День, який назавжди нас змінив

Добіг кінця травень, і відходить у минуле той день - 26 травня. 
Два роки тому, такого ж погожого травневого дня, урвалося-обірвалося, скінчилося наше мирне життя... 
І скінчилися ми, колишні, бо цей день змінив нас назавжди.
Кажуть, на війні немає безневинних - є тільки живі та мертві. 
Живим пощастило більше, але ніколи, для тих, хто побачив на власні очі, що таке війна, життя не буде колишнім.  

Ми перестали посмiхатися життю

Ми перестали посміхатися життю.
Ми вже забули, як це: засміятись
І голосу свого не налякатись
У попелі Помпеїв назустріч небуттю.

Не посміхаємось давно ми від душі,
Не сміємось, як кажуть, на всі кутні,
Як в давні дні щасливі, незабутні
Жінок красивих, впевнених мужчин,

Дітей, які зростали нам на славу,  –
Надії, Віри і Любові дні…
Які ж щасливі ми були до днів кривавих –
Цих днів журби, жалоби та війни!

Які красиві ми були колись!
Тепер краса осіння, листопадна,
Коли в душевній втомі пада лист,
Віддаючи любов свою останню.

Який дорослий вираз у очей
Дитячих, зболений – в очах старечих,
І як багато в нас тепер ночей
Без сну… І як безсило гнуться долу плечі
Під тягарем безглуздої війни,
Від того, що ми винні без вини…

Ми відвертаємось, ховаємо обличчя,
Нас накриває вулканічна лава…
Донецьк мій гине у ганьбі й неславі –
Помпеї XXI сторіччя… 
 
            Донецьк, 7 грудня 2014р.


          

ТАК ХОЧУ

 

Так хочу прокидатися вночі
І чути голос тиші за вікном –
Щасливу тишу, просто, без причин,
Щоб всі жахіття виявились сном:
Оці два роки вибухів, смертей ,
Пекельні муки сивих матерів,
Оці вінки і труни їх дітей –
Їх орликів, іх голубів…

Так хочу, щоб весільні сукні
Вдягали  знов красуні юні,
Щоб соколи красиві наші
Зняли назавжди камуфляжі,
Співали, мріяли щосили,
Коханих на руках носили!

Так мрію, щоб зростали діточки:
Дівчатка та маленькі козачки,
Щоб розквітали наші роксолани
І юнаки у світі були знані
Звитягою, характером, любов’ю
До цих країв, що поливали кров’ю
Батьки й діди… І знову ллється кров
Ровесників їх юних… Вкотре… Знов…

Так, знов до скону б’ються юні леви –
І знов натягнуті нам струни-нерви,
І знову лине стогін-плач душі:
«Господь! Спаси дітей і збережи!»