До щему в серці: Сергій Жадан про...

               

 Їй п'ятнадцять і вона торгує квітами на вокзалі.
 Кисень за шахтами солодкий від сонця та ягід. 
 Потяги завмирають на мить і рушають далі. 
 Військові їдуть на Схід, військові їдуть на Захід.

 Ніхто не зупиняється в її місті. 
 Ніхто не хоче забрати її з собою. 
 Вона думає, стоячи зранку на своєму місці, 
 що навіть ця територія, виявляється, може бути 
 бажаною і  дорогою. 

  Що її, виявляється, не хочеться лишати надовго,
  що за неї, виявляється, хочеться чіплятись зубами, 
  що для любові, виявляється, достатньо цього вокзалу 
  старого і літньої порожньої панорами. 

  Ніхто не пояснює їй, у чому причина. 
  Ніхто не приносить квіти на могилу її старшому брату. 
  Крізь сон чути, як у темряві формується батьківщина, 
  ніби хребет у підлітка з інтернату. 

   Формуються світло й темрява, складаючись разом. 
   Літнє сонце перетікає в зими. 
   Все, що діється нині з ними всіма, називається часом. 
   Головне розуміти, що все це діється саме з ними. 
   
   Формується її пам'ять, формується втіха. 
   В цьому місті народилися всі, кого вона знає. 
   Засинаючи, вона згадує кожного, хто звідси поїхав. 
   Коли згадувати більше немає кого, вона засинає.
 
                

Більше читайте тут: http://tsn.ua/books/sergiy-zhadan-tampliyeri-784449.html