Мальована душа слова: Георгій Якутович

Сьогоднішня наша розмова - про династію   українських художників-графіків  Якутовичів: 

            
           
             Георгій В'ячеславович Якутович





                                     
                СЕРГІЙ ГЕОРГІЙОВИЧ ЯКУТОВИЧ 


 

                      

                 АНТОН СЕРГІЙОВИЧ ЯКУТОВИЧ

 Якутовичі родом із Білорусі (село Воронове Гомельської губернії) ніколи не були бідними: уміли працювати, копійку заробляти й примножувати. Розбагатіли та приїхали в Київ у середині ХІХ століття, були підрядниками, займалися будівництвом, зводили церкви.
А на Андріївському узвозі, 32 жив рід Сенчило–Стефановських, який розписував церкви. Найстарший Сенчило-Стефановський (прадід Георгія Якутовича) мав художню школу на Подолі, п’ять будинків і товаришував з Тарасом Шевченком. Їхня дочка, красива, як богиня, в 16 років вийшла заміж за Петра Лукича Якутовича, у 1906 р. народила В’ячеслава Петровича Якутовича.
У часи Центральної Ради красуня працювала в секретаріаті Михайла Грушевського машиністкою. Треба було бачити її щоденні поїздки на роботу. Справа в тім, що педагогічний музей займали юнкери, а залу і дві кімнатки Євген Чикаленко винаймав для Центральної Ради. Звісно, у кабінетах процвітала клептоманія, тому пані Якутович не залишала там друкарську машинку, щоб не вкрали. Щоранку їй подавали візника і вона зі своїм "Ундервудом" їхала на роботу.
Віддана патріотка свого сина-підлітка Славка (майбутнього В’ячеслава Петровича) записала в бойскаути, і це вплинуло на його подальшу долю. А коли Петлюра відходив, чисельний рід Сенчило–Стефановських через Одесу виїхав до Франції, а 13-літній Славко через вікно утік із дому за армією УНР. "Повернувся у 1922-му з… орденом Червоного Прапора. Він був неперевершений відчайдух. Після Петлюри потрапив до отамана Зеленого, потім – до Будьонного, і командиром його ескадрону був Рокосовський, майбутній маршал". В’ячеслав Петрович Якутович, коли повернувся до Києва, звернув увагу на симпатичну сусідку з родини Котових, які жили поверхом нижче.
Вони одружилися і тесть Котов віддав молодим власний будиночок на Петрівській вулиці. У цьому будинку народилися сини В’ячеслава Якутовича: старший Ігор, а 17 лютого 1930 р. – Якутович Георгій В’ячеславович, український митець-графік, ілюстратор, майстер лінориту, деревориту й офорту, художник кіно, який оформив фільми: "Тіні забутих предків" (1965, у співавт.), "Захар Беркут" (1971). Був консультантом стрічки "Камінний хрест" (1968) Автор спогадів про С.Параджанова "Незакінчена сповідь" (у книзі "Сергій Параджанов. Злет. Трагедія. Вічність". — К., 1994).
Батько художника Сергія Якутовича,
свекор Ольги Якутович,
дід Антона Якутовича.
Інтелігентна родина розмовляла українською, польською та російською, бо у жилах роду текла білоруська, вірменська, українська, литовська, російська кров. Бабуся дала сім’ї українську тему, бо її прадід Сенчило-Стефановський листувався з Тарасом Шевченком, листи були скарбом сім’ї. Батько любив історію, "Тараса Бульбу" знав напам’ять, писав вірші українською мовою. У Києві він був журналістом, писав під псевдонімом В’ячеслав Славко, перекладав українською книжки дитячих письменників… Старший брат Георгія ходив у перший клас української школи, а молодший завжди питав Ігоря, що таке Україна? Коли ж Георгію було три-чотири роки, то родина виїхала з Києва, бо батька знову взяли в армію і він попав в академію імені Фрунзе. Родина переїхала до Москви. Де вони тільки не жили: Москва, Фінляндія, Брест-Литовський, Естонія, Ленінград!

 

 

Малий Георгій запам’ятав, як до їхнього будинку в Естонії приїхали… есесівці – тоді в СРСР була з ними: і його мати робила їм пельмені. Якось батько пішов по гриби, а повернувся, коли почалася війна. Чим він займався? Його закидали літаком за лінію фронту, й він виводив війська з оточення. У 36 років батько став генералом-майором. Якось у його землянку влучив снаряд, В’ячеслав Якутович отримав 19 поранень, після госпіталю командував гвардійським корпусом, мав іменну зброю.

Потім родина була в евакуації на Уралі, село Тонкіно, вони жили в старій садибі лікаря. Там було, як у Чехова, все разом — будинок, лікарня, бібліотека. І знайшли хлопці книжку без палітурки. Ігор сказав: "Оце книжка, написана українською мовою. Давай я тобі розповім", так Георгій почав учити українську мову. Книжка виявилася символічною — "Тіні забутих предків". І знову був Ленінград, куди сестра Георгія, Олеся Данченко, прислала "Захара Беркута" і "Fata morgana". А молодий генерал разом із Рокосовським формував польську Армію Людову, звідти він привіз 18-літню Клаву, санінструктора і бойову подругу. Сім’я розпалася: мати з синами повернулася до Києва на Кудрявську вулицю – до своїх батьків, Котових.

Після повернення на Поділ Георгій закінчив школу, графічний факультет інституту (1948—1954, клас І. Плещинського). Студентом вирішив, що його сусідка, художниця Олександра Павловська (1928 р.н.) – його доля. Дружина була з давнього київського дворянського роду, тому й увійшли в історію родини декабристи, біла гвардія.

 

 

Дід Олександри, на честь якого її назвали, Павловський Олександр Дмитрович (1857-1944) – видатний мікро-біолог і хірург, доктор медичних наук, професор Київського університету святого Володимира; перший директор Бактеріологічного інституту. Її батько, Павловський Георгій Олександрович, учився в одному класі з Михайлом Булгаковим, у Першій київській гімназії, служив у армії – штабс-капітан 1-го Кавказького саперного батальйону.

У 20-му році вся велика родина Павловських виїхала через Туреччину до Румунії, Павловський Георгій Олександрович залишився. Запеклий англоман Павловський став офіцером Білої армії, двічі його арештовували й саджали до буцегарні. Закінчив життя заступником міністра, не будучи членом партії. Дружина Георгія Павловського – архітектор, автор проекту стадіону "Динамо" (Київ), заводу "ФЕД" (Харків)….

Рідна сестра Олександри жила у Москві й була головним діагностиком лікарні Кремля.

Одружився Якутович – не помилився, син Сергій у них з’явився, потім Дмитро. Батько й сини разом мали неймовірний час – дитинство. Родина Якутовичів влітку жила у Зміївці, де Олександр Павловський побудував лікарню, бібліотеку, школу, де пройшло дитинство Олександриного батька; взимку – на Андріївському узвозі, поряд із садибою Булгакових. Бачили, як все у Зміївці знесли, щоби побудувати четвертий реактор. Так історія пройшла крізь Георгія та його рід.

"У роки мого дитинства наша родина влітку винаймала будиночок у Каневі, — пригадував Сергій Якутович. — До нас тоді з’їжджалися родичі і знайомі з Ленінграда, Києва інших міст: аби досхочу "від’їстися" на варениках і сметані. І якось батько, вгледівши мене посеред дорослих, підійшов, ухопив за руку і заявив: "Нічого з дитини робити свиню!" І ми з ним пішли… Із Канева до… Коростеня. Коли втомлювалися або коли наставав час ночівлі, зупинялися в полі, лягали біля скирт. На все життя я запам’ятав, як дивився в ті хвилини в небо, споглядаючи за орлиним польотом, і слова батька: "Той, хто має крила, не питає дозволу літати".

В усі поїздки батько брав сина з собою: Італія, з шести років кожного літа батько й син мандрували Карпатами…

Буйні батькові ідеї, фантазії, енциклопедичні знання і поряд із цим титанічна дисципліна: ідеальний порядок у майстерні, сліпуча чистота; унікальна працьовитість – 10 років роботи над однією книгою, "Вій" створював упродовж 5 років!

Дереворити Георгія Якутовича до "Фата Моргана" М.Коцюбинського (1957) стали його аспірантською роботою.

Дружина Г. Якутовича, Олександра Георгіївна Павловська, закінчила графічний факультет Київського державного художнього інституту, працювала з плакатами, потім у видавництві "Веселка", де ілюструвала казки "Коза-Дереза" (1956), "Кирило Кожум’яка" (1966), казки О. Пушкіна у стилі гравюр старих київських майстрів.

 

 

Кілька поколінь майбутніх художників навчалося в неї, викладача Республіканської художньої середньої школи.
На Всесвітньому молодіжному фестивалі у Москві Якутович дізнався про Дієго Ріверу, через Мексику відкрив для себе творчість Георгія Нарбута, школи "бойчукістів" і українські першоджерела. Цей короткий час між собою називали "охрущеніє строптівой", українці поспішали, щоб в умовах радянської окупації здійснити рісорджименто.

 

 

З насолодою ілюстрував Якутович вистави І.Кочерги "Ярослав Мудрий" і "Свіччине весілля" (1962). Навіть зобразив себе в образі князя Ярослава.


ЦІКАВО:
Його поетичний реалізм гравюр "Повість минулих літ" приніс Срібну медаль у Лейпцигу. Згодом аристократ графіки двічі удостоївся  Шевченківської премії.
               

 

У 1963-у році Георгій Якутович разом із сином працювали над фільмом "Тіні забутих предків", про що пізніше згадував у книзі "Незакінчена сповідь" (у книзі "Сергій Параджанов. Злет. Трагедія. Вічність". — К., 1994). Сергій Параджанов говорив про нього: "Якутович не просто художник, а художник, який мислить. Він привів нас у Карпати, як гід. Вони йому знайомі. Він врятував нас від пейзанства, від фальші".

Художник планетарного масштабу ілюстрував 20 книг. Чому ж В. Стефаника, а не В. Шекспіра? Бо у Стефанику графік бачив українського Шекспіра.
Був мистецьким консультантом стрічок "Камінний хрест" (1968, у співавт. з К. Стефаник), "Гетьманські клейноди" (1993).
Оформив фільм "Захар Беркут" (1971).
І от нарешті, 15 лютого 2000 р. (в останній рік життя), на 70-ліття графік-віртуоз Георгій Якутович має свою першу персональну виставку.
5 вересня 2000 року в Києві майстер схилився на білий аркуш незавершеної роботи…