясковець), була донькою лісничого з волинського Костополя. Рід матері починався від князів Сангушків і потрапив до України внаслідок поразки польського повстання проти Російської імперії. Родовід багатий і складний: українці, поляки, білоруси, італійці; православні та католики…

Пишучи в листі до Р. Гармаша про свій рід, Мосендз зазначав: "Я не поляк, хоч походжу з українсько-польсько-литовського роду, без краплі московської крові. Хтось від когось мусить походити, й я не соромлюся, що мої предки билися проти тевтонського ордену, проти москалів і багато їх упало у чесному бою, а не захищаючи Москву…" (лист від 18 червня 1948 року).

А мова спілкування в сім’ї була російською, бо татко зробив "належні висновки", коли за українство був запроторений до Сибіру його рідний брат. Після смерті батька( це сталося, коли Леонідові було лише сім років) родина була змушена переїхати до села Маньківці Межирівської волості Літинського повіту. Саме там Леонід здобув початкову освіту у двокласному сільському училищі, там чутливий син "законослухняного батька" відчув, що тільки простий народ не піддавався зросійщенню.

Чистий, наївний Леонід здобував освіту в початковій школі, учительській семінарії, про яку писав: "З нас готували вчителів-обрусителів краю. Заборонено було в нашому середовищі розмовляти українською мовою. В Київській, Подільській, Волинській губерніях додавалася надбавка за обрусіння краю". "Знаєте, я вчився в Вінниці в учительській семінарії, нас було 40; коли була перепись – всі написали, що вони малороси – лише я й ще один – що ми русскіє. Був я російський патріот…."

Отак, російський патріот жив: закінчив семінарію, учителював, потрапив до війська, дослужився до штабс-капітана. А коли "російський патріот" "захлиснувся від величі історії мого народу", читаючи Т. Шевченка та М. Грушевського, то написав у щоденнику: "За один місяць з мене був український націоналіст".

Вісімнадцятий рік Леонід Мосендз зустрічав вже в лавах армії УНР, у складі Наливайківського полку 1-ої Запорізької Дивізії. Згодом учителював у м. Гнівань над Бугом, брав участь в організації місцевої "Просвіти". Війна-війною, молодість і кохання поруч. Зустрів її і Мосендз, та гіркий смак зради лишився на все життя (автобіографічна новела "Лист"). Згодом знову повернувся до діючої української армії, де перебував від вересня 1919 року до 20 листопада 1920 року:
 

Ще раз, ще раз. Піддать набій!
Хай це останній стріл…
Та кинуть зброю ворогам
ніхто не має сил.
І ще набій, і знов шрапнель,
і знов луна до сіл,
до лук, до гаю, до ріллі
грімке: "Не забувай!
До тебе, рідний краю наш,
ми вернемо! Чекай!
А ти оці останні дні,
Вкраїно, пам’ятай!"

Коли перейшов польсько-український кордон і потрапив до холодних, страшних таборів для інтернованих, Леонід Мосендз захворів на туберкульоз. У Чехословаччині він закінчив гімназію і вступив на хіміко-технологічний факультет Української господарської академії в Подебрадах, залишився асистентом при кафедрі професора Іваниса.

Паралельно з навчанням й асистентською роботою Леонід Мосендз безкоштовно навчав дітей лекторів Української господарської академії, готував їх до екзаменів.

ЦІКАВО:

 Серед його вихованців була Олена Теліга. Звісно, проблема учитель-учениця-іскра кохання не оминула їх, але Леоніда зупинив віковий розрив і те, що батько Лєночки – ректор академії. (А Донцова ні віковий розрив, ні ревнива дружина Марія не зупинили!) Втім, протягом життя їх пов’язувала дружба.
 

 

Матеріальне становище письменника було скрутним, він жив із численних підробітків, мешкав у бараках, гуртожитках; щоденна виснажлива праця задля шматка хліба, сухоти, напружена наукова діяльність поєднувалися з активною роботою члена ОУН:

Встає майбутнє. І могили
вчорашні — це його межа…
Яка ж це мука буть безсилим
під лезом смертного ножа!..

Та вояк не здавався: з 1925 р. Леонід Мосендз був одним із провідних членів Легії Українських Націоналістів, що складалася переважно з вихідців із Наддніпрянської України на чолі з Миколою Сціборським. 
Темі становлення нового українця Леонід Мосендз присвятив збірник новел "Людина покірна". Дмитро Донцов назвав його "одним із найкращих, коли не найкращим — із наших… новелістів".

У 1932 році він потрапив до шпиталю на операцію через важкий фізичний стан і загострення туберкульозу.

Коли академія припинила своє існування, Мосендз знайшов роботу в Дослідному інституті виноробства, досліджував технології, написав підручник із виноробства. У час пробудження Срібної Землі Мосендз у 1937/38 p. викладав у Державній академії в Сваляві, а після окупації Закарпаття переїхав до Братислави.

Нарешті Леонід Мосендз відчув себе певніше морально й матеріально. Одружився у 1941 році зі своєю ученицею словачкою Магдалиною Папанковою, молодшою на 18 років; а у 1945 р. Магда Мосендзова народила дочку Марійку. Знаючи "визволителів", Мосендз лишив родину та з нансендівським паспортом виїхав у 1945 р. до Австрії.

Леонід Мосендз багато друкувався. Писати ж він почав у дитинстві, віршував російською; тільки вояком заримував рідною. У збірці "Зодіак" поет помістив вінок сонетів, де утверджує вічну юність Нації:
 

Ave, Марія! кличе дзвін
Захід паленіє, ще день один…
Ave, Марія! Вечірня тінь
Од вежі синіє на схід, в далечінь…
Ave, Україно!

Поет багато читав чеською, французькою, німецькою, англійською, перекладав з цих мов.
 

Було прочитано томи книжок,
томи своїх написав…
Читаний, писаний – кожен рядок
краплю душі відбирав.

У м. Інсбрук Л. Мосендз заприятелював з Ю. Кленом (О. Бургардтом), із яким разом 1947 р. видав (під спільним псевдонімом Порфирій Горотак) збірку пародійних віршів "Дияволічні параболи". Мав зустрічі зі Степаном Бандерою та Ярославом Стецьком.

Готуючись до нової операції, Леонід писав сестрі: "Я боюся, що це останній лист, який я тобі пишу, й що швидко прийдеться мені мандрувати. Якби здоров’я, а то я не витримаю вже. Але піду."

Леонід Мосендз був закоханий в осінь (як і О. Стефанович), створив трепетні акварелі "мудрого осіннього мовчання", "чергу вмирання і життя".
 

Благословенні одпочивні,
Ясного жовтня мудрі дні,
І ночі, зоряністю дивні,
Й проміння радісно-сумні.
Благословенно будь же лоно,
Яке приймає стиглий плід,
Щоб через смерти перепону
Й життя новий прокласти слід…

Золотавої осені, на Покрову, 14 жовтня 1948 р., під час другої операції він випустив кермо з долонь і на крилах вітру піднісся до осінніх зірок.
 

"Гей, нум, хлопці, до зброї!" – несподівано залунало на цвинтарі м. Бльонау, що в Швейцарії. Це на прохання Леоніда Мосендза заспівало двоє друзів-українців (решта були іноземці), проводжаючи поета у Вічність…

Думки вголос у Міжнародний день миру

Сьогодні Міжнародний день миру. 
Мабуть, не випадково він збігається з іншим величним святом - Різдвом Пресвятої Богородиці, адже материнство й війна - явища несумісні.
Тож нехай тільки в мирі без війн народжуються та зростають діти,  а наше право на життя буде недоторканним!.
Як переконали нас події кількох останніх років, це єдина беззаперечна цінність у світі!


 

Ген, луками летять лелеки,

Несуть надію на крилі,

Минають дні липневі спеки,

Спить серпень ранком у селі.

Він голову схилив у втомі –

Чеканні на осінні сни,

Гніздо на хаті, лад у домі

І Батьківщина без війни.

Лелечі гнізда на Вкраїні

Нам обіцяють немовлят

І мир одвіку і понині

В святих обіймах рученят.

Хай буде мир! Хай буде сонце!

Гніздо лелече угорі!

Хай усміхається віконцем

Хатина кожна на землі!