Пам'ятаймо! Олесь Гончар - перший лауреат премії імені Тараса Шевченка



   
Сьогодні День народження одного з найвеличніших прозаїків XX століття.
Олесь Гончар... Перший (!) лауреат премії імені Тараса Шевченка, Голова Спілки письменників України, академік АН України, письменник, громадський діяч.

Мені Олесь Гончар близький у першу чергу відстоюванням у житті та творчості високих морально-етичних ідеалів, отим безсмертним своїм: "Собори душ своїх бережіть, собори душ!..."

 
 

 А ще є момент особистий: мене єднає з письменником alma mater - Харківський університет.  
 

У вересні 1938 року Олесь Гончар вступив на філологічний факультет Харківського державного університету. Через багато років письменник згадував: «Коли я переступив поріг університету, у всьому місті, гадаю, не було людини, щасливішої за мене, здійснилася заповітна мрія: з радісним завмиранням серця ступив я в цей сонячний храм науки…»

 
Пригадую, як у 10 класі читала й перечитувала рядки його роману "Людина і зброя".
До сліз, до болю зворушувало те, що історія студентського батальйону не вигадана:  у червні 1941 р. Олесь Гончар у складі цього батальйону пішов добровольцем на фронт.
Саме за автобіографічний роман "Людина і зброя" Олесь Гончар був нагороджений державною премією імені Тараса Шевченка. 

Вражає те, наскільки скромною людиною був Олесь Гончар, при цьому будучи справжнім героєм: за бойові заслуги був нагороджений орденами Червоної Зірки, Слави 3-го ступеня, трьома медалями «За відвагу».

У коротеньких перепочинках між боями писав він про Батьківшину, що зоріла йому  на війні:

Здрастуй, мій сонячний краю,
Ти снишся мені і тут,
Серцем щодня я літаю
До тебе, за бистрий Прут.

Як пишуть листи солдати,
Тужливо стає мені.
Кому ж мені написати,
Якій догукнути рідні?

Той — мамі, а той — дружині,
Той — сестрам, а той — братам.
А я напишу — Україні!
Сонцю її і степам,

Сивим, як згадки, могилам,
Що тонуть в імлі голубій,
Шляхам, окутаним пилом,
Якими пішли ми в бій.

Бачу далекі вершини
В тумани повитих Карпат.
Може, моя то Вкраїна
Біліє черідкою хат?

Слово, в бою огрубіле,
У тому краю забрини,
Де вишні в убранні білім
Мене виглядають з війни.

1944, Румунія

                                Мене війна веде все далі

Мене війна веде все далі
Просторами чужих земель.
Де й наші птиці не літали,
Іду, мов давній менестрель.

Я вірю в пісню, як в молитву,
І смерть, здається, на війні
Щадить мене в найтяжчих битвах
За… недоспівані пісні.

 

Коли при спалахах заграви
Вночі, ввірвавшися у дзот,
Я дістаю із-за халяви
З піснями вольними блокнот.

І на трофейному папері
Лягає туга І печаль,-
Я наче відкриваю двері
У рідний дім, у рідну даль…

І, як сновиддя золоте,
Мені тоді снується
Про давнє і дзвінке! Про те,
Що плаче і сміється —

Наказ: “Вперед!” — Я знов ховаю
Окопну лірику свою.
Й на повен зріст — до того краю,
Де знову бути нам в бою.

1944, Тиса-Пюшпекі

Війна відлунювала в ньому все життя. Тож не дивно, що в повоєнний час він присвятив себе справі миру.

Від 1973 р. Олесь Гончар — голова Українського республіканського комітету захисту миру, член Всесвітньої Ради Миру.