Цікавинка: Унікальні стародавні фото українців із німецької колекції

Унікальні стародавні фото українців

На сторінці у Flickr німецький колекціонер Вольфганг Віггерс оприлюднив унікальні українські стародавні фото. Вони зроблені приблизно в 1920-х рр. на території Івано-Франківщини, Рогатинський район. Про це повідомляє Slavpeople.com.

До добірки входить близько 20 фотографій. "Фотографії були зроблені, я думаю, у 1920-х рр., коли Галичина входила до складу Польщі", –  розповідає пан Вольфганг.
 

Хто є автором фотографій, невідомо, але сам колекціонер зазначає, що підписи на звороті деяких фото зроблені німецькою мовою. Приміром, на одній фотографії, де зображена жінка, йдеться: "Мені подобається її меланхолійний вираз обличчя, ув ній є щось величне".

Пропонуємо Вам ознайомитися з деякими фото зі стародавньої колекції.
              

                                          

                                

 

Повний перелік фото можна переглянути тут.
(via)
UaPost

Цікавинка: британський The Telegraph про Україну

The Telegraph опублікував 25 фактів про Україну

Британське видання The Telegraph опублікувало редакційну статтю "25 дивовижних речей, які ви (ймовірно) не знали про Україну", присвячену 25-річчю незалежності України.

У статті наголошується, що Україна є найбільшою державою Європи, за винятком РФ, має "сім чудес" світу, які ввійшли до списку об'єктів Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, у числі яких Софійський собор у Києві, давнє місто Херсонес і букові ліси Карпат.
 

 

Також у статті йдеться про те, що українці люблять випити, але вже не так сильно, як раніше. За даними Всесвітньої організації охорони здоров'я, Україна в 2010 році посіла шосте місце зі вживання після Білорусі, Молдови, Литви, Росії та Румунії. А за попередніми даними, за останній рік впала за вживанням спиртного на 15 місце (Великобританія знаходиться на 13 місці).

Британці відзначили, що національний напій українців називається "горілка" й трохи відрізняється від водки, а також що в Україні люблять McDonald's і вона знаходиться в самому серці Європи.

Автор статті порекомендував англійцям назвати Україну не "The Ukraine", а "Ukraine", оскільки артикль "The" вважається образливим для деяких українців, тому що має на увазі зневагу до суверенітету країни.

Крім того, у статті згадується станція метро в Києві "Арсенальна", розташована на найбільшій у світі глибині: 105,5 метрів під землею. А головна вулиця Києва Хрещатик описана як найкоротша та найширша головна вулиця у світі.

Україна також названа житницею Європи, яка за часів Сталіна годувала весь СРСР і пережила Голодомор, визнаний актом геноциду 25 країнами світу. Відзначається роль України у світовій історії, а також міста-примари, що стали наслідком Чорнобильської катастрофи.

У статті розповідається і про Львів, який має "найбільше кафе у світі на душу населення" та став містом, у якому вперше з'явилися газові ліхтарі.

Відзначається, що в Києві був створений найбільший літак у світі, Ан-225 "Мрія", що Україна успадкувала найбільший ядерний арсенал після розпаду СРСР і має другу за чисельністю армію в Європі, після РФ.

У статті також згадуються гірськолижні курорти в Карпатах і героїчна оборона Києва в роки Другої світової війни.

Автор згадав і про українські великодні яйця - писанки. І повідомив, що Summertime Джорджа Гершвіна була написана за мотивами старої української колискової пісні.

Нарешті, у статті розповіли про "могутні радянські реліквії", статую Батьківщина-мати, озброєну 16-метровим мечем, про довгу берегову лінію України на Чорному морі, популярну серед туристів. Крім того, автор нагадав, що Україна стала батьківщиною однієї з перших конституцій у світі, - написаної в 1710 році Конституції Пилипа Орлика.

(via)
UaPost

Думки вголос: Післясвяткове

                   Країна, якої шукали...


Країна, якої шукали,
Лежала у нас під ногами.
Якби ж ми її цінували,
Чи лихо б сподіялось з нами?

Країна, в якій панували, 
Стелила нам долю стежками.
Невдячними горе-синами
Ми долю свою змарнували.


Країна, що в смутку ховає 
Синів і дочок молодими,
Як в очі дивитися має
Їх матерям посивілим?

Країна. що плаче криваво,
Сльозами дружин, вдів убогих,
Не хоче вже іншої слави,
Ніж права життя від Бога -

Життя для дітей і онуків
Під мирним блакитним небом,
І щоб не кружляли круки 
Над нашим безкрайнім степом.  

Країна, якої жадаєм,
Чекає від нас порятунку,
Бо іншого в нас і немає 
На всім білім світі притулку.

Країна, яку відбудуєм,
Нам стане дороговказом:
Що маєм, нарешті цінуєм,
А  цінне твориться разом!

             м. Донецьк, 24.08. - 31.08. 2016 р.

Цікавинка: Як українки одягалися на свята понад 100 років тому

Як українки одягалися на свята понад 100 років тому

Майстерня "Треті Півні"

Про красу та самобутність українського одягу свого часу досить влучно сказав Ілля Рєпін, порівнявши українок із парижанками: "Тільки українки та парижанки вміють одягатися зі смаком! Ви не повірите, як чарівно одягаються дівчата, парубки теж спритно: ... це дійсно народний, зручний і граціозний костюм. А які дукати, моністи, головні убори, квіти! А які обличчя! А яка мова! Просто краса, краса і краса!"
Презентуємо Вашій увазі добірку світлин Майстерні "Треті Півні", які показують усю красу та вишуканість святкового традиційного жіночого вбрання різних регіонів України. Опис різновидів технік вишиванок кожного регіону люб`язно надала Роксоляна Шимчук, знана етнограф та колекціонер давнього одягу.

Причорномор’я (Одещина)

Весільне вбрання нареченої. Наречена одягнута в сарафан (шарафан) – одяг початку ХХ ст. Традиційний стрій Причорномор’я вирізняється особливою поліхромністю та наявністю орнітоморфного мотиву у вишиванні сорочок. Жіночі сорочки мали тут особливо розкішне пошиття: різноманітні декоративні шви та викінчення лиштви зубчиками. Нашийні прикраси з коралу та перлів обрамлювалися низками "баламутів".

               

Середня Наддніпрянщина (Черкащина, Полтавщина)

Сорочки були дуже різноманітні. Вишивали чорними, білими й червоними нитками. Вражає величністю та стрункістю силуету, несхибним смаком і поєднанням виразних кольорів.
          
                    

Лемківщина

Багатими на оздобу відзначалися у строї лемків жіночі та чоловічі безрукавки – лейбики. Вишиття на них, зазвичай, вовняне, гладдю, орнаменти квіткові. Білі сорочки – опліччя, декоровані неширокою смугою геометричного орнаменту на вуставці та характерними брижами, стягнутими над зап’ястям або в лікті з вузьким вишитим манжетом.

                     

Покуття (Снятинський та Городенківський райони Івано-Франківської обл.)

У геометричних та квіткових орнаментах Покутських сорочок, як і в інших елементах одягу, домінують червоні та бордові кольори. Сорочки багато зашиті. Розповсюджено різні техніки: низинка, хрестик, виколювання, об’ємні рельєфні шви. Крайки та пояси щедро прикрашені кутасами та сухозолотом.

                    

Галичина

Зазвичай сорочки в Галичині носили з домотканого полотна. Але міські пани могли собі дозволити купувати дорожчу фабричну тканину. Вишиття було заполоччю, техніками стебнівка, настилування, обметування, мережка, хрестик, кіска. Кілька різних регіонів, що входили до складу Галичини, вирізнялися і колористикою, і орнаментикою. Однак можна виділити переважання поєднання геометрії з флористикою.

                        

Гуцульщина

Барвистість одягу гуцулів становить їхню основну специфічну рису. Стрій здалеку виказував соціальний статус людини, був своєрідним атестатом зрілості. Деякі елементи одягу чи оздоби починали носити з певного віку. Дівчата заплітали одну чи дві коси довкола голови. Через усю косу вплітали червоний гарус, металевий обріч, уплітки. Молоді жінки одягали на голову хустку, зав’язану ззаду.

           

Середнє Подніпров’я (Полтавщина)

Сорочки на Полтавщині переважали з великим шийним викотом та з уставками. Вузький комір, чохли та пазуху не вишивали. Основні кольори ниток – чорні, червоні та білі лляні. Рясно покривали флористичною орнаментикою. Також часто для молодичок на сорочках використовувалася техніка вирізування. У літніх жінок вишиття було значно менше.

              

Полісся (Чернігівщина)

Дівчата на Чернігівщині носили характерного вишиття традиційну лляну додільну сорочку (із виложистими комірами суцільні), давній зшиваний саян (андарак) із тканим вишиваним орнаментом. Елементи вишивки – гладь, стебнівка, заполоч червоного й чорного кольорів та біла лляна нитка – біль. Орнаментика переважно геометрична.

                  

Вінничина (Центральне Поділля)

Сорочки цього регіону відзначалися стриманістю кольорів, виточнченістю та філігранністю роботи. На Поділлі часом використовували срібні нитки у вишитті, майстерно поєднуючи їх із чорним та червоним шовком у техніці гладі та стебнівки. До прикрас незмінно додавалися "баламути" - назва каменю є народною трансформацією слова "перламутри".
 

              
 Стилістика та фото: Майстерня "Треті Півні" (www.facebook.com.ua/tretipivni)

© Використання світлин дозволяється лише зі згадкою Автора (Майстерня "Треті Півні") та з прямим переходом на www.facebook.com/TretiPivni

Пам'ятаймо! Іван Франко

Модний Франко: 160

"А хто знає, може, в бурю іменно спасешся ти!"
До 160-річчя з дня народження І. Франка

 

 

     

Як багато ми знаємо про Франка – провідного Каменяра, Мойсея української нації, генія правди та боротьби.

Як мало ми знаємо Франка – волюнтариста, філософа, проповідника поступу науки, ідейника вічного саморозвитку й самовдосконалення. Як багато ми чули перецитованого з Франка. Як мало ми самі осмислили Франкового слова. Чомусь хрестоматійні рядки у свідомості більшості читачів викликають дифірамбіку революційного зламу та пієтет перед поетом-пророком. Читачам буває іноді важко в полум’яних закликах "Франка-всезнайка" угледіти непросту самопитальність прикарпатського Іванка – "Semper tiro". Таке життєве кредо ("Завжди учень") спонукало його впродовж усього життя шукати та знаходити, йти й зупинятися, не оминати, а часто й спіткнутися об запитання (чи не завжди – риторичні!) духу та часу.
Освіта стала для нього і світлом, і світом. І способом, і засобом, і можливістю, і порятунком, щоб зійти в глибини – "De profondis". Він вчився сам, щоб вчити інших. Він знаходив, але продовжував пошуки. Він не любив тишу, хоча в тиші насправді звучати легше. Важче – коли буря. А хіба ж ми тепер, саме тепер не живемо в часи бурі?.. Чи ця війна не вчить нас звучати та слухати звучання?! Не куль, вибухів, градів…, а душ, які прагнуть мовити-діяти всупереч обставинам…
У Франка не було плану А. І плану Б теж не було. У нього були ціль, праця та віра не тільки в себе, а й у тих, хто поруч із ним. Він усвідомлював, що міг би народитися в іншій – процвітаючій, заможній – країні, його здобутки могли би належати іншій – свідомішій, міцнішій – нації, він міг би мати добробут, чудові умови для життя, спокій і міцний здоровий сон. Але за таких умов його бунтівлива вдача стала би блідою й крихкою, його прагнення – хаотичними та фрагментарними, його сон – затяжним, цілодобовим і навіть із розплющеними очима. Сон свідомості – набагато страшніший, ніж летаргія чи кома. Сон людської душі сковує, не дозволяє йти, робить механізмом усі вітаїстичні прояви.
Він народився в Україні, був українським…Але скільки людей, пливучи у хвилях (і/е)міграційних процесів, розчинилися на карті історій і традицій, загубивши своє коріння (втрачаючи корінець за корінцем) зітерши найрідніше слово зі стікера своєї національної пам’яті – "Made in…".
Він належав собі. Своїй землі та своїй долі. Він міг би…, міг би…І не зміг.
У нього була чітка траєкторія власного руху. Були свої внутрішні кардіоцентричні компаси. Вони допомагали тоді, коли в деяких представників тогочасної інтелігенції не вистачало діоптрій в окулярах раціонального й реалістичного світо-й-українобачення: "Встань, прокинься, пробудись! Vivere memento!".
У нас усіх подеколи бувають періоди летаргійного себезабуття: підвищена сонливість, квапливе шукання нірок, відразливе сприйняття того, що відбувається навколо нашої осі. Раптове прокидання пов’язане з острахом – за себе, за своїх близьких, за ту землю, яка продовжує з усіх сил боротися від гніту чужинців. Чи не найважче усвідомити те, що, поки кожен із нас вагається, сплітає затяжні міркування й сумніви, переповнюється наріканнями на ціни-кризу-парламент-президента…, хтось тихенько робить те, що має робити: тихенько дарує комусь життя в пологовому, тихенько рятує чиєсь життя в реанімації, тихенько віддає своє на лінії вогню…
У рік двадцятип’ятиліття України а Франкового ювілею я хотіла би сказати про те, що всі ми маємо замислитись над філософією буття нашого поета. І повірити ву спасіння серед бурі.
Бог дає шанс кожному з нас – саме в тому місці, де ми є, саме в тому часі, коли ми присутні зробити те, що ми зможемо. Кожен має працювати собою, над собою й у собі, бо, як писав Іван Якович,
"А хто знає, може, в бурю іменно спасешся ти! Може, іменно тобі ся вдасть до цілі доплисти!"

 

 Роксолана Жаркова
 

Лауреати Шевченківської премії: Ольга Сумська. Вітаємо з красивим ювілеєм!

22 серпня 2016 року легендарній телевізійній Роксолані Ользі Сумській виповнилося 50 років!

 

Вітаємо талановиту кіноактрису, артистку театру, Заслужену артистку України (1997), Народну артистку України (2009), Лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка (1996).

 
 ЦІКАВО:
 Окрім безперечного акторського таланту,  високого професіоналізму та краси, на зйомках фільму "Роксолана", за який актриса була удостоєна Шевченківської премії, вона не переставала дивувати всю знімальну групу. Так, на знімальному майданчику в сцені погоні на конях Ольга Сумська працювала без дублера, чим викликала захоплення в усієї знімальної групи.

  
Пропоную Вашій увазі відверту розмову з акторкою "Мені не боляче"

А це відверта розмова з Машею Єфросініною

А це інтерв'ю з Ольгою Сумською на телеканалі "Інтер" з нагоди її ювілею

Пам'ятаймо! Іван Франко та його філософія

Сьогодні День народження Великого Каменяра

Долучаючись до знаменної дати нашого літературного календаря, згадаймо найцікавіше.

  Найчастіше про Івана Франка говорять як про письменника, поета, драматурга, публіциста й науковця, але менше як про філософа. Існують навіть погляди, що Іван Якович взагалі не був філософом, бо не писав філософічних трактатів, а тому його творчість треба розглядати тільки з погляду літератури. Проте, цей підхід є помилковим...

Філософія І.Франка: Розвитком людства керують голод і любов

                    

Сьогодні перед Українською державою, як і перед кожним її громадянином, стоїть питання: яке суспільство ми будуємо? Які критерії застосувати, щоб визначити нашу нинішню ситуацію та суспільний прогрес взагалі? Що визначальне в тлумаченні цього поняття?
Над пошуком відповіді на такі питання замислювалося не одне покоління мислителів, міркував над цими проблемами й Іван Франко. Його статті й розвідки свідчать про те, що в питанні суспільного поступу думки мислителя змінювалися. Це видно, наприклад, із порівняння статей 1878 р. "Наука і її взаємини з працюючими класами", "Що таке соціалізм" або "Мислі о еволюції в історії людськості" (1881) з працею "Що таке поступ?", написаною 1903 р.
 

                       
 Ще студентом університету І.Франко визначив критерій суспільного поступу: щастя людини. Щастя в його розумінні - це єдина мета, заради якої людина народжується на світ, навчається, працює, взагалі живе. Перебуваючи під сильним впливом тоді новітніх соціалістичних ідей, І.Франко вважав, що

"того щастя вона (людина) досягне аж тоді, коли наука і праця зіллються до неї воєдино; коли всяка її наука буде корисною працею для суспільства, а всяка праця буде виявом її розвинутої думки, розуму, науки".

І. Франко дослідив процес становлення людини та виявив дві тенденції в цьому процесі, зумовлені об'єктивними чинниками: перевагою зовнішніх обставин над людиною і, навпаки, час, коли людина починає контролювати ці обставини та отримує над ними певну перевагу. Ці чинники формують, з одного боку, прагнення до автономності людини, з іншого — людську солідарність.

Вчений виділяє такі ключові точки становлення людини й суспільства, як відкриття та вживання вогню, формування мови, моральності, культури сім'ї, виникнення держав і релігії. Одним із чинників державності Іван Якович вважає війни між племенами. Війни поширювали знання людей, а внаслідок формування військового прошарку поділяли суспільство на верстви. Виникаюча державність і релігія зумовили появу політичної влади, тобто панування одних над іншими.

Зростаючи, різні форми нерівності, насамперед майнова, ведуть до політичної тиранії, що була головною формою державності в стародавньому світі. Безмірне багатство царів мало зворотньою стороною матеріальну нужденність рабів і "вільних пролетаріїв". Такий устрій веде до формування суспільних сил, що неодмінно повалять його.

                        

І.Франко був дуже компетентний у розумінні соціального поступу. Це засвідчують його подальші слова:

"І народи тільки тоді зможуть досягнути щастя і свободи, коли всі будуть вченими працівниками, тобто коли кожний буде розвинутий розумове, по можливості якнайвсебічніше, і коли кожен буде у змозі використовувати свої сили на добро загалу і на добро своє власне".

Подібні думки досить широко обґрунтовуються в статті "Що таке соціалізм?". Привабливість цього ладу, який І.Франко, безсумнівно, вважає прогресивнішим, ніж тогочасний суспільний устрій, полягає, на думку мислителя, у "загальній, народній, общинній власності" замість "приватної власності капіталу", у "всебічному розвиткові кожного громадянина" замість "суспільних класів".

І. Франко розумів, що боротьба за існування, постійна сліпа конкуренція принижують людину, зводять її до рівня тварини. Людина прагне щастя й добробуту від самого початку свого життя, а тваринна боротьба за існування заважає їй осягнути "певний ідеал людської досконалості". Найганебнішим, найвідсталішим явищем, що заважає суспільному прогресові, І.Франко вважає "внутрішнє соціальне рабство", поряд із яким взагалі нічого не означає незалежність політична.

Захоплений ідеями соціалізму, І.Франко вважає, що еволюція суспільного ладу можлива лише за умови еволюції поняття "органічна істота—тварина—людина". Коли люди стануть "тільки людьми", то в їхньому суспільстві все буде по-людському, бо люди перестануть бути "панами і слугами". Держави не буде у такій громаді, бо "над народом не буде управи згори, а сам народ здолу (тобто від громад) управляє сам собою, працює сам на себе, сам образується і сам обороняється".

Через 25 довгих років І.Франко пише працю "Що таке поступ?". З висоти власного життєвого досвіду він робить висновок, що поступ, хоч він і має "два значення: усе змінюється, але чи на краще, чи на гірше?", усе-таки веде до добра. Такий висновок переконливо доводить XX ст., коли людство пішло в розвитку знарядь праці, способу виробництва продуктів і в організації свого життя далеко вперед.

Однак Франка-філософа хвилюють насамперед внутрішні пружини поступу — самопочуття людини. Він ілюструє це, порівнюючи людину - лісовика та людину, яка живе серед інших людей, тобто представника цивілізованого світу.

Лісовий чоловік, "що має, те все зробив собі сам і не потребує нічого більше. В тім, що робить, він звичайно не потребує помочі інших... Його зв'язок з громадою, державою чи народом майже не існує". Цей стан для такої людини є цілком задовільний. Важливо те, що вона цілком щаслива, насолоджується своєю свободою.

Цивілізація ж призвела до того, що "освічений чоловік мусить дбати про завтра, про ближче й дальше будуче своєї рідні, своєї громади, свого краю, своєї держави — тисяч і мільйонів людей, яких він у своєму житті не бачив, не знає... Він поносить жертви і тягарі для цілей, яких найчастіше не розуміє".

Отже, якщо вимірювати суспільний поступ мірилом щастя та свободи людини, то XX ст. порівняно з первісним людським існуванням аж ніяк не є прогресивним. Людина втратила свою свободу, стала рабом суспільних відносин, вона глибоко страждає та не може бути щасливою.

Виходячи з теорії еволюції видів Ч.Дарвіна, історики стверджують, що "вся людська історія — це ненаситна боротьба, ведена різними способами, а все для єдної цілі, аби удержати себе і своє потомство". Поступ у тому, що в цій боротьбі виживають сильніші, краще пристосовані до умов.

Неминучим витвором боротьби за існування є нерівність, насамперед нерівність людей. Отже, сама природа дбає, щоб серед людей не було рівності. Як бачимо, мислитель підкреслив основний недолік теорії еволюції видів — її антигуманний характер, оскільки така теорія прирівнює життя людей до життя "щупаків у воді та вовків у лісі".

 

Зрештою, розглядаючи проблеми прогресу людства, які на той час були предметами дискусій, І.Франко доходить висновку, що кожне їх розв'язання має свої недоліки й не може розглядатися як панацея від усіх суспільних лих. Він вважає, що повного громадського щастя, повного раю на землі люди не досягнуть ніколи.

Свою працю "Що таке поступ?" він закінчує такими словами: розвитком людства керують два фактори: голод і любов. Голод він розуміє як матеріальні та духовні потреби людини, а любов — як почуття, що поєднує людину з іншими людьми. А людського розуму, каже він, серед цих факторів немає і, напевно, ще довго не буде.

Отже, в розумінні ідеї суспільного прогресу І.Франко виділяє насамперед людину, рівень задоволення її матеріальних і духовних потреб. Це неможливо без миру й злагоди між людьми, як неможливий без цього стан щастя і окремої людини, і суспільства в цілому. Шлях до добробуту й щастя лише один: через свободу людини а гарантію її людських прав.

І.Франко виступав за еволюційний розвиток суспільства, розвиток, пов'язаний із волею, старанням та працею людей, розвиток без суспільних потрясінь, бунтів, революцій і повстань. І.Франко сповідує філософію науки, філософію праці, філософію поступу. Його девізом є Праця, Щастя та Свобода.

Мовнопроблемне: ЛИХОСЛІВ'Я чи ДЕҐРАДАЦІЯ?

ЛИХОСЛІВ'Я чи ДЕҐРАДАЦІЯ?

Уже не одного френда видалила через цю проблему, проблему в… ЙОГО мовленні. Мені прикро й шкодá, але… Але бачу, що це впливає і на моє мовлення. Не чуючи цього з вуст тата й мами, дідуня та бабусь, не чуючи та не вживаючи у вже власній родині, не хочу бачити-читати навіть від віртуальних друзів. Бо таки впливає. Не скажу, що почала вживати їх і я, проте, наткнувшись на них у дописах на головній сторінці, помічаю, що настрій зіпсований надовго. Навіть фізичний стан!

Може, моя давня стаття якось вплине на когось?..

ЛИХОСЛІВ’Я ЧИ ДЕҐРАДАЦІЯ?

Як не прикро це визнати і як не страшно говорити про це, та мусимо констатувати, що українська нація вимирає. І не лише від наркотиків, СНІДу й алкоголю. Ми як нація зникаємо ще й від нашого лихослів’я. Тобто, кажучи по-іноземному, деградуємо. Втрачаючи ознаки – і не просто ознаки, а чесноти! – українськості, ми вбиваємо в собі навіть людські ознаки.
Сучасну ситуацію філологи називають пандемією, тобто пошестю лихослів’я. Мало того, статистика стверджує, що симпатиків лихослів’я та грубощів більшає. Нашестя лихослів’я заполонило не лише телевізійний ефір, а й повсякденне мовлення, бо якщо не самі вживаємо соромітницькі слова, то чуємо або читаємо їх, на жаль, далеко не один раз на день, у т. ч. – й віртуально.
Якщо ненормативна лексика чорнить вуста молоді, це одна біда, інша, не менша біда, – якщо нею, нецензурщиною, послуговується керівник організації, підприємства, школи чи районної ради – люди з вищою освітою і, здавалося б, порядні, культурні та коректні. Повинні бути... Є і такі випадки в нашому грішному бутті, і доволі не поодинокі... Пригадую очільників місцевої влади…
Пасивна лексика (та, яку не самі вживаємо, а чуємо від інших) поступово входить у нашу свідомість на підсвідомому рівні й вершить свою чорну справу, наражаючи нас на необдумане повторення таких слів.
Найприкріше, що нецензурна лексика, яку часто передають телеканали, зовсім не хвилює багатьох із нас. Ми не робимо зауваження тим, від кого її чуємо, не присоромимо. А це також могло б уплинути на таких, із дозволу сказати, мовців. Соціологи дослідили, що не переймаються пошестю нецензурних слів 55% нашого населення. Так стверджують в Українському інституті соціальних досліджень. Лише 20% із нас відмовляються дивитися передачі та читати літературу з матюками. (Якщо таке чтиво можна називати літературою!..).
Що з нами діється? До чого дійдемо?.. Що вироджуємося, то це без сумніву. Це не відкриття, а лише констатація сумного факту. А були ж, були українці однією з найморальніших націй Європи! Славились етикою та високоморальністю в усьому світі! Про нашу культуру писали, висловлюючи найкращі враження.
Наприкл., турецький мандрівник Ельвія Челеві, відвідавши Україну в 17 сторіччі і відзначивши красу і багатство української мови, налічив у ній лишень чотири лайливих слова. Та й ті нам, нинішнім, не здадуться лайливими порівняно з теперішніми. Хочете знати, які ті слова? Ось вони: чорт, дідько, собака, свиня. Звісно, були й інші, і про них згадують інші прибульці. Напр., слова прокльонів: най тебе шлях трафить! Або: Цур тобі, Пек тобі! Або ж і таке: ні дна тобі, ні покришки, бий тебе сила Божа і їм подібні. Як бачимо, слова майже не викликають обурення чи обрáз. І жодного нецензурного слова подібні вирази не містять, а є навіть фразеологізмами і мають фольклорне підґрунтя.
Можна пригадати й інші т. зв. лайливі слова української лексики, які деінде вживалися у виняткових випадках. Одначе їх було не так багато, як зараз. Принаймні на словник не набиралося. Нині ж, до нашого сорому, нецензурної лексики вживаємо стільки, що дехто зібрав аж цілий словник. Ласі до сенсацій люди розрекламували словник соромітницьких слів на всю Україну, хоча, вважаю, його читачами може бути вузьке коло, а саме: мовознавці.
Давно вживані лайливі слова української лексики не були нецензурними чи соромітницькими. Але і їх було соромно вживати, бо сваритися, лаятися чи обзивати, а ще й брутальними словесами ніколи не було у звичаях українців. А що слова народжуються не нізвідки, а з життя, то, можливо, дивитися треба в корінь?
Справді ж бо, за що можна було обзивати дівчину чи молодицю нецензурними словами, якщо її поведінка не викликала людських пересудів? Так само не викликав агресії сусід, для якого моральні стосунки з сусідами та думка про нього односельців – понад усе. І хоча міркування науковців про час появи нецензурних слів різняться, проте зрозуміло, як Божий день і без наукових досліджень, що більшість із цих соромітницьких слів прийшли до лексикону однієї з найкрасивіших мов світу – української – від нашого північно-східного сусіда. Це він, молодший "брат", зі своїм пришестям і нашестям в Україну, протягом 360-и років наклав свій не кращий мовний відбиток на лексику українців.
Невже треба фахових досліджень, якщо чи не в кожному з них – ключове слово звучить саме мовою московинів: мать (а не мати), тваю (українською ми вимовляли б: твою) і т. д.). Даруйте за такі вкраплення-приклади, та без конкретики важко переконати.
Цю думку підтверджує багато дослідників і науковців. 
 
Непатріоти української мови, не сильні духом (я навіть так сказала б), люди трактують – перепрошую: пояснюють – вживання матюків тим, що користувачі лайкою таким чином висловлюють свій протест проти суспільства, яке чимось не задовільняє їх. Однак зараз суспільство не найгірше. Інша річ, що в наш час можна говорити про нього що завгодно. Та хіба в 30-і роки, у період голодоморів і репресій, суспільство було кращим?! Це страшне порівняння. Проте важко уявити бум лихослів’я в ті трагічні, чорні часи.
Я вважаю, що нецензурне слово в багатьох мовців просто стало звичним словом-паразитом, на яке вже не звертається увага. Воно багатьма вживається навіть не обдумано, просто як слово-зв’язка між нормальними словами. Без них людина вже не може обійтися навіть у спокійній розмові, без агресії, що спостерігаємо в мові багатьох підлітків і молоді.
У будь-якому випадку слово-матюк є ознакою низького рівня інтелекту, безсилля (у випадку з лайливими керівниками), навіть результатом неспроможности висловити власну думку і, звісно, бідного словникового запасу. Є думка, що малозабезпечені верстви населення матюкаються від важкого життя. Але життя дітей повоєнного періоду було набагато важчим. Вони не мали того одягу, що мають нинішні любителі нецензурщини, не вживали тієї їжі, яку вживають нині ті, хто брутально висловлюється. Над українцями тих часів висів постійний страх, морок, темінь, голод, було, свистіли кулі, проте вони не хулили Бога, не гудили державу, не вирішували справи за допомогою нецензурщини, а допомагали ближнім, не заздрили, а задовільнялися тим, що мали.
Ні, не закликаю бути покірними й мовчати, якщо не задоволені чимось. Але треба виявляти свої претензії цивілізовано, по-сучасному, а не на рівні та не мовою середньовічних середньоазійських зайд, які наситили т. зв. "російську" мову більшістю цих ганебних "шедеврів".
Лихослів’я передусім – від відсутности культури та втрати національної та людської гідности. У цьому я глибоко переконана. Повернімося до наших витоків. Культуру, як відомо, народило село. Сáме село не лише дало життя Людству, а й заклало генофонд націй, зокрема й української. Спустошене в радянську, а до того – у кількасотрічну московинську (царську й радянську) системи, нинішнє українське середовище знівелювалося до невпізнанности.
Зальотне панство, бездуховні зайди-нувориші випотрошили ніжну українську душу, прикриваючись політикою урядів, міжнаціональною дружбою, захистом нацменшин. На землі, даній народові долею, історією, повинен жити й господарювати сáме її народ. А українська земля належить українцям. І все! Про це споконвіків мріяли наші предки, захищаючи її від різних заброд. На те й кожному народові історією дана власна земля, щоб він почувався на ній повноправним господарем. Антиукраїнські елементи, численні зайди-загарбники рубали національний дух під корінь, аби задушити все українське. І видушили. І роздвоїли нашу душу. І наповнили її чужим непотребом. Так, що вже й не можемо відрізнити правду від фальші, рідне від чужого, добре від злого, чорне від білого, нецензурне від культурного.

Йшли тебе понищити зусібічні зайди,
Ти – не штучно створена, тож і не загинеш.
Ти ще вся – не сказана, ти – диво несказанне,
Мово українська, Мати-Берегине!

Ще вся – не сказана і ще не вся сказана, а вже так спотворена!..  :(
Що нині спроможне відродити національне обличчя України? Село! Його відроджує село, бо село й народжує. 
Сáме село сторіччями витворювало свої звичаї та обряди. Віками виспівувало, виколисувало легенди, пісні, прислів’я, мову, у яких – найщемніші українські слова та сподівання на краще. У селі було неможливо не дотримуватись отих неписаних норм поведінки, витворених віками, що узгоджують стосунки в родині, між сусідами, кумами й односельцями.
З давніх давен в українській родині батька-матір шанобливо називали на "Ви", навіть поза очі казали: тато казали, мама ідуть, дідуньо радили. Без благословенного батькового слова ніхто не смів приступати навіть до сніданку. Першим у родині мав одружуватися старший син чи донька, далі молодші. Наймолодший син залишався біля батьків, аби доглянути їх. Без батькового чи материного благословення ніхто й у гадці не мав одружуватися. Куми називали один одного на "Ви". Якщо похресник залишався сиротою, куми неодмінно переймали на себе обов’язки батьків.
А які пісні линули вечорами після важкої праці! Село вінчало ними вечори! Уміли люди працювати, уміли й веселитися, бо трималося все на одвічній народній моралі. Вітали один одного зі святами щиро. І в будень віталися щиро. Не одному нині защемить у серці від колись почутого повсякденного, а нині нестандартного вітання "Доброго Вам здоров’я!", "Як поживаєте?", "Дай, Боже, й Вам здоров’ячка»!", "Як здоров’я?" або "Як дужі?", "Здорові будьте! Із Великóднем вас!", "Із неділею святою будьте здорові!"... У них – шарм шляхетности українців, самá насолода. У них – і висока мораль українців, закладена природою та віками. А прадавні, як і самí українці, народні традиції, свята, звичаї!.. Усе це, думається, і виховувало нашу високу мораль, і формувало нашу мову. Чемне, вишукане слово було, кажучи по-сучасному, іміджем українця в усі часи.
До речі, за дослідженнями Інституту соціальної та політичної психології НАПНУ, майже половина населення України вживає нецензурну лексику. Разом із тим фахівці стверджують, що хамство та лайка не є характерними для українців. Наші діди й прадіди не вживали нецензурних слів і були здоровими.

І ще. Коли ми на вулиці чи в іншому місці чуємо погані слова, то цим самим порушується наше право на чистий енергоінформаційний простір. А свої права треба навчитися захищати. Адже в Кодексі України про адміністративні порушення (ст. 173) нецензурна лайка кваліфікується як дрібне хуліганство, котре "тягне за собою накладення штрафу від 3-ох до 7-и неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадські роботи терміном від 40-а до шістдесяти годин, або виправні роботи терміном від одного до 2-ох місяців із відрахуванням двадцяти відсотків заробітку, або адміністративний арешт терміном
 до 15-и діб". БОРІМОСЯ – ПОБОРЕМО!

Гарним словом змагалися майстерністю. У вільній, ще козацькій, Україні мистецтво володіння словом прирівнювалося до мистецтва фехтування шаблею, себто служило зброєю. Воно споконвіків було в крові кожного українця. "Якби ти знав, як много важить слово...", – писав безсмертний велет праці й духу Іван Франко. Хай же важить воно,Слово, у всі часи нам усім і міряється вагою золота, оте прекрасне, милозвучне й висококультурне українське Слово. На вагу золота – не тому, що рідкісне, а тому, що красиве, шляхетне, високоморальне й вагоме, як і золото найвищого ґатунку. Золото нашої душі. Безсмертної української душі, про чистоту якої, як і мови, треба дбати невпинно, повсякчас.

(© Любов СЕРДУНИЧ)

Цікавинка: європейські місця України

Європейські місця України

Виявляється, на нашій території "вмістилося" безліч заморських країн – починаючи від "дикої" південної Африки, закінчуючи далекою Країною Сходу Сонця – Японією, інформує voi.com.ua.

1. Одеська "Італія"

 

 
Маленьке місто Вилкове непримітно розташувалося на півдні України, у 300 км від Одеси. І назва невигадлива, і на карті майже непомітне, і населення всього кілька тисяч. Але є тут одне "але". Вилкове – це місто… на воді! Так-так, виявляється, у нашій країні теж є своя Венеція. Замість звичних вуличок і тротуарів – канали, завширшки кілька метрів, якими місцеві плавають на українських "гондолах". І, чесно кажучи, варто зазначити, що повітря у Вилково чисте й свіже, на відміну від характерного для Венеції запаху цвілі.
Адреса: Одеська обл., Кілійський р-н, м Вилкове.
Як дістатися: автобус до Вилкового відправляється з одеського автовокзалу "Привоз". На дорогу йде приблизно 4 години. Порада: захопіть із собою паспорт – Вилкове знаходиться на самому кордоні з Румунією, вас може очікувати перевірка документів.

2. Херсонська "Африка"

 

 

Якщо ви давно мріяли відправитися на справжнє африканське сафарі, поспішаємо повідомити: тепер не потрібно летіти на інший материк у пошуках екзотичної фауни! Поблизу селища Каховка, що знаходиться в 100 км від Херсона, розкинула свої простори територія заповідника Асканія Нова. Це унікальний куточок незайманої природи, де у вільних умовах проживають дивовижні для наших країв птахи та тварини. Кого тут тільки не зустріти: верблюди, зебри, фламінго, антилопи, лами, степові орли, коні, журавлі, бізони, буйволи, сайгаки… Такого тісного контакту зі світом фауни Вам не знайти навіть у зоопарку: павичі гордовито походжають зовсім поруч, а щоби погладити поні, достатньо лише простягнути руку. Обережно, верблюди! А вони тут не тільки плюються на всі боки, але можуть і влучити в ціль.
Адреса: Херсонська обл., Чаплинський р-н, смт. Асканія-Нова, вул. Фрунзе, 13.
Як дістатися: автобуси до заповідника відправляються з автовокзалу міста Херсон. Асканія Нова відкрита
для відвідувачів щодня з 08:00 до 17:00.

3. Ужгородська "Японія"

Не обов’язково знати японську мову або захоплюватися культурою аніме, щоб перейнятися естетичним благоговінням до Японії. Подорожуючи в перші травневі дні по Україні, ніяк не можна обійти увагою вітчизняний східний оазис – цвітіння сакури в Ужгороді. Саме в цей період, як правило, фантастичний краєвид постає в усій своїй рожевій красі: немов в одній зі сцен японського кінофільму, коли головна героїня гордо ступає по алеї, а ніжні пелюстки сакури обсипають її пурпурним дощем. Видовище для досвідчених естетів! А якщо ви відвідаєте вулиці Довженка й Ракоці, побачите ще більш хвилюючу картину – тут разом із сакурами розпускаються білі та фіолетові магнолії.
Адреса: Закарпатська обл. м.Ужгород, вул. Довженка та Ракоці, а також набережна площа Пушкіна.
Як дістатися: до Ужгорода щодня відправляються поїзди та електрички ізалізничних вокзалів Києва, Одеси, Харкова, Дніпропетровська, Полтави, Львова, Чернівців та інших великих міст України. Також із них ви можете дістатися автобусом, який курсує від автовокзалу.

4. Закарпатські "Альпи"

 

Величні зелені гори немов насунули на себе білу шапку: подібне мальовниче видовище ви, без сумнівів, знайдете в Альпах. Але в Карпатах на вас чекає щось зовсім особливе: починаючи з незайманої природи, закінчуючи дивною гостинністю місцевих жителів. Бурхливі річки та гірські озера, безкраї поля підчеплюють легким серпанком і зрідка доносяться гуцульські мелодії – тут справді чарівна панорами природи ідеально доповнює неповторний колорит.
Але як же побувати в Карпатах і не побачити Синевирське озеро? Це все одно, що відвідати Рим, проігнорувавши Колізей! Назву джерела місцеві жителі пояснюють однією красивою легендою про графську доньку на ім’я Синь. Гуляючи якось карпатськими просторами, зустріла дівчина пастуха – Вира. Як і водиться в подібних історіях, молоді люди полюбили один одного й почали таємно зустрічатися. Дізнавшися про це, суворий граф був непохитний: він наказав скинути пастуха зі скелі. Довго плакала Синь. Настільки довго, що й наплакала ціле озеро. Легенди легендами, але є щось чарівне в цьому куточку природи. Вода в джерелі настільки чиста, що навіть на найбільшій глибині можна побачити дно! А навколо – сосни, ялиці, буки … Недарма це місце називають "перлиною Карпат".
Адреса: Закарпатська обл., Міжгірський р-н, неподалік від м Хуст та смт. Міжгір’я.
Як дістатися: після того, як ви дісталися Львова, потрібно потрапити в смт. Міжгір’я. З автовокзалу туди курсують автобуси. З Міжгір’я потрібно дістатися до с. Синевирська поляна. Найзручніше це зробити на особистому авто, тому що автобус туди їздить лише 1 раз на день. Від самої Синевирської поляни ще кілька км на північ – або пішки, або своїм транспортом.

5. Карпатська "Голландія"

 

 

Щорічно до Нідерландів з’їжджаються мільйони туристів, щоб помилуватися знаменитим голландським парком нарцисів. А чи знаєте ви, що в мальовничому Закарпатті на Вас чекає ще більш ефектне видовище? Це в районі містечка Хуст, куди найзручніше дістатися через Львів, подолавши 300 км. Але це того варте!
На початку травня тут буквально за одну ніч відбувається справжнє диво: величезний зелений простір вкривається сліпучо- білим цвітінням нарцисів. Місцеві пояснюють це прекрасне явище не менш романтичною легендою. Як ви встигли зрозуміти, у Карпатах красиві історії люблять. А оповідає ця легенда про кохання княжої доньки Русі та простого гончара Іванка. Згідно з легендою, одного разу на знак своїх ніжних почуттів хлопець підніс коханій вазу з нарцисом. Дізнавшись про це, князь страшенно розсердився та скинув подарунок з високої гори вниз. Розлетілася ваза сотнею дрібних осколків, а коли зійшло сонце, всі побачили: галявина "розпустилася" білим килимом із нарцисів. Так і живе красива легенда на вустах у місцевих, а мальовнича долина щовесни стає її наочним підтвердженням.
Адреса: Закарпатська обл., Міжгірський р-н, м Хуст.
Як дістатися: перший варіант – до Мукачевого чи Ужгорода поїздом, далі автобусом з автовокзалу. Другий варіант – зі Львова автобусом з автовокзалу.

6. Чернівецька "Прага"

 

Ах, ці прекрасні вулички Праги! Уся принадність старовинної Європи втілилася в них. Стоп-стоп, ми ж у Чернівцях! Місто чарує вже з самого приїзду – виникає відчуття, що за ніч ви перемістилися на кілька століть назад. Це пробуджує бажання скоріше побачити, що ж підготувало саме місто. А воно вас точно не розчарує!
У першу чергу рекомендуємо прогулятися вулицею Ольги Кобилянської. Це справжня гордість міста, яку раніше населяли тільки знатні вельможі. Згідно з легендою, вулицю навіть підмітали букетами троянд! Наступне, що необхідно подивитися в Чернівцях, – це національний університет. Один із найстаріших в Україні, між іншим. Зовні він нагадує найвідоміші європейські університети: Кембридж, Сорбонну тощо. Побувавши в Чернівцях, не можна обділити увагою величні ратуші й собори з фресками. До слова, завдяки історичному впливу Австро-Угорщини їх тут величезна кількість! Також не забудьте відвідати величезну центральну площу турецького колодязя й подивитися на оригінальний будинок-корабель.
Адреса: Чернівецька обл. м.Чернівці.
Як дістатися: до Чернівців щодня відправляються поїзди та електрички з залізничних вокзалів Києва, Одеси, Харкова, Дніпропетровська, Полтави, Львова, Ужгорода та інших великих міст України. Також з них ви можете дістатися автобусом, який курсує від автовокзалу.

7. Хмельницька "Ірландія"

 

Побувавши в Хмельницькій області, ми немов перемахнули через океан! Коли дістанетеся маленького села Бакота, перед вашими очима постануть прекрасні зелені пагорби Ірландії з її скелястим рельєфом. А з висоти відкривається чарівний краєвид на блискучу водну гладь. Але, крім мальовничого виду на Дністер, це містечко має ще одну особливість: його немає на карті. Всьому виною непокірна річка: приплив знищив більшу частину території Бакоти та її архітектурні пам’ятки. Тепер цю назву умовно носить берег уздовж Дніпра, де збереглися руїни колись величного монастиря. Знайти це містечко можна в 50 км на схід від Кам’янця-Подільського. Здається, що якщо і жив Бог на землі, то в цих білих келіях, а якщо пив воду, то з цілющих джерел Бакоти.

Адреса: Хмельницька обл., Кам’янець-Подільський р-н, с. Бакота.
Як дістатися: перший варіант – від Кам’янця-Подільського на рейсовому автобусі в напрямку с. Стара Ушиця. Однак після потрібно буде пройти пішки ще близько 7-ми км, а самі автобуси ходять нечасто, тому можуть виникнути проблеми з поверненням. Якщо такий варіант не для вас, можна замовити таксі або дістатися на особистому авто.

8. Черкаська "Швейцарія"

 

З Хмельницької області вирушаємо до Черкаської – продовжуємо нашу кругосвітню подорож! Усього за 100 км від столиці, у районі села Буки є одне воістину райське містечко, яке українці вже давно прозвали "маленькою Швейцарією". А все завдяки Буцькому каньйону, високі скелясті береги якого охороняють спокій річки Гірський Тікич.
Цей пейзаж дивно нагадує скандинавський фьйорд! Найпрекраснішим Буцький каньйон постає саме в травні:– природа вкривається яскраво-зеленим різнотрав’ям і "прикрашається" дикими тюльпанами. Зовсім поряд із каньйоном розташувався галасливий водоспад, а якщо пройти ще трохи далі,  ви побачите руїни старовинного млина, побудованого ще в ХІХ столітті. Тут багато рівнинних майданчиків для пікніків, тому, якщо у Вас є намет, сміливо беріть його з собою.
Адреса: Черкаська обл., Маньківський р-н, біля с. Буки.

9. Українська "Ніагара"

 

Знаєте, що спільного в Тернопільської області зі штатом Нью-Йорк? Це наявність величного водоспаду. Однак наш Джуринський водоспад донині залишається в тіні свого більш "розкрученого" сусіда. Але, побувавши в маленькому селі Нирків, ви зрозумієте, що це незаслужено.
Дістатися туди досить складно: громадський транспорт практично не заїжджає в таку глибинку, а ось на автомобілі можна: від Тернополя Нирків відокремлюють близько 250 км. Але такий шлях подолати точно варто заради чудових пейзажів! Це один із найбільших вітчизняних водоспадів: цілих 16 метрів бурхливої гірської води, яка з шумом прокладає собі дорогу. Через потік вимощений невеликий місток, а зовсім поруч розташувалися руїни Чорногородського замку, тому ефектні фотографії – гарантовані.
І якщо ви все-таки вирішите вибратися в цю частину України, рекомендуємо вам захопити з собою намети та купальні костюми: звідси точно не захочеться їхати як мінімум кілька днів.
Адреса: Тернопільська обл., Заліщицький р-н, біля с. Нирків та с. Нагоряни.
Як дістатися: після того, як прибудете до Тернополя, з одного з місцевих автовокзалів зможете потрапити на автобус до с. Нирків або с. Нагоряни. Від них до водоспаду приблизно однакова відстань. А далі – пішки, дорогу підкажуть місцеві. Іноді курсує автобус Заліщики-Нирків, який допоможе трохи скоротити час у дорозі.

10. Тернопільська "Німеччина"

 

 
Але не поспішайте покидати Тернопільську область після екскурсії до Джуринського водоспаду. Цей південний куточок має ще одну мальовничу місцинку – село Заліщики. З усіх боків круглий клаптик землі оточений річкою Дністер, а на сушу веде лише невеликий міст. Такий собі півострів прямо в "серці" України – у 120 км від Тернополя!
Але панорамний вид – це ще не все, чим можуть похвалитися Заліщики. У самому селі також є на що подивитися. Довгий час це місце знаходилося під протекторатом Польщі, якій воно й зобов’язане своєю прекрасною архітектурою: старовинним костелом Щепанова, величним маєтком князя Понятовського, церквою Св. Трійці. Чим Заліщики заслужили місце в нашому ТОПі українських "країн"? Справа в тому, що це маленьке село разюче нагадує один із куточків Німеччини під хитромудрою назвою Сааршлайфе: тут річка Саар огинає зелений пагорб села Оршольц – так само, як і в Заліщиках.
Адреса: Тернопільська обл., Заліщицький р-н, с. Заліщики.
Як дістатися: з автовокзалів Тернополя, Івано-Франківська та Чернівців курсують автобуси до с.Заліщики.