Пам'ятаймо! Леонід Глібов

                     

Стоїть гора високая, 
Попід горою гай, 
Зелений гай, густесенький, 
Неначе справді рай.

Ці рядки з поезії «Журба», яка стала народною піснею. 

Її співають усі, хоча не завжди знають, що слова належать видатному поетові Леоніду Глібову, а музика — геніальному українському композиторові Миколі Лисенку.

Народився Леонід Іванович Глібов 5 березня 1827 року в селі Веселий Поділ на Полтавщині в заможній родині. Батько, Іван Назарович, працював управителем маєтку поміщиків Родзянків. 
Мати, Орина Гаврилівна, була культурною, освіченою жінкою. Її дитячі та юнацькі роки пройшли в родині пана Трощинського. Дівчина багато читала, любила вистави домашнього театру, яким керував батько Миколи Гоголя. Отож цілком закономірно, що вона стала першою вчителькою маленького Льолика.
Хлопчик ріс жвавим і веселим, йому подобалося все гарне, понад усе любив квіти й доглядав за ними. Його навіть прозвали Королем квітів. 
Вітаючись із малим, знайомі казали: «Здоров був, Льолику, квітчастий королику!»

Дуже любив Льоня слухати казки баби Одарки. Вона так майстерно розповідала їх, що майбутній письменник виразно уявляв риси вдачі та звички тварин. Йому здавалося, що звірі й насправді думають і розмовляють, що серед них, як і серед людей, є добрі й злі, розумні й дурні, бідні й багаті.
Юність поета пов'язана з Ніжинським ліцеєм. Згодом він учителював, викладав історію та географію.
Глібов був надзвичайно вимогливим учителем, але ніколи не бив учнів, як було тоді заведено в навчальних закладах. Він із повагою ставився до дітей, не примушував зазубрювати уроки, давав корисні поради.

Зрештою життя Леоніда Івановича не обмежувалося лише вчителюванням. Він чимало читав, мав доступ до багатої бібліотеки пана Родзянка й сам писав вірші. З його творчого доробку відомо 107 байок, понад 50 загадок, 14 акровіршів, ліричні поезії.

Твори для дітей поет друкував у львівському журналі «Дзвінок» під псевдонімом Дідусь Кенир. Чому раптом «Кенир»? Псевдонім навіяний дитячими спогадами про те, що його батька сусіди називали саме так за любов до цієї співучої пташки. Ставши поважним учителем і письменником, Леонід Глібов узяв і собі це ім'я, під яким йому працювалося легко та плідно. За останні чотири роки свого життя письменник написав стільки творів, скільки за всі попередні, разом узяті.

Маленьким читачам «Дзвінка» найбільше полюбилися загадки-акровірші, відповідь на які схована у перших літерах кожного рядка. Тому діти з нетерпінням чекали кожний наступний номер журналу.
Наприкінці життя Леонід Іванович тяжко хворів. Але писати вірші не припинив, навіть майже повністю втративши зір, — писав їх із лупою під лінійку.
Минуло майже два століття, але й досі ми пам'ятаємо та любимо байки, ліричні твори поета й із задоволенням співаємо його безсмертну пісню, кожний рядок якої сповнений безмежної любові до життя, рідного краю:

...Пташки співають голосно,
І річечка блищить.
Як хороше, як весело       
На білім світі жить!..

Добірка акровіршів*-загадок Леоніда Глібова (*акровірш — вірш, у якому перші літери рядків утворюють слово або речення)

Що зашкварчить?

Колись давно і десь далеко

Один ледаченький козак

Весь вік прожив, як кажуть, легко,

Бо добре жити так.

Аж і йому поталанило,

Свиня навчила, як робить;

«Клади на сковородку діло:

А потім їж, як зашкварчить».

 Що за птиця?

Між людьми, як пташка, в’ється,

У людей і їсть, і п’є;

Ходить старець, просить, гнеться,

А у неї всюди є.

 Хто хвастає?

«Я таке, що всякий знає,

Бо на мене світ увесь

Ласо дуже поглядає»,—

Обізвався хтось і десь.

«Кращі, може, є від тебе,—

Одмовля чийсь голосок,—

І приманюють до себе

Гарні очі і роток.

Роздивися, милий друже,

У кого краса видніш,

Шелестиш про себе дуже,

А мене кохають більш».

Хто сестра і брат

«Глянь на мене, вітрику, чи гарно прибралась?

Рано до схід сонечка росою вмивалась,

Є у мене листячко, пахучії квіти,

Чому ж мені, вітрику, ой чом не радіти?

Краще в полі нашому над мене немає,

Аж до моря славонька про мене літає,

Із моєї сипанки смачна страва буде,

Поливку і маслечко дадуть добрі люде!»

«Рівна, сестро милая, нам доля з тобою, —

Обізвався братичок десь за бороною. —

Скрізь по людях склалася і про мене слава,

Он і в полі, вітрику, кипить моя страва».

Хто розмовляє?

«Ой я бідна удовиця, —

Стала хникать жалібниця, —

Он калина, — їй не так!

Кажуть, пісні їй складають,

А про мене забувають,

І ніхто ніде ніяк!.»

«Стій лиш! Слава не брехуха, —

Обізвалась джеркотуха,

Розбирає, що і як!

От я славі догодила,

Кашку діточкам варила,

А тобі не вдасться так».

 
 Хто вони?

Гордовиті городяне,

Роботящії селяне

Однаково люблять їх.

Шапку скине, хто зустріне,

Є багато — щастя плине

На розумних і дурних.

Як їх в світі не любити?

Тільки з ними добре жити,

А без них ні в сих ні в тих.

Хто вона?

Лиха зима сховається,

А сонечко прогляне,

Сніжок води злякається,

Тихенько тануть стане,—

Оддалеку бистресенько

Вона до нас прибуде,

Кому-кому любесенько,

А дітям більше буде.

 Хто бреше?

Колись я нудилось

У срібнім кайдані;

Розбила неволю

Чубатая пані,

А я на Вкраїну

Тихенько нищечком…

  

Хто баба?

Сидить хитра баба аж на версі граба.

«Ой не злізу з граба! — дурить діток баба.—

Вловіть мені тую курочку рябую,

А я подарую грушку золотую».