Цікавинка: українець, чиї пісні в Африці співали

               Неординарний дисидент 

– І кому потрібні твої симфонії? Ти підніми планку вище: напиши таку пісню, щоб її і в Африці заспівали, – підначували Бориса Буєвського брати Майбороди. І так вони дістали композитора, що за шашликами він пообіцяв таку пісню.
А вранці, коли голівонька гула від доброї вечері, Борис думу задумав:
– Де ж той Васько? Та цього, певно, й сам Васько не знає, а Колько Сомик, мудрий гномик, таки знає. І подався Буєвський шукати друга.
 

Хто такий Буєвський? В епоху "охрущення непокірної" ходили різні легенди. Наприклад, така: Борис Миколайович народився сиротою 7 червня 1935 р. у м. Кривий Ріг, виховувався в дитячому будинку. Красивого, чорнявого хлопчину, схожого на циганча, зіпсували дівчата: наспівували, який він гарний, талановитий, – і він повірив. Після дитбудинку вступив до Ленінградського музичного училища, потім закінчив Харківську консерваторію (клас Д. Клебанова).

 Насправді Буєвський отримав прізвище від мами Домініки. Кажуть, українізований польський шляхетський рід оселився в Україні за часів Северина Наливайка. Від батька, лубенського козака Методія Кравця, Борис отримав незалежний характер та ім’я по батькові – Миколайович, хоча так почали звати Методія на "Ростсільмаші" (за системою "какаразница – Микола лёгше"). За єдиний рік батько з чорнороба став майстром цеху; пішов на війну рядовим, а повернувся майором.

А Борис із мамою втекли до Ростова-на-Дону, там малий пішов у перший клас. З Ростова довелося тікати далі, міняти школи, екстерном переходити в другий. Наприкінці війни повернулися до Кривого Рогу, де Борис закінчив третій і четвертий класи. У 1945 р. Борисові пощастило потрапити до чотирирічної музичної школи в Кривому Розі і за один рік закінчити її. У 1947 р. мати переїхала з сином до Грузії до сестри. Там Борис пішов у 5-й клас, як син фронтовика потрапив до школи військових музикантів (типу Суворівського училища), опанував гру на кларнеті.

Юний Буєвський обрав музичне училище при Ленінградській консерваторії. А хто ж його демобілізує? Звісно, хто? Мати! Подалася до Москви, достукалася до вищого керівництва Міністерства оборони, домоглася звільнення сина з армії. І поїхав Борис до Ленінграда, закінчив музичне училище. Встиг Борис закохатися, побратися, синочка Тарасика діждатися. Згодом Буєвський вступив до Харківської консерваторії, успішно закінчив за класом композиції професора Дмитра Клебанова 1959 р.
 

 

Після консерваторії в 1959-1961 рр. працював за призначенням викладачем у Донецькому музичному училищі. І народилася в композитора блискуча ідея: "Чому в Донецьку філармонія стоїть пусткою? Будемо готувати творчі вечори композиторів!" Він пішов до обкому, знайшов тітоньку з величезною вежею-начьосом на голові та позбавив цноти її розум своєю пропозицією. Довгенько товаришка хапала повітря, поки не видавила: "А ви в шахту не хочете?" Ні, у шахту він точно не хотів, забрав родину й подався до Києва, працював редактором видавництва "Музична Україна".

22 травня, у день перепоховання Шевченка, трохи остограмився й поніс квіти до Тараса, за що попав на камери КДБ, мав профілактичні бесіди. Мало того, на демонстрації примудрився витерти ноги об державний прапор Союзу. Дружину одразу ж позбавили роботи в філармонії, сина розжалували з жовтенят.
Отаким він був неординарний симфоніст Борис Буєвський. З’явилися в Бориса друзі: Микола Вінграновський, Васько Діденко та Колько Сом, але найдушевніший Микола Лукаш – усі вони з погляду влади авантюрники, загроза існуючому ладу.

Після закидів Майборід Буєвський знайшов Васька Діденка та попросив текст для пісні. "У нас такі є!" – відповів махновець. "Це не просто звичайний ліричний вірш, а якесь неповторне диво краси Поділля. Я на це диво написав музику", – згадував композитор. Отак і народилося ліричне танго "На долині туман", яке і в Африці співали.
 

Борис захопився пісенним жанром. У 1961 р. його прийняли до Спілки композиторів України. У 1964 р. створив ораторію "Мандрівка серця" на слова Ліни Костенко та Тамари Коломієць. У 1965 р. в Одесі відбулася перша постановка балету "Пісня синього моря". Написав музику для 50 кінофільмів різних жанрів, до мультфільму Володимира Дахна "Як козаки у футбол грали" (1970)
 

"Як жінки чоловіків продавали";

романси на слова В. Шекспіра. Поклав на музику цикл романсів "Вітру журба" Поля Верлена. Композитор писав: "Ці романси на вірші Поля Верлена написано завдяки Миколі Лукашеві, який, перебуваючи в Будинку творчості композиторів, робив свої геніальні переклади, а я приходив до нього на дачу, брав щойно перекладений вірш і цього ж дня писав романс. Наступного ранку я приходив до нього знову, забирав новонароджений переклад і писав наступний романс".
Це був вчинок, адже скільки "друзів" боялися навіть вітатися з перекладачем. Саме тоді Микола Лукаш написав листа до КДБ, у якому вступився за Івана Дзюбу: "В Івана Дзюби мала дитина і молода дружина. Якщо вам обов’язково треба когось судити, то судіть мене, бо я сповідую все те, що і Дзюба, і підтримую його…" Миколу Лукаша тоді виключили зі Спілки письменників, а це означало позбавлення пенсії немолодого дисидента. Твори Бориса Буєвського зняли з репертуару. Прем’єрну виставу балету "Устим Кармелюк" (1980), лібрето Василя Близнеця скасували вже після генеральної репетиції. "Було знищено збірочку на вірші Миколи Вінграновського з моєю музикою "Ластівка нашої хати", Ні слуху, ні духу від неї не залишилося. Замовчали, затоптали, хоч ця збірка й була видрукувана "Музичною Україною" накладом 5000 примірників".
А Буєвський дозволив собі розкіш – не змінюватися: він написав сюїту для скрипки з фортепіано в чотири руки, із присвятою М. Лукашеві (вик. Олексій Горохов).
Такий стан речей не міг не позначитися на здоров’ї композитора. Борис Буєвський став інвалідом першої групи по зору. У 1989 р. він втратив зір. 1992 року, після вдалої офтальмологічної операції у Віденській університетській клініці, повернувся до Києва зрячим. Подивився дисидент, хто в Україні став незалежним, і виїхав на постійне проживання до Бельгії із словами: "Хочу, щоб мої твори виконувались ще за мого життя…". Громадянин України творить за межами батьківщини, син Тарас, композитор живе в Москві.

 Ганна Черкаська