-Звідки ти, чорна валко, пташина зграє?
- Ми, капелане, мешканці міста, якого немає.
Прийшли сюди, принесли покору і втому.
Передай своїм, що стріляти більше немає по кому.
Наше місто було з каменю та заліза.
У кожного з нас тепер у руці дорожня валіза.
У кожній валізі попіл, зібраний під прицілом.
Тепер навіть у наших снах пахне горілим.
Жінки в нашому місті були дзвінкі й безтурботні.
Їхні пальці вночі торкались безодні.
Джерела в місті були глибокі, наче жили.
Церкви були просторі. Ми їх самі спалили.
Найкраще про нас розкажуть могильні плити.
Можеш із нами просто поговорити?
Даруй нам свою любов, стискай лещата.
Тебе ж, капелане, і вчили сповідувати і причащати.
Розкажи нам, навіщо спалили наше місто.
Скажи хоча б, що зробили це не навмисно.
Скажи, принаймні, що буде покарано винних.
Скажи взагалі бодай щось, чого не скажуть в новинах.
- Добре, давайте я розкажу вам, що таке втрата.
Звісно, всіх винних чекає гідна розплата.
І невинних вона, до речі, теж чекає потому.
Вона чекає навіть тих, хто взагалі ні при чому.
Чому саме ви потрапили до темних потоків?
Потрібно було уважніше читати книги пророків.
Потрібно було оминати пекельні діри.
Для мирянина головне – не бачити в дії символи віри.
Пам’ятаєте, що сказано в пророків про біль і терпіння,
про птахів, які падають на міста, мов каміння?
Ось саме тоді й починаються, власне, втрати.
В кінці – там взагалі погано, не буду навіть розповідати.
Яка між нами різниця? Як між приголосними й голосними.
Всі готові сприймати смерть, якщо це буде не з ними.
Ніхто й ніколи в цьому житті не омине розплати.
Я завжди говорю про це своїм, коли не маю чого сказати.
Я не знаю нічого про неминучість спокути.
Я не знаю, де вам жити і як вам бути.
Я говорю про те, що кожному з нас властиво.Якби ви знали, як нам усім не пощастило.
Слово, моя ти єдиная зброє,
Ми не повинні загинуть обоє.
Леся Українка
Півні кричать у мегафони мальв — аж деренчить полив’яний світанок… Мій рідний краю, зроду ти не мав нейтральних барв, тих прісних пуританок. Червоне й чорне кредо рукава. Пшеничний принцип сонячного степу. Такі густі смарагдові слова жили в тобі і вибухали з тебе. Слова росли із ґрунту, мов жита. Добірним зерном колосилась мова. Вона як хліб. Вона мені свята. І кров’ю предків тяжко пурпурова. А хтось по ній прокопував рови. Топтав, ганьбив нам поле найдорожче. І сниться сон: пасуться корови — сім тучних, але більше тощих. Скубуть озиме, нищать ярину, ще й гидять, гудять, ратицями крешуть. Трагічна мово! Вже тобі труну не тільки вороги, а й діти власні тешуть. Безсмертна мово! Ти смієшься гірко. Ти ж в тій труні й не вмістишся, до речі. Вони ж дурні, вони ж знімали мірку з твоїх принижень — не з твоєї величі! Твій дух не став приниженим і плюсклим, хоч слала доля чорні килими то од Вілюйська до Холуйська, то з Києва до Колими. З усіх трибун — аж дим над демагогом. Усі беруть в основу ленінізм. Адже ніхто так не клянеться богом, як сам диявол — той же шовінізм. Як ти зжилася з тугою чаїною! Як часто лицемірив твій Парнас!.. Шматок землі, ти звешся Україною. Ти був до нас. Ти будеш після нас. Мій предковічний, мій умитий росами, космічний, вічний, зоряний, барвінковий… Коли ти навіть звався — Малоросія, твоя поетеса була Українкою!
Кажуть, що справжній поет не повинен бути щасливим. Цей вислів можна
віднести до долі Лесі Українки. Здається, вона народилася для щастя,
адже Бог дав їй стільки талантів, але життєвий шлях виявився важким,
тернистим, переповненим фізичного болю, душевних мук і нещасливого
кохання...
Щастя Лесі в тому, що найрідніші люди завжди підтримували її,
піклувалися про неї. Тридцять років вона боролася з невиліковною
хворобою, і рідні люди, як могли, полегшували її страждання. Але жоден із
них не міг захистити Лесю від неї самої, від її кохання. Вона любила
без міри. Для письменників кохання – наче світло в кінці тунелю: без
нього життя перетворюється на темряву, бруд та вічні пошуки себе. Тому
творчість будь-якого поета чи прозаїка – це передусім історія його
кохання, зрад, інтриг і пристрастей. Такі історії не схожі між собою,
кожна має свою родзинку та особливе значення, і в тому, мабуть, головна
принада любові.
МАКСИМ СЛАВІНСЬКИЙ
Уперше вихідець із освічених селян, який народився 12 серпня 1868 року в
містечку Ставищі на Київщині, побачив Ларису влітку 1886-го у
волинському селі Колодяжному, де її батьки мали чималий маєток.
Максимові було вісімнадцять, дівчині – п'ятнадцять років. Вона любила
купатися в озері, та на той час навіть не підходила до води: соромилася
своїх осоружних милиць. Коли недуга зачаювалася в кволому тілі, одразу ж
відкладала їх. Юнак цього не помічав, бо був делікатним та ще й мав
чимало парубоцьких справ разом із Ларисиним братом, який пізніше стане
відомим письменником Михайлом Обачним і невтомним дослідником у царинах
математики, фізики, астрономії та метеорології.
У квітні 1890 року Лариса надсилає братові Михайлові листа, де є такі рядки: "Філософи
новітні, – // Ти, я та пан Максим…" У травні того ж року поетеса
скаржиться братові, що Славінський не озивається до неї, й відверто
додає: "Попроси п. Максима (…), щоб він переписав для мене переклад
віршів…" Далі німецькою мовою наводяться промовисті слова Генріха
Гейне: "І коли б знали ці маленькі квіти, як глибоко зранене моє серце".
Творчість німецького поета на довгі роки поєднала долі двох обдарованих
людей. Збереглися десятки Ларисиних листів, у яких вона розповідає про
подробиці затяжної спільної праці. 1892 року львівська друкарня
Товариства імені Шевченка
(серія "Всесвітні твори") оприлюднила "Книгу пісень" Генріха Гейне, де,
до речі, автори вперше вжили в українській літературній мові звичні
сьогодні слова "завжди", "промінь", "палац", "прийдешність"…
Саме ці високопоетичні, відкриті ними блискітки осяювали Максима та
Ларису, коли вони зустрілися влітку 1892 року в Колодяжному. Взаємні
почуття спалахнули з новою силою. Деякі дослідники вважають, що то було
перше – ще дівоче – кохання волинянки. На такий висновок, зокрема,
наводять спогади Олександра Шульгіна, оприлюднені після смерті дружини
Максима Антоновича: "Тепер можна сказати і про зворушливий його роман із
великою українською поетесою, у душі якої він лишив глибокий слід". Так
чи не так, а з іменем Славінського пов'язано багато перлин Лесиної
інтимної лірики: "Горить моє серце", "Стояла я і слухала весну", "Хотіла
б я піснею стати", "Сон літньої ночі"… До "пана Максима" звернуті й
такі слова: "Милий мій! Ти для мене зруйнований храм…"
Чому так сталося? Про це не знав і не хотів довідуватися ніхто – ні
Олена Пчілка, яка мріяла про іншу долю талановитої доньки, ні найближчі
друзі, ні самі закохані, котрих нещадне життя постійно вело й вело в
різні боки, за протилежні небосхили. Лариса, ставши Лесею Українкою,
ніде й ніколи не зронила жодного неґречного слова про Максима
Славінського. А він завжди шанобливо говорив і про Ларису Косач, і про
Лесю Українку.
Немає достеменних свідчень про те, чому перервалися ці романтичні
стосунки, перейшовши в дружні (їхнє спілкування тривало ще впродовж
багатьох років). Відомо, що Олена Пчілка недолюблювала хлопця, вважаючи
його "лінтюгою", та навряд чи воля матері стала би перешкодою на шляху
норовливої дочки.
Після смерті Лесі Українки Максим Славінський поринув у політичну діяльність, яку згодом високо оцінив Михайло Грушевський.
Саме перекладач творів Гейне за дорученням гетьмана Скоропадського у
грудні 1918-го вичитував текст його відмови від влади. 2 вересня 1919
року уряд Української Народної Республіки, який тоді перебував у
Кам'янці-Подільському, призначив Максима Славінського міністром
іноземних справ. Пізніше, ставши емігрантом, він займався дипломатичною
роботою. 27 травня 1945 року був заарештований у Празі радянською
контррозвідкою. Після катувань на допитах помер о 23-й годині 30 хвилин
23 листопада в камері Лук'янівської в'язниці. Було йому тоді 77 років.
НЕСТОР ГАМБАРАШВІЛІ
Вивчаючи інтимну лірику Лесі Українки ("Як я умру...", "Так прожила я
цілу довгу зиму", "Не дорікати слово я дала..."), простежуємо стосунки
Лесі з Нестором Гамбарашвілі, які, за твердженням
деяких біографів, були більш ніж дружніми. Про це начебто свідчила й
Ольга Петрівна, Лесина сестра, з якою її єднала особлива духовна
близькість. Леся давала Несторові уроки французької мови, він її вчив
грузинської. Грузія викликала в дівчини щирий інтерес: її захоплювала сила духу народу, який усім лихоліттям протиставив свою мужність та доблесть і зумів зберегти себе.
У 1897 році різко загострилася хвороба Лесі. Боротися з недугою вона
подалася до Ялти. Там, отримавши якось чергового листа від матері,
письменниця дізналася про одруження Нестора Гамбарашвілі. Леся це
коментувала іронічно: "Попався, жучку, в панську ручку!" Та для неї це
була тяжка драма - мати навіть ховала подалі отой кинджал. 1958 року
Нестор (тоді старший науковець Управління заповідників при уряді
Грузинської РСР) побував у Києві й плакав над Лесиною могилою.
СЕРГІЙ МЕРЖИНСЬКИЙ
Однак справжнім, великим, спалюючим і знищуючим коханням Лесі Українки
був Сергій Мержинський. Познайомилися вони влітку 1897-го в Ялті. Лесю
мучив туберкульоз кісток, Мержинського – туберкульоз легенів (сухоти).
Він приїхав із Мінська, де служив на залізниці.
Уперше про Мержинського згадується в листі до матері 21 липня 1897 р. "Мій новий знайомий панич Мержинський (направленний до мене Тучапським)". Із
цього ж листа дізнаємося, що Мержинський живе в Ялті, у частині міста,
де багато куряви й не видно моря. Із листа стає зрозумілим, що знайомство
було викликане зв'язками Лесі Українки з кримською соціал-демократичною
організацією.
І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу.
"Він мало знав життя, і тим тяжче для нього були його грубі
поштовхи. Будучи найбільш зворушливим і ніжним товаришем, він до себе
викликав гаряче дружнє ставлення, але однак завжди почував себе
самотнім, і його улюблений вислів був дуже песимістичний: "Sois
malheureux et tu seras seul" (Будь нещасливий і ти будеш самотній)."
"Тільки останні роки короткого життя Сергія Костянтиновича були осяяні
світлом прекрасної дружби і ніжного піклування друга-поєта…"- Леся Українка.
Сергій закінчив Київський університет, був дуже освіченою й цікавою
людиною, громадським діячем (соціал-демократом), шанувальником театру,
робив переклади з англійської мови. У Лесі з Сергієм було дуже багато
спільного в поглядах на життя. Він подарував поетесі кольорову
репродукцію "Мадонни" Рафаеля, із якою вона ніколи не розлучалася. Із
Сергієм Леся піднімалася на Ай-Петрі, де побачила незвичайну квітку –
гірський едельвейс. Її поетична душа назвала квітку "ломикаменем". Саме в
Ялті розцвіло їхнє кохання.
Але доля відміряла Сергію дуже короткий вік. Давня хвороба легенів
несподівано активізувалася з небувалою силою. Він жив у своїх родичів у
Мінську. Ще весною, коли Леся була в Мінську, викликали лікаря, який
нічого втішного не сказав. Пожурились обоє, посумували, покладаючи надії
на щедре літо й цілюще південне море. Із наближенням зими Мержинському
все дедалі гіршало…
Батьки не схвалювали доньчиних почуттів, вважаючи, що вона марнує себе
чужим лихом, коли сама ледве стала на ноги після стількох недуг. Вони
не докоряли вголос, не перешкоджали чинити їй, як вона хоче. Однак мовчки
засуджували все це. І від цього ставало ще тяжче. Невимовна туга
звучить у цей час у її творах:
Все, все покинуть, до тебе полинуть, Мій ти єдиний, мій зламаний квіте! Все, все покинуть, з тобою загинуть, То було б щастя, мій згубленйй світе!
У листі до сестри Ольги Л.Українка пише: "Тепер нема й розмови про те,
чи їду я, чи ні. Звичайно, їду". Коли раптом запроменіла крихітна надія,
Леся планує разом із Сергієм вирушити на лікування до Швейцарії: "Я
поїду, хоч би там що. Коли не стане на се моїх грошей, я позичу, дістану
ще яку роботу і все-таки поїду. Як тільки з початком зими С.К.
поправиться (я таки маю на се надію), ми з ним рушимо".
Чотири рази за 1901 рік вона, перемагаючи власний біль, їздила до нього.
Мов на крилах, летіла вона до Сергія, бо знала, що потрібна йому, а він
із егоїзмом помираючого просив Лесю написати листа іншій жінці про
троянди його кохання, які ніколи не зів’януть. Цю чашу Леся випила до
дна. Що може бути трагічніше: вмираючий знесилений чоловік і безнадійно
любляча жінка все розуміють, але нічого не можуть змінити.
Мій друже, любий мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя?
Вони не вводили в оману ні себе, ні одне одного: Сергій знав, що Леся
кохає його, а Леся знала, що його серце належить іншій жінці. Це був час
надзвичайного трагічного напруження. Леся намагалася підбадьорити
хворого. У той час вона пише одну з найсильніших своїх драм — "Одержима". Критики вважать, що саме тоді народився в Україні новий драматург. У
листах до близьких і друзів Леся намагалася бути бадьорою. Писала, щоб
їх заспокоїти, що навіть одужала, але розуміла, що скоро назавжди
втратить кращого друга. На руках Л. Українки коханий помер.
Візьми, візьми мене з собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу, вдалині. А на тім місці, де ми були в житті, нехай троянди в'януть, в'януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже…
Хоча вона знала, що нема порятунку, але смерть Мержинського стала
величезним ударом для письменниці. Одягши жалобу, Лариса Петрівна вже
до кінця своїх днів не знімала одягу чорного кольору. Багато віршів
присвятила Сергію Костянтиновичу...
Уста говорять: "Він навік загинув!" А серце каже: "Ні, він не покинув!" Ти чуєш, як бринить струна якась тремтяча? Тремтить-бринить, немов сльоза гаряча, Тут в глибині і б'ється враз зі мною: "Я тут, я завжди тут, я все з тобою!"
Довго не заживала глибока рана на палкім серці Лесі Українки, і не раз
тужливі мотиви вривалися в її поезію. Надмірне напруження, нервове й
фізичне, надзвичайна перевтома дали свої тяжкі наслідки - вона знов
захворіла. Тридцятилітня війна тривала з новою силою. Підступна хвороба
загрожувала життю як ніколи. Треба знов лікуватися. Знов госпітальний
режим і бездіяльність.
Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе: візьми, візьми мене з собою, се буде мій рятунок. О, рятуй мене, любий! І нехай в'януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди.
КЛИМЕНТ КВІТКА
Хвороба та смерть Сергія Мержинського вимучили Лесю і фізично, і
морально. Крім того, усе її життя було боротьбою з власною хворобою.
Перші ознаки сухот з’явилися ще в 11 років – цією хворобою була уражена в
неї рука. Наприкінці 80-х – на початку 90-х років хвороба ослабла, але в
середині 90-х перекинулася на ногу. 1897 року дівчині роблять операцію в
Берліні, але 1901 року, після того, як Леся доглядала хворого
Мержинського, вона захворіла ще й на сухоти легенів. Відтоді поетеса жила
в санаторіях у Карпатах, у Сан-Ремо, дві зими на Кавказі. Потім – Ялта, Кутаїсі, знову Берлін.
У 1907 році письменниця приїхала до Криму, щоб лікувати свого друга
Климента Васильовича Квітку. Згодом ця людина стане її чоловіком.
Климент був молодший від Лесі на дев’ять років. Повідомлення про її
заміжжя стало для близьких несподіванкою, адже вони вважали, що з її
боку кохання не було. Хоча визнавали, що Квітка обожнював Лесю. "Справа
скінчена – ми звінчалися, – пише поетеса в листі до рідні. – Знайшли
такого попа, що сам порадив коротший спосіб без оглашеній... Ми не
запрошували нікого, крім свідків... Сподіваюсь, що тепер матимемо спокій
хоч від людей... все гаразд, ніхто нас нічим не мучить, і ми собі
збираємось у Крим".
У листопаді 1898-го Леся Українка читала своє оповідання "Над морем" у
літературно-артистичному гуртку Київського університету. На тих читаннях
був і студент-першокурсник Климентій Квітка. Він іще з 16 літ
захоплювався збиранням народних пісень. Леся тоді запропонувала йому
записати від неї пісні, які знала. Співала йому до останніх днів свого
життя.
Коли вона одружилася з Квіткою, їй було вже 37 років. Можливо, там не
було палкої пристрасті, але поетеса відчувала потребу мати біля себе
вірного друга. Климент Квітка завжди був поруч, коли їй було погано.
Вони розуміли одне одного. Їх поєднувало щось глибоке, духовне. Леся
вважала, що кохання — це перш за все самопожертва. Вона фактично
врятувала чоловіка, наполігши на терміновій поїздці до Криму. Климент
був у дуже поганому стані (також хворів на туберкульоз), однак теплий
клімат і активне лікування допомогли.
Вони були дуже різними. Скажімо, Леся могла захопитися давньоєгипетською
поезією, бо знаходила там перегук із давніми нашими піснями. А Квітка
поетом не був, він довіряв лише цифрам. Про "перегук мелодій" України та
Єгипту міг говорити тільки після того, як скрупульозно підраховував
кількість тактів у музичній фразі. Ця арифметика дозволяла визначити вік
пісні.
Після того, як вони одружилися, Леся перестала грати на фортепіано - боялася свого непрофесіоналізму. Перед Лисенком грала, а тут - соромилася.
Леся його називала Квіточка. А частіше - Кльоня. 1902 року, коли їхній
роман вийшов на яв і викликав переполох у родині Косачів, Леся писала до
сестри Ольги: "Наші устроїли мені "бенефіс" - на три тижні всі
замовкли, ніхто ні слова. Ну правда ж, не статуїть так робити?". Було в
неї таке іронічне слівце - "не статуїть".
А далі писала: "Квіточку слід би "взяти в руки", страх воно бідне тепер.
Іще, як на те, і матеріальні справи чортзна-як стоять. Та ще лікарі
наговорили йому всяких дурниць". І справді - згодом у Квітки знайшли
сухоти.
До 1917-го чоловік Лесі Українки був юристом. Пошуки заробітку носили
його від Тифлісу й Одеси до Петербурга. Йому було про кого дбати:
названа сестра Марія й названа мати Феоктиста Семенівна Карпова.
Остання, як і Лесина мати, зовсім не вміла рахувати грошей.
Климентій Квітка (стоїть) зі старшою сестрою та її родиною, кінець 1890-х. Виховувався у родині київських міщан Карпових – мати, овдовівши, не могла утримувати сина
Коли Леся прийшла в цю сім'ю, намагалася "не обтяжувати Кльоню". На
лікування до Італії та Єгипту їздила за власний кошт. Батько продав
записаний на неї маєток у Торчині, але тих грошей вистачило ненадовго.
Олена Пчілка, мати Лесі Українки, вважала, що бідний Квітка спокусився на гроші їхньої родини. "У
мами пробилося якесь несправедливо напасливе відношення до Кльоні, -
нарікала Леся в листі до сестри Ольги. - У мами був неприємно-холодний
вираз в його присутності, одвертання очей, відповіді крізь зуби,
закривання себе газетою або книжкою і т.п. "симптоми"… Се, я вже бачу,
починається "ревность материнська", але все одно, може, тій ревності
буде дальше ще більше поживи, а свого відношення до Кльоні я не зміню,
хіба що в напрямі ще більшої прихильності, у всякім разі, не мамині
холодні міни можуть нас посварити… Кльоня ж нічим не завинив проти мами,
навпаки, спочатку він навіть дуже її ідеалізував".
Олена Пчілка звикла дивитися на гроші, як на щось не гідне шляхетського стану: "Що, справді, дивитися на ті гроші! Ну їх к чорту!". Утім,
і на тих, у кого грошей нема - зокрема, на зятя, - також дивилася
скоса. Та згодом, на початку 1920-х, сама жила дуже бідно. Й у листах
уже до "вельмишановного Квітки" просила його перевидати якісь її твори
заради заробітку. Ще писала: "Повага моя до Вас за довгий час нашої знайомости й поріднення зміцнилася".
В одному з тих листів зізнавалася, що колись співала для Лисенка народну
пісню "Олеся". Пам'ятала мотив, але забула слова, і на ходу сама
придумала слова "в народнім дусі". А Лисенко взяв і опублікував цю пісню
як народну. Пчілка знала, що Квітка-науковець не терпів таких
вольностей. Отже, дражнила його.
Зліва направо, сидять: Максим
Мержинський, Михайло Кривинюк, П.Карташевський, Єлисей Тригубов,
Климентій Квітка. Стоять: Л.Жебуньов, А.Трегубова, Ольга Косач-Кривинюк,
Олена Пчілка, Катерина Тригубова, Леся Українка. Колодяжне, 1906 р.
Тоді ж у Квітки відкрився туберкульоз. Леся ще йому допомагала
лікуватися. Боялася втратити, як раніше Сергія Мержинського - від тієї
самої хвороби він помер на руках поетеси 1901-го. Із Квіткою сталося
навпаки.
Останні дні Лесі Українки пройшли далеко від батьківщини. Поетеса
померла на невеличкому гірському курорті Сурамі (поблизу Боржомі). У
хвилини смерті біля її ліжка були мама та Квітка. Була біля неї і її
молодша сестра Ісидора, яка у хвилини смерті Лесі стояла на пероні й
зустрічала потяг із їх старшою сестрою – Ольгою. Лесю Українку поховали в
Києві на Байковому кладовищі поряд із могилою батька та брата.
Попрощатися з поетесою прийшло дуже багато людей, приїхали делегати з
різних куточків країни. Людей прийшло так багато, що було припинено рух
трамваїв. Процесію з усіх боків оточили жандарми. Перед входом на
кладовище поліція перегородила дорогу й пропускала лише родичів і
близьких. Але юрба прорвала кордон і приєдналася до процесії. Навіть
після смерті Леся Українка викликала страх в уряду Російської імперії,
мабуть, лякали її слова: "Вставай, хто живий, в кого думка повстала!"
Після Лесиної смерті 33-річний Квітка вважав себе старим. Одначе прожив
ще 40 років. Казав, що витратив найкращу частину життя на каторжну
службу заради заробітку для родини. І лише під 40 літ міг дозволити собі
купувати потрібні книжки.
За Центральної Ради служив одночасно у двох міністерствах - освіти та
юстиції. А навесні 1918-го писав тещі в Гадяч, що перед тим мав багато
нервової роботи, майже не спав. І "тільки з початком більшовицького
нападу, під обстрілом артилерії, я трохи по-людськи пожив. Вечорами
читав Шекспіра, грав Моцарта й Бетховена". Червона артилерія Муравйова
тоді обстрілювала Київ не "трохи", а тиждень.
Лиш одне могло вразити Квітку - коли при ньому згадували про Мержинського. Навіть у старості він сприймав це болісно.
У більшовицькій владі Квітка відчував небезпеку. 1923 року нібито
збирався до США. Теща, Олена Пчілка, писала: "Що се ви вигадали про
подоріж до Америки?! Осе то мене вже зовсім не тішить! Не для нас тая
Америка! Тяжко там для життя й холодно для душі нашому братові! Та й що ж
би було з друкуванням Лесиних творів, якби Ви виїхали?!"
1933-го його арештували в Києві - згадали урядування за Центральної
Ради. Пробув у тюрмі півтора місяця. До камери підсадили стукача, і той
писав начальству, що Квітка завжди з ентузіазмом чекав допиту - "щоб
швидше все розказати та йти додому, бо там багато роботи!" Після допиту
казав:
- Слава Богу, мене питали про те, чого я не знаю, - й одразу брався записувати пісні від в'язнів.
Коли випустили, подався до Москви. Став професором консерваторії,
викладав музичну культуру народів СРСР. Музика мала для нього
математичний вимір, а математика - наднаціональна.
1934 року в Москві його знову заарештували - уже як "російського
націонал-фашиста" у сфабрикованій справі Російської національної партії.
Квітка отримав три роки таборів у Середній Азії. Вийшов достроково
1936-го й був поновлений на роботі. Судимість зняли 1941-го. До кінця
життя Квітка був науковим керівником заснованого ним Кабінету з вивчення
музичної творчості народів СРСР - тепер Московський науковий центр
народної музики ім. Климентія Квітки.
У 65 Климентій Квітка одружився з 25-річною піаністкою Галиною Кащеєвою.
Вона захистила дисертацію про українські народні думи й працювала на
теоретичному відділенні Московського музичного училища ім. Гнесіних.
Коли в нинішніх музикознавців розпитуєш про Кащеєву, вони дивуються:
мовляв, навіщо це вам? Він - світова величина, а вона хто?
Галина Кащеєва збиралася написати книжку про чоловіка, але померла від
ангіни 1962-го. Як і Лесі, на день смерті їй було 42 роки. "Я не завжди тямлю, за що і через що я кого люблю… Не знаю і, скажу
правду, знати не домагаюсь. Люблю і вже. Любов абсолютної справедливості
не знає, але в тім її вища справедливість. У світі стільки
несправедливо-прикрого, що якби не було несправедливо-лагідного, то
зовсім не варто було б жити. Не від нас залежить поправити більшу
половину всесвітньої несправедливості безпосередньо, будем же поправляти
її іншою несправедливістю - любов'ю!" - Леся Українка.
Лариса Косач – геній української літератури, що входить до умовної тріади Шевченко-Франко-Українка.
Її вірші вчать ще змалку, тож ,здавалось би, ми знаємо про цю поетесу
все. Адже про неї завжди багато говорять, багато пишуть, багато
дискутують… Принаймні однозначно більше, ніж, скажімо, про її маму – ще
одну визначну поетесу Олену Пчілку. Та насправді ми зовсім не знаємо
Українки. Тож зараз спробуємо пролити світло на життєві таємниці
феномену, який можна назвати "Ucrainka incognita".
Мало хто знає, але, якби Леся жила в наш час, її б однозначно назвали дитиною індіго.
А, може, вона такою і була? У дитинстві Леся була надзвичайно кмітливою
та схоплювала все на льоту. До прикладу, дівчина навчилась читати ще в
чотири роки, шестирічною вона вже майстерно вишивала, а в дев’ять –
написала свій перший вірш. Про рівень її розвитку свідчить також і те,
що всього в 19 років Леся Українка написала підручник "Стародавня історія східних народів" для своїх сестер. Крім того, поетеса знала 7 мов – українську, французьку, німецьку, англійську, польську, російську та італійську.
Причому казала, що французькою спілкується краще, аніж російською.
Погодьтесь, що все це дійсно ознаки геніальності, адже далеко не
кожному таке дано.
ЦІКАВО:
Мало хто знає, але, попри вищесказане, Олена Пчілка вважала свою доньку малорозвиненою.
Леся мала ще старшого брата, Михайла. Їх в сім’ї називали спільним іменем – "Мишелосіє" через нерозлучність. Проте сина мати ставила вище за Лесю — її довго вважала малорозвиненою. Крім того, не любила її вдачі.
До 5-го класу навіть не віддавала до школи, а навчала вдома за власною програмою. Аргументувала
це небажанням російського впливу на свою доню. Таке ставлення до дочки
легко зрозуміти, знаючи характер самої Пчілки. Її боялись навіть
чоловіки, а Євген Чикаленко казав: "Це та баба, що їй сам чорт черевики на вилах подає".
Мало хто знає, але свій псевдонім Лариса Косач запозичила в дядька – Михайла Драгоманова. Він
підписувався як "Українець". А оскільки Леся дуже любила свого дядька й
захоплювалась ним, то вирішила в чомусь бути схожою на нього. Псевдонім "Українка" з’явився в 1884 році, коли дівчині було всього тринадцять. Можливо,
він був обраний на основі дитячої наївності та палкої любові до дядька,
проте в історію Лариса Косач увійшла саме як Українка. А Лесею її
лагідно називали в сім’ї, тож не дивно, що тверде "Лариса" вона замінила
на тендітне та ніжне "Леся".
ЦІКАВО:
Мало хто знає, але Леся Українка ввела в нашу мову такі слова, як
"напровесні" та "промінь"? І якщо перше ще можна зрозуміти як
літературний неологізм, то друге – це ж уже навіть науковий термін!
Дивно, адже зараз нам ці слова здаються цілком звичними. І в
повсякденному мовленні ми однозначно надамо перевагу слову
"промінь" аніж його історичному попереднику "луч". А Олена Пчілка, мати
Лесі, дала життя означенню, без якого просто не можна уявити нинішній
мовний запас, — слову "мистецтво". З її легкої руки в нашій мові
прижилися також "переможець", "палкий" та інші слова. Сергій Мержинський, кому був присвячений знаменитий лист "Твої листи завжди пахнуть зів’ялими трояндами", не відповідав Лесі взаємністю.
Він сприймав їхні стосунки як дружні, а то й ділові. І коли
Українка йому освідчилась, холодно відповів "Ні…". Але нічого не
змінюється: кохання до цього чоловіка стає любов’ю до його думок, його
ідей. Справжню суть і глибину своїх почуттів вона вихлюпнула на
папір у ніч на 18 лютого 1901 року, написавши біля ліжка вмираючого
Сергія Мержинського поему "Одержима". І навіть відходячи у
кращий світ, Мержинський замість очікуваних слів освідчення прохав
Лесю попіклуватись про іншу жінку, яку він насправді кохав.
Мало хто знає, але збереглось унікальне листування Лесі Українки, з якого можна повніше зрозуміти її єство.
Хочу навести кілька цитат, які мене особисто вразили: "Кожна жінка, що себе поважає, не пише ніколи листа того дня, коли вона обіцяла". "Як тільки візьмусь до якого зарібку, то зараз усі жахаються, що я
"перетомлюся", "виснажуся", "покладу всю силу". Чи не значить се, що
мене всі мої близькі щиро вважають за безнадійного інваліда, засудженого
на весь вік на паразитне життя? Бо так виходить якесь "внушение", і я
справді можу опуститись та серйозно почати думати, що я "ні до чого". "Удручає в російській літературі навіть не стільки порнографія,
скільки сумбурність і безпомічність думки й фантазії, безпорадність в
рішенні навіть елементарних психологічних проблем. Так, наче люди з
зав’язаними очима пишуть". "Треба було в Єгипті родитись, то, може, й був би лад, але ж
найгірша помилка мого життя – се що я зросла у волинських лісах. А проте
я не згадую лихом волинських лісів. Сього літа на честь їм написала
драму-феєрію. Я дуже люблю казки і можу їх видумувати мільйони". "Коли вибирати з двох, то я вже волю бути Дон-Кіхотом ніж Санчо Панса, бо так мені більше по натурі, та й навіть по фігурі". "Часто, люблячи когось, я думаю: якби він був отакий і такий, вчинив
те і те, то я б його не любила, але якби хто інший мав усі ті добрі
прикмети, що сей, то чи я б того іншого любила? Не знаю… навряд. В
кожному почутті єсть іще щось недослідиме, і теє "щось" дає барву цілому
почуттю".
Хворобливу й тендітну Лесю Франко назвав "єдиним мужчиною в нашому письменстві". Хоч
сама Українка не вважала себе гідною і нігтя Франка. Її, як і Олену
Пчілку, мали за надзвичайно сильну жінку. Сильну морально. І думка така
була зовсім небезпідставною.
ЦІКАВО:
До речі, існує астероїд, названий на честь поетеси. Його повна назва – 2616 Леся (2616 Lesya). Це астероїд головного поясу, відкритий 28 серпня 1970 року. В останні роки життя очі Лесі Українки набули надзвичайного блакитного кольору.
Цікаво, що до того вони не мали настільки інтенсивного забарвлення. Цей
факт дійсно дивував всіх довкола, адже очі поетеси були наче неземні.
Про це згадує у своїх спогадах Лесина сестра Ісидора Косач-Борисова.
Збереглась навіть фотографія – портрет Українки – зроблений саме в той
період. Шкода, правда, що світлина чорно-біла, і ми не можемо розгледіти
барв погляду поетеси.
Пропонуємо переглянути проект "Великі українці. Леся Українка".
Пропонуємо Вашій увазі фільм "Кохання в житті Лесі Українки" з циклу "Невідоме про відомих" (історії кохання видатних
українців за книгою Неллі Топської "Любов-наснага, любов-журба").Автор
аудіозапису Руслана Федюк ( скорочений варіант)
"Розпрягайте, хлопці, коней!" у виконанні Балканського хору
Музиканти заспівали мікс із трьох композицій: "Зеленеє жито", "Розпрягайте, хлопці, коней!" і "Ніч яка місячна". Режисером цього відео виступила Крістіан Карам (Christiane Karam).
Оригінальна інтерпретація пісень надала їм ще більшої виразності та
шарму. Улюблені народні пісні українців стали ще прекраснішим, але не
змінилися до невпізнання.
Варто зазначити, що це відео особливе, адже запис був зроблений під час живого виступу.
Українська поезія сьогодні як ніколи
багата. Але погодьтеся, на небі не може сяяти всього одна зірка. Має
бути багато різних зірок різної величини та яскравості. Тим вагоміше
виглядає на цьому небі зірка Ліни Василівни Костенко.
Ліна Костенко — людина, яка сама керує своїм життям. Вона пише вірші,
їздить у Чорнобиль, читає лекції студентам, приходить на презентацію
книжки доньки і на вечір пам’яті чоловіка, поетеса відмовляється брати
нагороди, критикує Президента, і вкрай рідко дає інтерв’ю.
Кожен українець знайомиться із творчістю цієї видатної
письменниці-шістдесятниці ще у шкільні роки. Говорити про вплив Ліни
Василівни на українську літератуту, зокрема поезію, можна довго... Але краще у черговий раз насолодитися чудовими рядками...
СЕРГІЙ ЖАДАН (1974)
Ще один яскравий представник сучасної української літератури – Сергій Жадан - український
письменник, поет, перекладач та громадський активіст. Митець має чітку
громадянську позицію та власний погляд на мистецтво.
"Письменник має лишатися собою, має
лишатися на своєму місці й при своїх поглядах. Для того, аби їх
озвучувати, аби озвучувати трішки іншу точку зору. Письменник може не
відсторонюватись від тих процесів, що відбуваються в його країні,
письменник може підтримати своїх співвітчизників. Одним словом – у нього
широкий вибір дій." – говорить поет.
ЮРІЙ АНДРУХОВИЧ (1960)
Юрій Андрухович - поет, прозаїк,
перекладач та публіцист. Він входить до 5 найпопулярніших українських
авторів. Це один з тих діячів культури, яких вважають моральними
авторитетами. Його думки нерідко викликають у суспільстві суперечки, але
до них таки прислухаються. Творчий доробок Андруховича можна поділити
на два головні пласти: поетичний й прозовий. Його поетичний дебют
відбувся в першій половині 80-х років і завершився виходом у світ збірки
"Небо і площі" (1985). Того ж таки року Юрій Андрухович разом із Віктором Небораком та Олександром Ірванцем заснував поетичну групу "Бу-Ба-Бу".
За словами Іздрика, "в український
літературі останніх 10 чи 20 років відбулося два найважливіших явища,
яких в цій літературі раніш ніколи не було, а для її становлення вони
необхідні: це Андрухович як перша мегазірка в українській літературі —
причому не тільки як письменник, а взагалі як особистість, як постать, а
друга — це Подерв’янський, який з поточної мови, причому маргінально
загостреної на ненорматив, зумів створити високу літературу".
ЮРКО ІЗДРИК (1962)
"Я — не письменник", — каже про себе Юрій
Іздрик і підтверджує це історією, як не зміг написати на замовлення
сценарій для відкриття Львівського форуму. "Людина-оркестр" — так зве
Іздрика Сергій Жадан, дивуючись численним талантам: окрім літератури
Іздрик грає власну музику та малює. Його живопис зберігається у музеях
багатьох країн, а ще він займається дизайном власного часопису під
назвою "ЧЕТВЕР".
Як і більшість сучасних письменників, пана Юрія не дуже цікавить якийсь поділ в літературі.
"Я розумію, що це намагання мляво
якось проструктурувати український літературний процес, щоб зрозуміти,
що в ньому відбувається. А в ньому відбувається те саме, що і в інших
літературах. Тобто, є дуже невелика кількість людей, яка справді має дар
до літератури. А кожен із них, наприклад, із моїх друзів, має буквально
по кілька блискучих сторінок, кілька фраз. І до цієї невеликої
кількості літераторів є так само невелика кількість читачів, які їх
можуть правильно сприйняти. Тому що дар читача - він такий самий
рідкісний, як і дар письменника. Це ж - одна і та сама сфера. Люди, які
мають музичний слух, мають досконаліше сприймати музику. Так само якщо
ти маєш літературний слух - тобі не видасться Кафка нудним, чи Пруст -
затягнутим, тому що ти будеш відловлювати кайфи в кожному реченні."
ОЛЕКСАНДР ІРВАНЕЦЬ (1961)
Олександр Ірванець - прозаїк, поет,
драматург та перекладач. Митець не любить, коли його називають
письменником, краще - "поетом". І пояснює він таку нелюбов доволі
оригінально:
"Поет – це вище. Це на межі
суперництва з Богом. Поезія – це ритмізоване мовлення, яке
використовується в молитвах, у шаманських заклинаннях. А ще такий
момент: дівчині як приємніше сказати – "я зустрічаюся з молодим
поетом" чи "я зустрічаюсь з молодим перекладачем-бібліографом"? Але з
віком все важче писати поезію… Інколи ще пишуться, дозволю собі
тавтологію, поетичні вірші. Не якісь комічно-сатиричні, а поетичні.
Значить, я ще у формі."
Цікаво й те, що Олександр має навіть досвід роботи у кіно, адже до відомої української кінострічки Олеся Саніна "Поводир" саме він написав сценарій. Погодьтеся, як для дебютанта у ролі сценариста результат приємно вражаючий.
Розглядаючи вишиту вручну карту України, можна прослухати державний гімн. Проект зробила майстер вишивки Тетяна Протчева.
"Три роки вишивала мапу. Дослідила традиційні візерунки різних регіонів,
щоб обрати типові для кожної області. Ескіз звірила з мальованими
картами в Інституті картографії. Вишила контури України й возила мапу
разом із іншими роботами по всьому світі. Мапа була в Японії, США,
Китаї, Шотландії, Ізраїлі, тощо. Всюди бажаючі робили по кілька
стібочків. У результаті над картою попрацювали 237 осіб",- розповідає
Тетяна Протчева.
"Подібну роботу зробила для виставки в Ізраїлі. Вишила коди, щоб слухати
гімни Ізраїля та Єрусалиму. Коли їхала в Австрію, до вишитого портрету
Штрауса додала код, завдяки якому можна слухати його вальси", - додає
майстриня.
Роботи демонструють в музеї вишивки Тетяни Протчевої.
Міжнаро́дний день рі́дної мо́ви — день, який відзначають щороку 21 лютого, починаючи з 2000
року. Про «підтримку мовного та культурного різноманіття та
багатомовності» було оголошено на ХХХ сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО, що проходила 26 жовтня — 17 листопада1999 року в Парижі. Оскільки з 6 000 розмовних мов світу близько половині загрожує зникнення, ЮНЕСКО
прагне підтримувати мову як ознаку культурної приналежності особи.
Окрім того, організація вважає, що вивчення іноземних мов та
багатомовність є ключами до взаєморозуміння та взаємоповаги. Щорічне відзначення цього дня використовується для скерування уваги
на меншини з менш аніж 10 тисяч осіб, які активно розмовляють рідною
мовою. Часто ці мови не передаються наступному поколінню і потрапляють у
забуття. Багато мов, котрими розмовляють менше 100 осіб, не
задокументовані.
Сьогодні, 17 лютого, день народження Георгія Якутовича -
українського художника, графіка, члена-кореспондента Академії мистецтв СРСР (1988), професора Академії мистецтв України (1995), члена
Національного союзу художників України.
Якось одна людина дорікнула художникові: «Чого ти за Стефаника взявся,
треба — за Шекспіра!» (мовляв, Шекспір — ось Біблія) і почула у
відповідь: «А для мене Стефаник — Біблія». Георгій Якутович, свідомо
обравши українство, уславлював його впродовж життя.
Нещодавно ми згадували цього надзвичайного митця в дописі "Мальована душа слова: Георгій Якутович"
Раджу також переглянути документальний фільм-триптих
Весільний рушник – це оберіг, що має своєрідну магічну дію: він
покликаний оберігати новостворену родину від впливу зовнішніх негативних
факторів та захищати її майбутніх дітей. Тому до вибору орнаменту
рушника потрібно поставитися зважено, навіть якщо ви ставитеся до
цього достатньо скептично.
У народі кажуть: "Береженого – Бог береже!", а тому дослухатись до порад
наших предків, думаю, буде не зайвим. Вишите полотно означає життєву
дорогу. І разом із обраними елементами вишивки рушника, можливо, ви
закладаєте підвалини майбутнього подружнього життя та своєї долі
загалом. Тож будьте обачні!
Горнятко (Вазон) та Берегиня – це український етнічний
обереговий знак. До орнаменту входять Вазон (великі квітучі гілки з
птахами) та Берегиня (стилізована жіноча фігура або ж могутня квітка).
Ця дивовижна та загадкова квітка несе в собі декілька значень: це й життєдайна Мати-природа, і жінка-Мати, яка дарує світові нове життя, і
Дерево Життя, що символізує створену чітку систему Всесвіту. І вся ця
велич скромно вкорінилася в маленькому земному горнятку як доказ того,
що все живе на планеті є невід’ємною частиною Вселенського буття.
Як правило, вишивали цей символ червоними нитками, що знаменує собою
очисний вогонь та сонце, і пов’язувався він із захисною магією,слугував
оберегом та використовувався при енергетичному очищенні та лікуванні
людей.
Калина – дерево українського роду, що символізує
вірність, відродження, надію, а ще це символ жіночої вроди, сили та
здоров’я. На теренах України гілку калини потайки дарувала дівчина
майбутньому нареченому на знак згоди вийти заміж. У давні часи калину
пов’язували зі створенням Всесвіту, із вогняною трійцею: Сонцем, Місяцем
та Зорями. Тому й ім’я її походить від старослов’янської назви Сонця –
"Коло". А через свій червоний колір ягід калина стала ще й символом
крові та безсмертного роду.
Дуб – символ чоловічої сили, оберіг життєдайної сили
свого роду. Це священне дерево, що уособлює собою Перуна, Бога сонячної
чоловічої енергії, життя та розвитку. Тому парубки та чоловіки завжди
мали при собі цей оберіг.
Виноград – це символ достатку, працьовитості,
благополуччя та душевного спокою. Сад-виноград символізує життєву ниву,
на якій чоловік – це сіяч, а жінка має вирощувати дерево їхнього роду та
доглядати його.
Мак – символ збереження та продовження свого роду. А
тендітна квітка маку означає невмирущу пам’ять народу. У давні часи
вірили, що поле після битви навесні вкривалося маками. А дівчата, у
сім’ях яких були загиблі, вишивали маки та вдягали віночок із семи
маків, тим самим даючи обіцянку оберігати та продовжити свій рід.
А ще з давніх-давен в Україні повелася традиція святити мак та обсипати
ним рідних, худобу та помешкання, оскільки люди вірили в магічну силу
маку та його здатність захищати від усякого зла.
Лілея – це жіночий знак, символ дівочої чарівності,
чистоти та цноти. Якщо уважно придивитись до узору лілеї, то можна
вгледіти силуети двох пташок, які є знаком любові та парування. Досить
важливими елементами у вишивці лілеї є листок та пуп’янок, які є
невід’ємною частиною орнаменту та створюють непорушну композицію
триєдності: народження, розвиток та безперервність життя.
Іноді у вишивці над квіткою присутні краплі роси, що символізують запліднення.
В орнаменті лілею може доповнювати знак, подібний до хреста. Він є
магічним та несе в собі благословення пари на утворення сім’ї, оскільки
ще з прадавніх часів хрест символізує поєднання сонячної батьківської та
водної материнської енергій. А саме лілея уособлює водну енергію, що
підтверджує й давня назва квітки – "крин", яка є, до речі,
спільнокореневою зі словом "криниця".
Мальва (рожа)– давній оберіг роду та дому від злого
ока. За народним повір’ям, добрі душі наших предків оселяються на мальві
та охороняють нас. Раніше до мальви зверталися із такими словами:
"Благослови, берегиня-мальво, день новий зустріти, радості дожидати, усіх і все любити й ніколи не грішити".
Троянда (ружа) – королева квітів, яку шанують у
багатьох країнах світу, є символом невмирущої краси та величі, вдячності,
благополуччя, безсмертя. А ще говорять, що троянда – провісниця щастя.
Рослинні орнаменти із трояндами означають безперервний сонячний рух та
постійне його оновлення. У них листочки – символ основи, нескінченності
життя; квітка, що розпустилася, — символ краси та процвітання; пуп’янок
– символ зародження нового життя, продовження роду.
Якщо ж троянди включені до геометричного узору, то тоді це не просто
квіти, а квіти-зорі, що передають уявлення людей про систему Всесвіту та
непорушні закони буття.
Хміль – це символ розвитку, розквіту, молодого буяння
та любові, а ще – безбідного життя. За словами народної пісні,
готовність парубка одружитися означає "витися", а для дівчини готовність
вийти заміж — "пучечки в’язати".
Вінець– символізує життєву дорогу, яка має
продовжуватися. Тому на весільних рушниках вишивають так, щоб він не був
замкненим, як коло. Посередині вінця можна вишити ініціали молодих (із
урахуванням нового прізвища нареченої). А над вінцем – корону, яка є
аналогією корони, що тримають над головами молодят під час вінчання у
церкві.
Павичі , або жар-птиця, яка символізує сонячну енергію
життя та є птицею сімейного щастя. Також павичі є символом безсмертя,
оскільки, за давнім повір’ям, його м’ясо не піддається тлінню. На
весільних рушниках над ними вишивають вінок або вінець, або ж вони самі
можуть входити до орнаменту вінця.
Лебідь і лебідка – символ безмежного кохання та
непорушної вірності. За повір’ям, лебеді, з Божої волі, володіють
таємницею вічного кохання, за якою за вірність і жертовність закоханим
дарується духовне безсмертя. Як досягти вічного кохання, лебеді
співають у своїй лебединій пісні. Та, щоб зрозуміти цю пісню, людина має
навчитись лебединої вірності.
Соколи, голуби та півні– символізують наречених. Та
потрібно мати на увазі, що на весільному рушнику птахи повинні бути
розташовані голівками один до одного. Вони можуть або тримати в
дзьобиках ягідку калини, або сидіти біля коріння дерева, що, у свою
чергу, є символом сім’ї.
У давнину, якщо дівчина відмовляла парубкові, то підносила сватам
рушника, на якому пташки сиділи, відвернувшись один від одного.
Ластівка – це завжди добрий провісник. Саме вона
переймається тим, щоб людина не проґавила свій сприятливий момент для
одруження, а також для зміцнення господарства.
Зозуля та соловей! — На весільних рушниках цих пташок
вишивати не можна! Соловей – символ парубоцького, холостого життя, щоб
дівчата вились. А зозуля – символ незаміжньої жінки або ж вдови.
Сонце та Вода– знаки, якими пронизана вся українська
вишивка. Досить часто Сонце зображають у вигляді восьмикутної зірки або
квітки, а знак Води передають у вигляді паралельних хвилястих ліній,
завитків, або ж він схожий до вужа, що скрутився. Це дві стихії, що
створили життя на землі та уособлюють собою материнську водну та
батьківську сонячну енергії.
Символ Матері– це головний символ на рушниках і
частіше за все він зображений у вигляді восьмикутної зірки. Оформлює
цей знак стилізована гірлянда з квітів, що символізує велич Матері, її
особливу роль у продовженні життя. Також материнським символом може бути
велика фантастична квітка, або ж фігура, подібна до жіночої, із
піднятими догори руками на знак благословення.
Ромби– найбільш поширений орнамент української
вишивки, який уособлює богиню землі, є гарним захисним символом, що
приносить щастя та сприяє родючості.
Побажання "На щастя", "На долю", "Хліб-сіль" та ін. вишивають ПІД основним малюнком!
Це є найбільш вживані елементи орнаментів, що можуть використовуватись у
вишивках рушників, зокрема весільних. І на них перелік символів не
вичерпується.
