Пам'ятаймо! Юрій Клен

ОСВАЛЬД БУРГАРДТ ( Юрій Клен)
4.10(22.09).1891 — 30.10.1947

                                 
                                 Хто знав, хто вів смертям і стратам лік?
                                 Де фільм, який би показав нам голод,      
                                 Отой проклятий 33-й рік?
                                 Який співець поему склав про холод,
                                 Чи розповів, як то людей в наш вік
                                 Крушив і чавив пролетарський молот?

Ці трагедійно-запитальні рядки належать йому, Освальду Бургардту (за псевдонімом — Юрію Клену), що сам же й відповів на ці запитання поемою «Прокляті роки» (1937, Львів). В. Винниченко у своєму щоденнику записав про нього так: «Саме йому судилося зобразити ці роки, імперію диявола, що її «батьками» були Маркс, Ленін, «синки» Леніна — Сталін і Гітлер...»
Епізоди згаданої поеми сюжетно в’яжуться з Полтавою, де майбутньому авторові довелося влітку 1921 року безневинно сидіти разом із групою української інтелігенції у в'язниці та врятуватися лише завдяки клопотанню В. Г. Короленка. «Пригадую підвал чеки в Полтаві... — писав у «Проклятих роках» Ю. Клен. — Високий мур чекістської в’язниці...» І далі: «Хіба ж не кожен славити охочий, коли від катової втік руки, романтику кривавої чеки?». У згаданому творі є й такі, майже пророчі рядки про час, який настане, коли «вірні малороси за хліб і цукор, жир і дрібний крам ще голови стинатимуть братам». Так воно й сталось невдовзі... 
Освальд Бургардт, ця винятково талановита й усебічно  ерудована людина, у літературі відомий як поет, перекладач, критик і літературознавець. Він походив із родини німецьких колоністів, що мешкали «на золотому Поділлі», у селі Сербинівці, де народився 4 жовтня 1891 року (тепер — Старокостянтинівського району Хмельницької області). 1911 року він закінчив із золотою медаллю 11-у Київську гімназію, потім вступив до Київського університету, де студіював англійську, германську та слов’янську філологію й загальну історію літератури.
На студентській лаві написав першу наукову працю «Новые горизонты исследования поэтического стиля», опубліковану 1915 року з передмовою його вчителя професора Перетца. 1914 року як німецький підданий був виселений до Архангельської губернії, де провів 4 роки. Повернувшися під час революції в Україну, закінчив університетську освіту та в 1920-му — курс аспірантури при Українській академії наук. У роки голоду разом із М. Зеровим працював викладачем у містечку Баришівці (яку Зеров наіменував «Лукрозою»). Тут склався міцний духовний осередок творчих людей, тоді ж виник термін «неокласики». Бургардт перекладав у цей час «Гамлета» В. Шекспіра та «Соломею» О. Уайльда. 
Перші спроби віршування (російською мовою) припадають на 1915 рік. Поетом українським він став у 20-х роках, приставши до групи «неокласиків», яку склали М. Зеров, П. Филипович, М. Рильський та М. Драй-Хмара. 
Своєю творчістю ці поети намагалися наблизити українську культуру до світової, вони плекали вишукані класичні форми. 1925 року Бургардт впорядкував антологію німецької поезії «Залізні сонети» (із власних перекладів).
У ці роки він друкує статті про поетичні стилі різних поетів: «Леся Українка і Гайне» (1927), «Гайне в українських перекладах» (1930) та ін. 
Посилення тоталітаризму, арешти діячів української культури, страхітливі судові процеси, що розпочалися з кінця 20-х років, змушують Бургардта виїхати з України до Німеччини. Там за допомогою професора Д. Чижевського він дістав місце викладача російської і української мов у Мюнстерському університеті.
Десь з 1934 року він виступає в пресі під псевдонімом Ю. Клен, вміщує у «Віснику» вірші та статті. Перекладав з німецької твори Й. В. Гете, Р. М. Рільке, з французької — П. Валері, з англійської — В. Шекспіра тощо. А з української німецькою — твори «неокласиків», галицькі пісні. Перекладав і досліджував Т. Г. Шевченка. 1940 року захистив докторську дисертацію. 
Перша поетична збірка Бургардта «Карнавали» вийшла в 1943 році в Празі. У його поезіях виникають образи конквістадорів, вікінгів, поетів Провансу, Сковороди, князя Володимира... Писав про Київ, у якому 
«розстрілював Лаціс»...

Гойдала мла нас по ночах,
Черпали ми шоломом воду,
І боронив нас Мономах
Від половецької негоди...
У такт рокам гуде наш крок. 
Ми йдем... Ми ростемо... Ми будем.

1943 року у Кракові було перевидано його поему «Прокляті роки».
Під час «східного походу» поета мобілізували до німецької армії, і протягом 1942 — 43 років він знаходився в одній із частин як перекладач. Те, що він побачив на окупованій гітлерівцями Україні, його вразило. Ці спостереження він долучив до баченого раніше в окупованій більшовиками Україні, і цей матеріал ліг на сторінки його нового твору — поеми «Попіл імперій» (1 ч. — 1946, 2 ч. — 1957).
Хвороба допомогла йому звільнитись з армії, і в 1943 році бачимо його вже лектором Празького Українського Вільного університету. У квітні 1945 він перебирається з родиною до Австрії, живе в селі Льойташ, читає філологію в Інсбрукському університеті, потім мандрує далі на Захід. У цей час пише «Думки на дозвіллі», оповідання «Яблука», «Акація», «Пригоди архангела Рафаїла», продовжує перекладати.
Він працював у тяжких умовах, не шкодуючи себе, і підірвав здоров’я. Восени 1947 року приїхав у місто Авгсбург, ліг із запаленням легенів до лікарні й невдовзі помер. 
Лише 1991 року в Києві видано збірку вибраних поезій і перекладів О. Бургардта (Юрія Клена) з передмовою Ю. Коваліва. У своїх творах поет виявив глибоке відчуття української ментальності, у той же час показав міцну закоріненість українства в європейську культуру.
Віршам цього поета притаманний ліризм, епічна оповідність, філософічність, висока культура слова. Його духовний світ увібрав у себе й думки та образи Святого Письма, і український фольклор. Бургардт був спадкоємцем видатних українських творців слова — Т. Шевченка, І. Котляревського, Лесі Українки, як і його друзі — київські «неокласики», про яких написав цінну працю — «Спогади про неокласиків», опубліковані 1947 року (уривки — в журналі «Україна», 1990, № 20).

Петро Ротач, „Колоски з літературної ниви”

Давно натрапила я на його вірш, який і по сьогодні залишається моїм улюбленим, хоча з плином часу відкриваю в ньому нові й нові відтінки

У вічності, де світла струм тече,
повільно крутяться колеса часу,
що на верстаті золотому тче
свій килим різнобарвний. Дольні паси
пускає в рух незримий наш двигун.
Мигтить узору плетиво примхливе,
І завжди врівноважує вагу
Той, що складе в копу доспіле жниво,
Все змірить мірою й благословить.
Нас темрява обсотує і боре,
лише часами блискавка на мить
із пітьми вихопить шматок узору,
і ми, прокинувшись із небуття,
якийсь уривок бачимо: химерні
страшні чи ясні обриси життя.
Ми у руці тримаєм тільки зерна;
Гаїв не бачимо, що з них зростуть
І зашумлять зеленим верховіттям.
Ми лиш п'ємо гаркаву каламуть,
Жахним на світ рождені лихоліттям... 

А ще в ці осінні погожі дні згадується мені його чудовий цикл "Крізь праосінь"

***
Осінь, дівчинку маленьку,
я гойдаю на колінах,
а по шибах дощ забренькав,
плине, мов на хвилях ліні.

Навантаживши в трамваї,
млу розвозить вечір синій.
Заблудився він між ліній.
У півтемряві співають
Тихі вйолончелі ліні.

 ***
Над серцем стомленим несуться хмари,
і вітер рве намети золоті.
Ліси, ліси горять, немов пожари,
і затишно у синій самоті.

Мій дух гойдається пожовклим буком.
Копита кінські топчуть будяки.
І тільки серце числить рівним стуком
години, тижні і роки. 

*** 
Он крутиться листками зжовклими
прозора праосінь берез.
Надвечір так раптово змовкли ми,
схиливши очі до терез,
де шальками урівноважені
всі наші радощі і сум.
І серце, вже красою вражене,
п’є порами осінній шум.

***
Синіють по дощах озера,
де сонце креслить золоте зеро,
чи розгубила клаптями блакить
у лісі осінь шовкопера,
що в серці моєму шумить?

Шматочки синього паперу,
де вписані дерев химери,
між трав зібрав безхмарний день
і їх ховає до кишень. 

***

Багряний вересень проливсь дощами
над полем, лісом і ставком,
і над моїми згаслими літами,
що в сніп лягли, підкошені серпом.

О, змийте все з душі, осінні зливи!
Лиш чисте срібло в ній лишіть.
Хай знов воно колись у день щасливий,
мов паморозь в промінні, заблищить. 

***

Запалюй радісний вогонь у грубі.
Дивись, як тихо жевріють дрова,
І згадуй ті давно забуті й любі
Перед роками мовлені слова.

І вже відживлений тобою спомин
Вдягає всю кімнату в жовтий чар,
І з димом смуток твій летить у комин,
Щоб з ним розвіятися серед хмар.