Борис Мозолевський, видатний український археолог, поет, публіцист і науковець, народився 4 лютого 1936 року на Миколаївщині. Згодом він, уже зрілий дослідник Скіфії, зробить "знахідку століття" - славнозвісну скіфську Пектораль.
Дитинство Бориса Мозолевського припало на тяжкі післявоєнні роки. Можливо, тому хлопець, а згодом – молодий юнак, не відрізнявся особливим здоров’ям. Але мав він інше – жагу до життя й любов до всього рідного, привиту ще в селянській хатині небагатими батьками. Хоча, досить довго ця любов була більш підсвідомою, ніж явною. Уже в майже дорослому віці Борис приймає її, як єдино правильне почуття, не лише підсвідомістю, а й розумом. Про це свідчать його пошуки історичної правди впродовж усього подальшого життя.
Певно, за часів панування тоталітарного комуністичного режиму вже один сумнів у проголошуваних владою сентенціях був подвигом для юного українця, оточеного пропагандою "совєтів".
Юний Борис відрізнявся великою силою волі і вмінням самоорганізуватися. Інакше як би йому пережити всі ті химерні шляхи-поневіряння власної долі?
Мріяв бути військовим льотчиком – і обірвалася мрія скороченням "совєцької" армії. Замість польотів – чорна діра кочегарки. Кочегарив майже 10 років. В той же час невпинно шукав себе, осмислював сталінські репресії, які прокотилися Україною, і щоразу набував рішучості дістатися правди. Розумів, що для цього слід віддатися історії, справі її донесення до загалу. Цілеспрямовано закінчив заочне відділення історико-філософського факультету Київського університету (1964), брав участь в археологічних експедиціях скіфологів Олексія Тереножкіна та Варвари Іллінської, влаштувався на роботу в часопис "Наукова думка".
Була у Бориса ще одна пристрасть – поезія. Саме за "антирадянські" вірші у 1968 році, за чіткою вказівкою КДБ, Мозолевського звільняють з роботи. Поезії Бориса Мозолевського і справді дихають волелюбним духом давніх предків, у них він ніби виривається за межі свого тіла. Якщо польоти душі "совєцька" влада й вибачала, то польоти думки за межі радянських мурів – ні. Штучно створений образ комуняцького вихованця значно втрачає у творах молодого поета: "Вже вам нічого не болить, хіба сусідове корито, що в нього, бачте, більш налито, тож як би ще й собі підлить чи хоч сусіду дозолить".
Борис один за одним розвінчує міфи про "суперустрій" "совєтів" - називає теорію комунізму "утопією", докоряє Марксу і Енгельсу в надзвичайно тернистому для народів шляху до цієї утопії.
Після звільнення з редакції "Наукової думки" Борис довгий час перебував у невизначеності – він розумів, що знаходиться на межі між кочегаркою, до якої знов змушений був повернутися, і "брежнєвськими таборами". Мозолевський відчув, що його повноцінне життя може врятувати лише архівеличне відкриття. З усією своєю затятістю він крок за кроком просувається до мети.
Своє "зухвале", як жартував сам Мозолевський, відкриття він робить у 1971 році на Товстій Могилі. Скіфський курган, заввишки 9 м, розміщений на території міста Орджонікідзе (Дніпропетровщина), став кінцевою точкою пошуків сенсу життя, тією вистражданою мрією, яка таки підняла його з кочегарки до археолога світового рівня. Незбагненна одержимість, тонке поетичне натхнення навіть у справі археологічній, воля до життя під час найважчих випробувань усе ж подарували Борису Мозолевському його "зухвале" відкриття – скіфську Пектораль.
Але Борис не зупиняється після свого досягнення. Знову пише вірші, сповнені щирого захоплення тим знанням, що земля Українська таки тримає дух сивих доісторичних епох, що вона справжня мати своєму народові, вона завжди була і буде. Захоплення археологією, сама історія і, здавалося б, нескінченність вічності стали підтвердженням його юнацьких сумнівів у догмах "совєтів".
Після свого відкриття на Товстій Могилі видатний українець прожив ще 22 роки, невпинно працюючи над науковим викладенням своїх археологічних теорій та відкриттів. Читає лекції для студентів-істориків, бере участь у різноманітних літературних заходах, де продовжує сповнювати серця своїх слухачів гордістю за Батьківщину.
Обірвалося життя Бориса Мозолевського досить невчасно: він не встиг завершити докторську дисертацію на тему "Етнічна географія Скіфії". Але, навіть попри припинення фізичного існування Мозолевського у 1993 році, його дух невтомного дослідника, люблячого сина землі та науковця залишиться жити поміж усіх прийдешніх поколінь не лише українців, а й істориків усього світу.
Пектораль з Товстої Могили на марці
Борис Мозолевський - поет
Балада про рідну пісню (Яничари)
То не лебеді кричали, не сполохані зигзиці
То ловили яничари українок білолицих.
Степовими кураями налетіли ніби круки.
Рвали тіло нагаями, ще й ламали білі руки.
Потішались до світанку, все спалили до билинки.
Йшли при конях полонянки, цибеніла кров на литки.
А коли дорога дальня відняла останні сили,
Забриніла раптом пісня та й знялася в небо синє.
Зацвітала буйним цвітом, билась в горі о причали.
То чиї ж, скажіть, ви діти, яничари, яничари?
Яничари, яничари, чи не так співали мами?
Яничари йшли й мовчали, тільки плямкали губами.
Ніби вчувши голос мамин, притулилися до циці.
Першим кинувся отаман, заволав без тями: цитьте!
Та мелодія широка залила ревіння кляте,
забивали кляпом рота, виривалося з-під кляпу.
Чи не кобзи і цимбали вам озвуться над світами?
Пісню шаблями рубали, плюндрували копитами.
Вже від бранок тільки шмаття,
а вона все лине й лине.
Ніби кара і прокляття, біла туга України.
Не туман стояв із зілля, не сичі в гаю кричали.
Серед степу з божевілля землю їли яничари.
Розляглися степи
Розляглися степи
на всі сторони,
Відкричали в степу
чорні ворони.
Подніпровські сади
стали білими.
І летять журавлі
над могилами.
Де шукати мені
долі кращої,
Крім землі, де лежать
мої пращури?
Земле рідна моя,
краю зоряний!
Твої щедрі поля
серцем зорані.
а
А ТУТ БОРИС МОЗОЛЕВСЬКИЙ ЧИТАЄ СВОЇ ВІРШІ:
https://www.youtube.com/watch?v=m-t43Dd7FdY
Немає коментарів:
Дописати коментар